І знову, вкотре вже, виникає запитання: чому українська влада робить більш-менш правильні дії тільки тоді, коли починає добряче «припікати»? Чому ніхто не відстежує тенденції розвитку критичних ситуацій у різних царинах, а якщо і відстежує, то його інформація або не доходить «нагору», або там її відкидають?

Найразючішим прикладом тут, мабуть, є Іловайська трагедія: адже, як дослідили мас-медіа, вже 23 серпня з лінії фронту просто-таки сипалися донесення до Києва, що значні російські ударні групи перетнули кордон, а там від цього відмахувалися – мовляв, ви перебільшуєте… а якщо і справді хтось перетнув кордон, він не насмілиться на активні дії… Сьогодні ж, як на мене, найсерйознішим і найнебезпечнішим чинником, який здатен істотно розхитати політичну ситуацію, є використання деструктивними силами та прямою агентурою Кремля правомірного обурення вкладників банку «Михайлівський» і деяких інших фінансових установ. Обурення, на яке ще донедавна високопосадовці реагували зверхньо і зневажливо: мовляв, ви самі винні, що підписували такі угоди з банками, які не підпадають під сферу компетенції Фонду гарантування внесків фізичних осіб. Самі наробили дурниць, самі за них і відповідайте, буде вам урок на майбутнє…
Так, урок, так, на майбутнє – тільки який урок, для кого, і на яке майбутнє?
Паралельно з наростанням активності вкладників банків, які почували себе обдуреними не лише банкірами, а й державою, передусім, в особі керівництва Нацбанку, яке самоусунулося від контролю за фінансовими аферами (тоді як у Законі «Про національний банк України» стаття 15 зазначає: «Правління Національного банку… приймає рішення… про фінансову спроможність приймаючого банку виконати зобов’язання перед вкладниками та іншими кредиторами»), йшов процес підготовки і запуску системи е-декларування чиновниками й депутатами своїх статків.
Не маю сумніву, що «нагорі» було заздалегідь відомо, бодай, у загальних рисах, що десятки й десятки мільйонів у різних валютах «господарі життя» тримають не у банках, а в інших місцях. А це, з погляду «посполитого люду», означає, що ці «господарі» не довіряють вітчизняній банківській системі, що вони – від кого безпосередньо залежить її нормальне функціонування – вважають банківські депозити «справою для лохів», які приречені бути обдуреними…
При цьому, чимало «посполитих» вкладників переконані: «нагорі» знали про афери «Михайлівського», а то й брали в них участь, отримуючи від того фінансовий зиск, який негайно переводився в готівку й клався у сейфи чи виводився в офшори. Цілком імовірно, що остання настанова не має під собою реального підґрунтя, але як це довести тисячам розлючених вкладників? Адже невиконання Нацбанком своєї контрольної функції, з одного боку, і недовіра мільйонерів-при-владі до української банківської системи – як то кажуть, нотаріально завірені факти…
Отож, велике питання: чи вплине на зниження політичної напруги, а в перспективі – на відновлення довіри «посполитих» до банківської системи поданий Петром Порошенком законопроект про захист одурених вкладників, і чи спрацює належним чином Верховна Рада?
Друге велике питання – а чому Верховна Рада не зібралася екстрено для ухвалення цього закону, щоб якщо і не усунути проблему (на це потрібні місяці), то перевести її в конструктивне річище?
Третє питання: чи не можна було вже кілька місяців тому, тільки-но став зрозумілим масштаб афери керівництва банку «Михайлівський», усе це зробити, не чекаючи, допоки людськими відчаєм і люттю не скористаються Путін і його київські підспівувачі – «миротворці» та «життєлюби»? Чому замість ефективного розв’язання проблеми та набирання бонусів чинна влада де-факто допомагає набирати ці бонуси-рейтинги так званій «опозиції», а насправді – типовій «п’ятій колоні» Кремля в Україні?
Думаю, такі питання виникають сьогодні не тільки в мене. Бо якщо ще немає політичної кризи, це не означає, що її і не буде. Жоден Путін не зможе її розпалити, якщо влада України діятиме грамотно й рішуче, а головне – на випередження. Поки що такого немає. Найближчі тижні засвідчать, чи здатна вона на це, чи Українська держава приречена на вповзання в період нестабільності, як політичної, так й економічної. Тим більше, що Кремль, схоже, вважає, що тепер у нього розв’язані руки, тому, збуривши масові протести та отримавши «добро» на проведення в Україні у кризовій ситуації загальних виборів на всіх рівнях, можна буде втілити тут «болгарсько-молдовський сценарій». Адже спільного в цих країнах чимало, особливо корупція та – в Молдові – неймовірна зажерливість місцевих олігархів, які називають себе «захисниками європейського вибору» (водночас, демонстративно нехтуючи європейськими нормами економічного та політичного життя).
Тому, як на мене, головними заходами з боку влади найближчим часом мають стати не підвищення мінімальної зарплати (поєднане, втім, із підвищенням тарифів і цін) і не випрошування в МВФ наступного траншу, а дієва деолігархізація економічного та політичного життя. Без цього деструктивні процеси не спинити – їх можна тільки ненадовго загальмувати, щоб потім отримати карколомні пертурбації. Правда, останні можуть піти зовсім не тим шляхом, який запланували Кремль і Луб’янка, проте, ціна змін, навіть на краще, може виявитися надто високою порівняно з тією, якою вона могла би бути за умови ефективної діяльності високопосадовців і державних інституцій.