Незабаром українці дізнаються ім’я ще одного невідомого солдата — жертви російської агресії в Україні. Співробітники управління Цивільно-військового співробітництва 4 листопада забрали тіло військовослужбовця ЗСУ, загиблого під час боїв неподалік окупованої Горлівки.

Знайшли документи, жетон загиблого. Тож ім’я вже знають, але публічно не називають. Бояться травмувати родичів, які вже понад рік чекають хоч якоїсь інформації про зниклого безвісти бійця. Тіло доправили до Дніпра. Там проведуть експертизу ДНК і після цього оголосять дані про загиблого. Доступ на тимчасово окуповані території пошуковці спеціального управління Збройних сил, яке було створене саме для розшуку та транспортування загиблих, дістали «на знак поваги» від членів незаконних збройних формувань.
Річ у тім, що в жовтні Цивільно-військове співробітництво передало російського окупанта представникам громадських організацій, які працюють за лінією розмежування. На контрольний пункт в’їзду-виїзду Мар’їнка привезли тіло невідомого чоловіка приблизно 40 років. Його 17 жовтня знищили українські військові під час бою неподалік селища Водяне. Наші бійці евакуювали тіло та передали офіцерам гуманітарного проекту «Евакуація 200». Пошуковці знайшли в бойовика записну книжку, у якій він описує, чому приїхав воювати на Донбас. Мовляв, це «сакральна місія Росії».

	Донецька область. Офіцери відділу пошукової роботи Цивільно-військового співробітництва ЗСУ Юрій Іващенко та Тетяна Кучерява

«Ми знаходили тіла в російській формі, з російськими паспортами, але більшість із них мали документи, видані так званими ДНР, ЛНР, — каже керівник Управління цивільно-військового співробітництва ЗСУ Олексій Ноздрачов. За його даними, у межах гуманітарного проекту «Евакуація 200» за два роки роботи на окуповану територію передали 300 тіл членів незаконних збройних формувань і цивільних. Загалом же білі автобуси з червоним хрестом і цифрою «200» на лобовому склі перевезли понад 900 тіл загиблих. Найбільше роботи було в 2014-му — на початку 2015-го, згадує Юрій Іващенко. Офіцер відділу пошукової роботи Управління цивільно-військового співробітництва раніше працював у Київському військкоматі, а у вільний від роботи час шукав рештки солдатів Другої світової. Хобі стало професією. Нині він у зоні АТО керує групою пошуковців, які розкопують місця сучасних битв за Україну. Каже, вже дослідили територію неподалік Краматорська, Слов’янська, Савур-могили. На стратегічній висоті під Донецьком, наприклад, розшукали та евакуювали більше ніж 100 тіл переважно військовослужбовців 30-ї механізованої бригади. Вони обороняли це місце у 2014 році й мали значні втрати. Після відходу українських бійців із Савур-могили на полі бою залишилися побратими. Бойовики дали пошуковцям можливість відкопати та перевезти їхні тіла до місць захоронення. На окупованій території працювали спільно військовослужбовці Цивільно-військового співробітництва, цивільні пошуковці з Національного військово-історичного музею та гуманітарної місії «Чорний тюльпан».
«Були важкі часи: захист аеропорту, Дебальцевого. Бої ще тривали, а ми вже забирали тіла загиблих на тимчасово окупованій території. Ми вдячні всім, хто нам допомагає. Люди не тільки на звільненій території, а й на окупованій», — розповідає Олексій Ноздрачов. Він показує фотографії з пошукових робіт на Донбасі.
Світлини саме виставлені в Національному військово-історичному музеї в Києві. За словами офіцера, щоб знайти тіло одного бійця, іноді потрібні місяці. І треба не тільки зібрати інформацію, де загинув боєць, поспілкуватися з побратимами, які були поряд, а й переконати представників окупантів, щоб дали доступ на тимчасово підконтрольну їм територію.
«Ідеєю організації цієї роботи є пошук спільних цінностей. Насамперед це християнство, віра в Бога. Всі розуміють, зокрема і в деяких районах Донецької та Луганської областей, що людина загинула й відповідна шана повинна бути віддана. Тіло має бути повернуто родичам. Тому, саме використовуючи християнські принципи, ми й далі шукаємо спільну мову. Але, на жаль, контингент у цих районах різношерстий. Є не тільки представники інших релігійних груп, а й просто найманці, які не мають ніяких людських цінностей і з якими працювати дуже важко».
Знайти всіх загиблих та зниклих безвісти — таке завдання ставлять перед собою пошуковці. Робота хоч і важко, але просувається. Так, у червні на одну дошку на могилі невідомого солдата стало менше. Перепоховали виконувача обов’язки командира 51-ї бригади Павла Пивоваренка. Військовослужбовець загинув під Іловайськом. Майже два роки його вважали зрадником. Буцімто він поїхав до Росії. Пошуковці знайшли тіло, а експертиза ДНК підтвердила, що це саме Пивоваренко. Військовослужбовець загинув на полі бою, коли російські війська влаштували смертельний «зелений» коридор українським захисникам улітку 2014 року.
Проте найважче, зізнаються члени проекту, не пошукова робота, а спілкування з родичами загиблих та зниклих безвісти. «Дуже важко, коли привозиш загиблого додому, бачиш рідних, близьких. Цей момент дуже впливає на психологічний стан. Вони вважають, що винен той, хто привіз загиблого додому», — розповідає Юрій Іващенко. Були випадки, коли рідні кричали, агресивно кидалися, погрожували військовим. Останні намагаються щоразу залагоджувати конфлікти. Розуміючи, що люди просто пригнічені горем. У червні в Міністерстві оборони започаткували програму підтримки сімей загиблих. Вона включає в себе і психологічну підтримку, і допомогу з оформленням соціальних виплат. Діє програма в Івано-Франківській області як пілотна, але згодом має запрацювати в усіх регіонах.

