Продовжуємо публікувати спогади-реквієми про загиблих бійців зі сторінки Яна Осоки у «Фейсбук». «Немає для солдата нічого страшнішого, ніж бути забутим», – пише волонтер. Бо людська пам’ять – це іноді все, що залишається після смерті героїв. Бо у ній вони продовжують жити. Бо це – наш обов’язок. Пам’ятати.

У нього була Україна, і він несамовито її любив

Він був солдатом, і він був патріотом.
У нього була ідея, і він у неї вірив. У нього був вибір, і він його зробив. У нього була війна, і він на ній загинув.
У нього була Україна, і він несамовито її любив.
Андрій Іванович Підлипнюк (позивний «Мамай») народився 10 грудня 1976 року, у селі Велика Корениха. Мешканець села Сливине.
У 1994 році хлопець закінчив школу, далі – Миколаївський національний аграрний університет за фахом «інженер-механік». Строкову службу проходив у Білгород-Дністровському.
Він дуже прагнув до самовдосконалення, не бажав залишатись на досягнутому рівні. Вивчав природу поведінки людини, відвідував курси з психології.
Працював на фабриці «Сандора».
У березні 2015 року Андрія призвали за мобілізацією. Після перебування на полігоні Широкий Лан 26 серпня 2015-го його відрядили під Маріуполь.
Матрос, навідник десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти ВМС України.
Якось, перебуваючи ще морпіхом, «Мамай» у складі свого «бату» завітав до розташування 18-го окремого запасного батальйону ДУК ПС у Миколаєві. Це й стало переломним моментом у його світогляді та потужним поштовхом, коли квітка патріотизму, що ніколи не засихала у цьому чоловікові, розквітла сповна.
Демобілізувавшись у березні 2016-го, він почав займатися справами Правого сектора, наприкінці весни вже був знайомий із громадським активом організації та захищав інтереси України у місті. На початку літа був марш комуністів, і вся патріотична громада Миколаєва об’єдналась, аби завадити цьому маршу. Там Андрій показав себе з найкращого боку.
Він повністю віддавав себе справі, вірив в успішну та єдину Україну, ані краплі не сумнівався у перемозі над ворогом.
Але йому не давало спокою одне. Те, що продовжується війна з окупантом, а він перебуває у тилу. Тому 22 липня він поїхав з конкретною метою до ПС, а вже 28 липня був зарахований до лав роти ДУК ПС «Вовки Подолянина» у складі 54-ї ОМБр.
Солдат, командир бойової машини, командир 1-го відділення 3-го взводу 3-ї роти 1-го механізованого батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 11 листопада у районі селища Луганське, Бахмутського району, Донецької області, внаслідок уламкових наскрізних поранень у шию та груди, отриманих під час мінометного обстрілу наших позицій. Помер дорогою до лікарні.
Похований 13 листопада у селі Велика Корениха. У Героя залишилась мати.
У кожного з нас свій життєвий шлях, і кожен йде своїми стежинками. У нього теж був свій, як він вважав, єдиний правильний. Шлях чоловіка та воїна.
Шлях справжнього українця.

Такі, як він, мали б жити вічно

Немає нічого вічного на цій планеті, але є люди, які заслуговують жити вічно.
І чомусь саме на них дуже рано вказує пальцем смерть.
Сергій Вікторович Кочетов (позивний «Кіт») народився 30 листопада 1985 року, в селі Студянка, на хуторі Дворище, Дубенського району, Рівненської області.
З 1-го до 11 класу навчався і мешкав у селищі міського типу Смига. Одразу після закінчення школи пішов в армію.
Дуже хороший друг, який, що б не сталося, завжди приходив на допомогу та підтримував. Він просто не розумів, як це – залишити у біді. Це стосувалося його друзів, родичів та знайомих, а потім і своєї країни.
І коли в Україну прийшла біда – Котя був у перших лавах тих, хто кинувся на порятунок.
Після армії працював на заробітках – їздив у міста на будівництва. Оскільки він був єдиною та люблячою дитиною в батьків, то хотів допомагати не тільки для свого блага, але й батькам. Завоював собі репутацію чудового майстра.
Якось одного осіннього дня 2013 року, коли Сергій уже збирався на новий об’єкт, увімкнув новини і побачив, що зі студентами зробив «Беркут». І тоді сказав: «Мені робота більше не потрібна, бо якщо ми це стерпимо, не буде більше країни, в якій я міг би працювати. Я їду туди, де потрібен».
Повністю пройшов шлях Майдану, брав участь у всіх кривавих боях як на Грушевського, так і на Інститутській.
Котя був доброю, чесною, справедливою, порядною, мужньою, просто дивовижною людиною. Про нього можна написати дуже багато. Усе, що він робив, було заради народу в чесній Україні.
Після Майдану він жив тільки війною. У грудні 2014 року добровільно пішов захищати Україну від ворога. У лютому 2015 року підписав контракт «до закінчення особливого періоду».
Солдат, старший навідник мінометного взводу 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Сергій Вікторович повоював у багатьох місцях – Щастя, Трьохізбенка, Новоайдар, Станиця Луганська, врятував від смерті не одного побратима. Був поранений, деякий час перебував на лікуванні, бо не міг нормально ходити.
Загинув 1 листопада, приблизно о 23:30-00:00 поблизу села Славне, Мар’їнського району, Донецької області, внаслідок детонації боєприпасів у каналі дула міномета.
У вересні цього року Котя побував вдома у відпустці. Люди, які бачили його востаннє живим, розповідали, що перед поверненням на фронт воїн казав, що більше вони не побачать його, що більше він не повернеться. Друзі намагалися перевести це на жарт, але зупинились, коли побачили, що він не сміється.
Йому було лише 30 років.

