Ті, хто вперше опиняється за кордоном, мають чимало підстав для подиву. Тут і безмежна впорядкованість побуту людей, і щирі посмішки навколо, і те, що в Україні прийнято називати з парламентської трибуни чарівним словом «стабільність», якої, погодьтеся, ніхто з нас по сей бік кордону ніколи не знав і не бачив.

І питна вода прямо з крану, а не купована в пляшках, як у пустелі. І житла без схожих на фортечні мури парканів, за якими у себе на Батьківщині ми звикли ховати не так власне куце майно у вигляді пари курей й битого життям доісторичного велосипеда, як оте пекуче відчуття своєї постійної незахищеності, а, отже, невпевненості й ніби як непотрібності, котре ще довго читається у поглядах новоприбулих.
Шокує й те, що у багатьох цивілізованих країнах кожному слід мати власний банківський рахунок, без якого неможливо придбати SIM-картку стільникового зв’язку, винайняти житло чи влаштуватися на легальну роботу з гарантованим соцстрахуванням і пенсією. Натомість, в Україні досі можна народитися, вивчитися, працювати, жити не гірше за інших, після того померти, бути похованим «як і всі» на спільному цвинтарі... Але жодного разу так і не переступити поріг кредитно-фінансової установи. В Україні, і, певно, ще десь в Уганді.
Окрім засилля «тіньової» економіки разом з таким її неодмінним атрибутом, як превалювання готівки, трапляється так ще й тому, що банків (якщо ці господарюючі суб’єкти, звичайно ж, можна назвати «банками») у нас просто бояться. Бояться, як смерті. Як рекету, мафії, інфекційних захворювань чи російського агресора.
І позбавити від цього страху не здатен жоден політик чи найвидатніший економіст усіх часів та народів. Без перебільшення здібний фінансист, президент України у 2005-2010 роках Віктор Ющенко, і той виявився у цьому питанні геть безсилим. Створений не без його участі аграрний банк «Україна» збанкрутував так само, як рано чи пізно банкрутують усі українські банки. Не втримався і значно менший, але так само не життєздатний «Трансбанк», де тримав свої кошти благодійний фонд першої леді, зокрема, доброчинні внески на будівництво «Дитячої лікарні майбутнього» (ДЛМ).
Політики, судді, прокурори теж не вірять банкам. Жодному! Про що красномовно свідчать результати першої хвилі е-декларування. Переважну більшість своїх коштів, як і всі смертні, вони тримають «під матрацом». Бо не вважають за потрібне нести заробітки до метеликів-одноденок. І ризик бути притягнутим до відповідальності за валюту невстановленого походження, а то й навіть бути пограбованими (після того, коли 1 листопада завершено надання у відкритий доступ податкових е-декларацій посадовців органів державної та місцевої влади за 2015 рік зафіксовано, принаймні, чотири випадки нападів на житла багатих на «матраци» з грошвою чесних суддів; і це тільки ті факти, про які сповіщали правоохоронці) перевищує у них бажання занести ці суми до віконечка найближчого банківського відділення.
Голова фракції «Солідарність» Блоку Петра Порошенка у Верховній Раді політтехнолог Ігор Гринів – той самий, який переконує всіх у безальтернативності другого президентського терміну свого патрона, чий рейтинг, нібито, нижчий хіба що за рейтинг «Океану Ельзи» чи «95 кварталу» – перший апелює до безальтернативності рідних «матраців». Каже, що тримав готівку вдома, бо банкам не довіряє. Порошенку довіряє, намальованим невідомо ким «рейтингам» довіряє, навіть вірить у визначальний вплив зірок естради та якихось недолугих коміків на громадську думку і хід нашої історії... Але банкам віри не йме, і, судячи з того, як він боровся за те, аби е-декларації були в закритому доступі only для представників «уповноважених органів», ще довго не повірить.
Ніколи не вірив національній банківський системі й чинний прем’єр Володимир Гройсман, мотивуючи свою однозначну позицію загрозою недотримання банківської таємниці. Точніше, її повною відсутністю, коли йдеться про розправу над політичним опонентами.
«Усі намагалися зробити так, щоби кожен мер більш-менш популярний (...) був загнаний у владу Партії регіонів. Я – принциповий з точки зору партійності, і відмовляв. Ну, й уявімо собі, що мої кошти лежать на рахунках у банках. Вони за секунду могли їх заблокувати і почати мене шантажувати, наприклад», – пояснив голова уряду походження 1,5 млн. американських доларів, які тримає вдома.
Гройсман також заявив, що принципово не ніс гроші до банків, бо банківська система була «хворою». «У 2016 році стосовно моєї декларації ситуація абсолютно інша і з точки зору моїх статків, і з точки зору моїх грошей – вони зберігаються у банківській системі», – додав Гройсман, зазначивши, що зараз банкам уже «можна довіряти».
Цікаво буде потім порівняти ці слова Гройсмана з його висловлюваннями вже після того, коли доведеться поступитися обійманою посадою. Особливо, якщо він впаде в немилість до старших політпартнерів і його «підуть» без попередження. Насамперед, варто поцікавитися, що він розумів під оздоровленою (себто, не «хворою») банківською системою.
При цьому ми лишаємо «за кадром» той факт, що 2015 року, та й 2014-го – жодних «регіоналів» при владі в Україні вже й близько не було. І блокувати рахунки ані йому, ані якомусь іншому міському голові, «більш-менш популярному», вони вже точно не могли.