rss
09/23/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Вони загинули, захищаючи Батьківщину
Вони могли вибрати спокійне сите життя – а замість цього вибрали війну. Свідомо. Розуміючи, що можуть не повернутися. І більше ніколи не побачити рідних. Загинули, аби ми з вами жили. І пам’ятали. Бо вони заслужили на нашу з вами пам’ять. Сторінка Яна Осоки у Фейсбуку – саме про таких. Найкращих з-поміж нас. Тих, хто відійшов. Дякуючи яким Україна досі є. Уклін вам, воїни.

Хоробре серце

  
Title  
  
Олександр Аркадійович Оцабера (позивний «Десант») народився 23 липня 1989 року, у селі Панасівка, Козятинського району, Вінницької області. Віднедавна мешкав з родиною у Бердичеві.
У 2006-2007 роках навчався у селі Гущинці на оператора комп’ютерного набору.
У його душі було мало страху, але багато доброти та співчуття. Завдяки загостреному почуттю справедливості, «Десант» мав трохи вибуховий характер, але швидко відходив та перетворював усе на жарт.
Вперше війна покликала Олександра Аркадійовича у 2014 році. Служив командиром відділення розвідувального взводу 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.
Спочатку була Попасна. Хлопцям там було морально важко через те, що вони не знали, чого чекати далі, ніхто їм нічого не казав. Одного разу під Ольховаткою їхнє відділення під час розвідки боєм потрапило у засідку, та Олександр разом із побратимами врятував хлопців з підбитої машини.
Разом із побратимами він тримав оборону опорного пункту у Нікішиному, а то була на той час одна з найгарячіших точок на Сході. Ворог був майже на відстані витягнутої руки, вогонь не припинявся, міни лягали так щільно, що іноді просто неможливо було підняти голову.
Якось під час потужного обстрілу, коли наші бійці притиснулися до землі, він піднявся на ноги та вибіг на відкриту ділянку, щоб відкоригувати роботу нашої «арти». Одночасно врятував пораненого капітана, затягнувши того в укриття. Але на цьому не зупинився і ще вів вогонь зі СПГ, намагаючись знищити мінометні точки.
23 грудня 2014 року «Десант» сидів спиною до свого друга. Раптово почався обстріл, і позаду бойового товариша пролунав вибух гранати. Той взяв основну масу уламків на себе, але один пройшов крізь ногу та увійшов у плече Олександра. Це трапилось біля Дебальцевого.
Місяць пролікувався у шпиталі та знову повернувся назад. А вже у березні 2015 року був демобілізований. Вже вдома його нагородили медаллю «Захисник Вітчизни».
11 грудня 2015 року «Десант» підписав зі ЗСУ контракт.
Молодший сержант, інструктор з вогневої тактичної підготовки 199-го навчального центру ВДВ при 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді.
Загинув 11 листопада, приблизно о 7 год., біля міста Торецьк, Донецької області, внаслідок уламкових уражень, отриманих під час вибуху фугасу.
Похований Герой 13 листопада у селі Панасівка.
Я не забуду одне хоробре серце, яке припинило битися заради того, щоб не припиняли битися наші.

«Поцілуй мене, мамо. Обійми мене, тату…»

  Title
  
«Поцілуй мене, мамо. Я так скучив за твоїми поцілунками. Я відчуваю, як померло твоє серце, як безсило впали твої руки, як згасли твої очі. Мамо, я пішов, але я залишуся. Я буду з тобою завжди.
Обійми мене, тату. Я намагався бути справжнім чоловіком, як ти вчив мене з дитинства. Я став воїном і воював до останнього подиху. Ти можеш пишатися мною…»
Руслан Віталійович Півень народився 16 січня1991 року, у селі Острійки, Білоцерківського району, Київської області.
У 1997 році пішов до місцевої ЗОШ. Після 9 класів вступив до техніко-економічного коледжу Білоцерківського національного аграрного університету, який закінчив у 2009 році.
Потім Руслана призвали на строкову службу в 2010 році, яку він проходив у 1129-му зенітно-ракетному полку.
З початком війни, під час першої хвилі мобілізації 2014 року, хлопець був призваний знову ж до 1129-го зенітно-ракетного полку 72-ї окремої механізованої бригади.
При наборі добровольців на підготовку снайперів Руслан пішов одним з перших. Після підготовки був відряджений у 9-у роту 3-го батальйону 30-ї окремої механізованої бригади.
Доля достатньо відсипала йому пекла. Через це пекло воїн пройшов у боях біля Степанівки та на Савур-могилі. Це була його перша війна, закінчивши яку, солдат негайно почав готуватися до другої.
Після демобілізації підписав контракт та опинився у Житомирі.
Молодший сержант, снайпер, інструктор у 199-му навчальному центрі повітрянодесантних військ.
Руслан дуже гарно малював, вкладав у це ремесло душу, захоплювався татуюванням. Мріяв вступити до військового училища. Йому були властиві доброта та людяність.
Згодом воїна командирували на підсилення до 122-го батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади.
Загинув 28 вересня, близько 21 години, у промзоні Авдіївки, Донецької області, від пострілу в голову ворожим снайпером.
Похований 1 жовтня у місті Біла Церква, де мешкають його батьки.