Донецька область. Машини гуманітарного проекту «Евакуація 200»

А поки що всю психологічну роботу беруть на себе дев’ять членів «Евакуації 200».
«Це життя. На жаль, війна включає в себе й цей момент», — стримано та спокійно на запитання про найважчі моменти в роботі відповідає Святослав Чернявський. Офіцеру відділу пошукової роботи треба відвезти тіла двох військовослужбовців 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» на Рівненщину.
Сергій Кочетов із позивним Кіт і Микола Саюк із позивним Француз загинули на передовій під час ворожого обстрілу в ніч на 2 листопада. З моргу їх спочатку доправили для прощання з айдарівцями неподалік місця загибелі, потім до Києва, а звідти в Рівненську область, де й поховають. Офіцери, які супроводжують героїв в останню путь, мають подолати понад тисячу кілометрів. Попри зливу і розбиті дороги Донбасу. Офіцери розповідають, що серед чотирьох машин гуманітарного проекту «Евакуація 200» є такі, що за місяць долають 30 тис. км. Авто старі, тому часто ламаються. Чомусь переважно вночі, іронізують офіцери. Лагодити їх допомагають волонтери в різних регіонах. Адже, якщо машина вийшла з ладу десь, наприклад, під Житомиром, доведеться довго чекати, щоб Збройні сили виділили гроші на ремонт. А «вантаж 200», на жаль, доводиться возити чи не щодня.
«Я коли сюди їхала, себе налаштовувала, що це моя робота» — так своє рішення долучитися до пошукової місії пояснює Тетяна Кучерява. 29-річна випускниця Харківського політехнічного інституту вже місяць працює в команді гуманітарного проекту «Евакуація 200». Поки що вона готує документацію та вантажить тіла в авто. Надалі психолог за спеціальністю має працювати з родинами загиблих та зниклих безвісти.  
«Кожен батько чи мати хочуть знати, де їхній син, дочка. Вони далі чекатимуть усі роки, і це більший тягар, ніж вони побачать тіло та поховають його», — додає Тетяна.
За даними СБУ, в Україні 494 зниклих безвісти в зоні АТО. Це переважно військові, бійці добровольчих батальйонів. Але є й цивільні. Скільки людей зі списку тих, чия доля невідома, ще живі, не можуть сказати ані в Службі безпеки, ані в Міністерстві оборони.