Я даю йому Героя

Я даю йому Героя. Мені байдуже, що це не буде ніким офіційно визнаним. Мене не хвилює, що з цього приводу не з’явиться президентський указ. Мене не обходить те, що про це ніхто не буде знати.
Головне, що буду знати я.
Юрій Володимирович Сірик народився 29 грудня 1975 року, в місті Овруч, Житомирської області. Навесні 2007-го переїхав до села Новоівнецьке, Андрушівського району.
У 1991 році закінчив школу № 2 та вступив до вищого професійного училища, де отримав фах електрика. Потім хлопця призвали до армії. Із 1995 до 2006 рр. був прикордонником.
Це був чудовий хлопчик, потім – хлопець, чоловік, який ніколи ні з ким не сварився. Він увійшов в серця тих, хто знав його, тільки усміхненим, привітним, добрим сином і батьком.
…А потім розпочалася війна, і все перевернулося з ніг на голову. Юрія мобілізували у березні 2014 року. Перший термін служби тривав до травня 2015-го.
Степанівка. Савур-могила. Іловайськ. Дебальцеве. Кожна ця назва віддає страшним болем. Для Юрія Володимировича до цього всього додавались солений присмак крові та гіркота випаленої землі. Адже він усі ці місця пройшов, витримав запеклі страшні бої, коли побратимів розривало снарядами у нього на очах.
Повернувшись додому, Юрій дуже важко переживав все, через що його пронесла війна, часто плакав, згадуючи полеглих побратимів. Але він не зламався. Такі люди не ламаються, а стають лише сильнішими.
Тому він знову повернувся на війну, підписавши контракт.
Сержант, командир відділення стрілецько-зенітного взводу 30-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 1 листопада біля села Славне, Мар’їнського району, Донецької області, внаслідок отримання важких поранень під час мінометного обстрілу наших позицій.
Похований 4 листопада у селі Степок, де мешкає його мати.
Я даю йому Героя. Йому та всім іншим неназваним, невпізнаним, зниклим та забутим солдатам, які пройшли дев’ять кіл пекла на першому страшному році війни.
Тим, хто гостро відчував, що таке життя, та до самого кінця захищав нас від розуміння, що таке смерть.

Всю війну проносив зі собою малюнок свого сина

Маленький клаптик паперу. На ньому – сонце, квіти та дитячою рукою написані слова: «Тату, я тебе дуже люблю та чекаю».
Всі війну він проносив зі собою цей малюнок свого сина.
Це – нарис про життєвий шлях справжньої людини, яка дуже любила Україну та свою родину, яка мріяла про мир на нашій землі. Яка встигла побувати і волонтером, і повноцінним бійцем свого підрозділу. Яка завжди казала: «Хто, якщо не я?», та в ці прості слова вкладала свою душу і серце.
Сергій Олегович Пустовий (позивний «Стрілок») народився 17 липня 1981 року, у місті Охтирка, Сумської області.
Після закінчення школи № 5 отримав вищу освіту, став програмістом, причому, дуже кваліфікованим працівником своєї сфери.
Під час Майдану Сергій Олегович уже був волонтером, возив до Києва все необхідне. Свою волонтерську справу він продовжив, коли почалася війна. Дуже піклувався про своїх підопічних бійців, привозив на своїй автівці все, що міг, а колись навіть віддав свій бронежилет солдату зі словами: «Тобі він тут необхідний, а я доїду додому й так».
Щирий, добрий, безкорисливий, він заслужив звання волонтера-легенди, без перебільшень. Купував усе за власні кошти – і військовий одяг, і всі обладунки, і навіть ліки різні на всі випадки. Піклувався, насамперед, про інших, а про себе ніколи не думав. Мало розповідав рідним про життя, яким він жив на війні, щоб вони не переживали про нього. Завжди казав, що у нього все добре.
Але одного дня «Стрілок» прийняв рішення самому долучитися до лав захисників України.
У березні 2015 року Сергій Олегович прийшов добровольцем до батальйону «Айдар». До того моменту він уже сам себе настільки підготував до військової служби, що у «баті» були вражені рівнем його підготовки.
25 березня «Стрілок» опинився у місті Щастя, яке захищав до серпня, потім півроку – Новгородське та півроку – Троїцьке. 18 місяців на передовій. 18 місяців він зберігав один клаптик паперу зі словами від рідної серцю маленької людини.
Молодший сержант, командир 2-го відділення інженерно-саперного взводу 24-го ОШБ «Айдар» у складі 10-ї ОГШБр.
Як один з найкращих воїнів «Айдара» отримав почесну відзнаку «Лицарський Хрест родини Мазепи» 24 серпня 2015 року.
Загинув 23 жовтня, о 19:00, біля села Славне, Мар’їнського району, Донецької області, під час виконання бойового завдання.
26 жовтня в Охтирці його провели в останню дорогу.
Життя людей – крихке та мінливе. Життя людей, зазвичай, нагадує непомітний оку рух Місяця серед зірок, неквапливе колихання туману над вранішніми річками.
Життя цієї людини нагадує виблиск метеора на нічному оксамиті неба.
Сонечко. Квіти. Декілька слів, про те, що люблять та чекають.
Для багатьох з нас це – звичайний маленький клаптик паперу, простий дитячий малюнок.
Для солдата на війні – це сенс його життя.