Він не втомився від війни, бо… помирав за нас

  
Title  
  
В’ячеслав Григорович Литовченко (позивний «Друг ВДВ») народився 17 грудня 1971 року, в Полтаві.
Навчався у професійно-технічному училищі № 23, потім – служба в армії у Білорусі. Там він одружився та мешкав деякий час. Але з особистим життям у В’ячеслава не склалося, і він разом зі сином повернувся на Полтавщину, до села Старицьківка, Машівського району.
У травні 2015 року В’ячеслав Григорович прийшов добровольцем до 17-ї резервної сотні ДУК ПС. Потім вишкіл та початок бойового шляху у складі 1-ї окремої штурмової роти у лютому 2016 року. Воював відчайдушно, сміливо, без краплі вагань.
Коли наших накрили на Бутівці у липні, отримав поранення, але після лікування одразу знову повернувся до побратимів. Був безвідмовним і справедливим. Вмів захистити себе та своїх, дуже добре грав у футбол. Поважали його. Поважали за те, що він готовий був покласти своє життя за товаришів, за друзів, за рідну землю; завжди підставляв своє плече, допомагав та був взірцем справжньої козацької хороброї душі.
Загинув увечері 29 вересня, у промзоні Авдіївки, від кульового поранення у голову. Після фатального пострілу ворожого снайпера «Друг ВДВ» ще прожив кілька годин, лікарі давали йому один шанс зі ста.
Але один зі ста – це неймовірно мало. Це майже вирок. Для В’ячеслава це був вирок без усіляких «майже».
Поховали воїна 3 жовтня на Алеї Слави міста Полтава.
У нього залишилися батьки, сестра Алла та два брати – Руслан та Павло. Один з братів зараз теж на війні.
Це була велика людина. Це був відданий Україні солдат.
Він не втомився, бо був зайнятий тим, що помирав за нас.

Справжній. Легендарний кіборг

  Title
  
Володимир Георгійович Данілов (позивний «Дикий») народився 31 травня 1969 року, в селі Хотів, Києво-Святошинського району, Київської області.
Зі 17 років почав працювати трактористом у рідному селі. З 1987 до 1989 рр. проходив строкову службу як водій-механік бронетранспортера.
Після служби працював трактористом у Хотіві, водієм маршрутки у Києві, охоронцем у приватній фірмі, водієм головного бухгалтера інституту Шевченка, водієм у Кабінеті міністрів, охоронцем у Державній службі охорони.
Доброволець, 29 жовтня 2014 року мобілізований за контрактом до закінчення «особливого періоду».
Починав службу у 54-му окремому розвідувальному батальйоні. Потім його рота була переведена до 81-ї окремої аеромобільної бригади.
Старший сержант, виконуючий обов’язки командира взводу розвідувальної роти.
Один з легендарних кіборгів, обороняв Донецький аеропорт у січні-лютому 2015 року. Там був поранений, отримав травму від вибухової хвилі.
Перебував у Харківському, потім у Чернігівському військових госпіталях, після чого був відправлений додому на реабілітацію, не закінчивши яку, знову поїхав на війну. Був на позиціях у Зайцевому і Кодемі.
З весни 2016 року з ротаціями перебував на Авдіївській промзоні. Брав участь у багатьох спецопераціях зі захоплення й утримання блокпостів та ворожих територій.
Був нагороджений нагрудним знаком командира 81-ї окремої аеромобільної бригади «За сумлінну службу» та нагрудним знаком Міністерства оборони «Знак пошани».
Володимир захоплювався риболовлею та полюванням. Був тихим, домашнім, сімейним. Мріяв про те, що коли закінчить службу, присвятить своє життя сім’ї та дітям.
1 вересня вночі йому раптово стало зле, він встиг розбудити дружину та втратив свідомість. Його негайно привезли до реанімації лікарні Краматорська, де діагностували посттравматичну контузію лівої легені, аневризму низхідної частини грудної аорти.
Після стабілізації стану з бригадою військових лікарів гелікоптером його привезли до Харківського військового шпиталю. В Харкові після дообстеження було прийнято рішення про транспортування його гелікоптером до Київського інституту Амосова, де йому мали провести операцію. Потрібно було робити стентування аорти.
Стенти треба було замовляти в Європі, їх вартість складала більше, ніж півмільйона гривень. Держава в особі Міністерства оборони у фінансуванні відмовила, посилаючись на брак коштів.
До збору коштів мали долучитися волонтерські організації, це все вирішувалося 5 вересня. А 7 вересня у зв’язку з погіршенням його стану лікарями було прийнято рішення на проведення відкритої операції, яка була більш складною і ризиковою, але давала надію на життя.
Операцію було заплановано на 10 год. 30 хв., однак при перевезенні його з реанімаційного відділення до операційної о 9 год. 50 хв. тріщина, що була на аорті, луснула, і стався миттєвий витік усієї крові. Серце солдата зупинилося.
Володимир помер від шоку, крововиливу та розриву аневризми аорти.
У нього залишилися мати, сестра, 23-річний син від першого шлюбу, донька від другого шлюбу (дружина загинула), двоє прийомних дітей (син, 17 років, та донька, 13 років) і дружина від останнього шлюбу, з якою він прожив 7 років та виховував трьох дітей.
Похований 9 вересня 2016 року у місті Богуслав, Київської області, де він проживав останні роки.
Герой залишив нас, коли був шанс його врятувати. Все залежало від грошей, а їх не було.
Гріш ціна такій державі, що відмовляється зараз рятувати своїх солдатів, які два роки тому кинулися рятувати її.


Зелене на сірому тлі. Пам’яті Романа Іваничука

Янголи, які захищають Батьківщину

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com