Марія Климчак

У неділю, 6 листопада, Український Конгресовий Комітет Америки, відділ Іллінойс, відзначив події, присвячені історії Легіону УСС – 100-річчя боїв на горі Лисоні та Листопадовий зрив 1918 року. Представники громади, генерального консульства України у Чикаго, священики, учасники концертної програми зібралися у парафіяльній залі собору св. Володимира і Ольги.

Присутніх привітав голова УККА відділу в Іллінойсі Ігор Дячун. Присутні щедро аплодували українському бандуристові Іванові Шмілу, співакам Назарові Карабіновичу, Лесі Багрій, авторові пісень та гітаристові Андрієві Бойчуку, вокально-хореографічній студії «Елегія» та учням школи українознавства при УПК св. Андрія Первозванного Київського патріархату. З доповіддю виступила куратор Українського Національного музею в Чикаго та редактор радіопрограми «Українська Хвиля» Марія Климчак, витяг з виступу якої розміщуємо нижче.

Сьогодні Україна перебуває у стані війни з Росією, путінськими окупантами і сепаратистами, триває війна з корупцією і злочинністю всередині країни. Система влади сама є загрозою життю громадян та існуванню країни. В історії українського народу наприкінці ХХ ст. з’явилася надія – не втратити державність. Це сталося тоді, коли Україна проголосила незалежність. Відповідальність за все, що відбувається, лежить на сумлінні національних еліт, які виявилися нездатними та нездібними виконати свою історичну місію. Розкол України на мовному ґрунті – це тяжка спадщина колоніального минулого, насамперед, останнього радянського періоду, адже це не тільки опозиція двох мов, це протистояння ідентичностей та цивілізаційних орієнтацій населення. Асимільовані й денаціоналізовані середовища блокують процес формування солідарної нації, людність перебуває тут у стані атомізованого натовпу, яким легко маніпулювати. До влади прийшли демагоги і популісти, для яких національні інтереси не становлять жодної цінності. Україні пощастило в одному: в неї були, є і будуть українці. Головне, аби ми з вами ніколи не забували, що за Україну і за нас з вами хтось учора віддав усе… що  український світанок над маковим полем – далеко не вимріяний краєвид для змалювання художником: українець зі зброю в руках захищає своє право на свободу та гідність.
Цьогоріч ми відзначаємо 100-річчя кровопролитних боїв на священній горі Лисоні, де в серпні-вересні 1916 року Галичину сколихнула одна з найбільших бойових операцій в історії Українського січового стрілецтва, що увійшла в історію Легіону УСС під назвою «Кривавий тан». Легіон став першим військовим формуванням українців після знищення Запорозької Січі. Січовими стрільцями були найкращі представники українського суспільства – вчені, літератори, журналісти, митці, студентська та гімназійна молодь тощо. Легіон УСС став виразником і оборонцем прав та сподівань свого народу, захисником рідного краю, а Лисоня на Бережанщині – Олімпом національного духу. Історія розповідає, що коли під час Першої світової війни австрійські війська завдали поразки італійцям і їхня армія опинилася у катастрофічній ситуації, Італія попросила допомоги в Росії. У червні 1916 року командувач Західним фронтом російської армії генерал Брусилов пішов у наступ. Внаслідок потужного тридобового артилерійського удару росіян австро-угорська армія відступила, й січовим стрільцям було наказано прикрити Бережани. Ці бої з перемінним успіхом тривали з кінця серпня до кінця вересня. Під час третьої хвилі наступу агресора січові стрільці потрапили в оточення й близько двох діб відбивалися від російських військ, прорвалися з оточення ціною знищення фактично всього полку УСС. Завдяки самопожертві, усусусам вдалося відтягнути на себе значні сили ворога й тим самим вберегти Бережани. Це була остання велика кампанія на Південно-Західному фронті. Перед тим, у червні, росіяни взяли Луцьк, підійшли до Буковини й захопили її, розгромивши німецькі, турецькі, чеські, австрійські, угорські військові дивізії, і все повернулося назад – до того державного кордону, з якого фактично й починалася Перша світова війна. Цей епізод свідчить про героїзм січових стрільців. Українці готові були боротися за свої переконання до останнього подиху. УСС захищали свої землі, хоча й у складі полку австро-угорської армії. Ця історія – одна з віх формування, становлення сучасної української армії.
В околицях міста, на схилах Лисоні, поблизу Бережан, у кривавих боях полк УСС утратив убитими, полоненими й пораненими 1300 старшин та стрільців, найстаршим з яких було по 20 років. Зі 44 старшин у строю залишилось 16, 293 січовиків було поранено, 285 – потрапили до ворожого полону… Січові стрільці поховані на цвинтарі в с. Посухів, що неподалік від дороги, на горі. З одного боку розкинулися поля, а з іншого – темніє ліс, у тому місці й боронили січові стрільці рідний край далекого 1916 року.
«Не сміє бути в нас страху і жадної тривоги. – Чому? Бо ми є лицарі грізні Залізної Остроги!»
Шановна громадо, любі брати і сестри! Цими відомими рядками українського січового стрільця, відомого громадського діяча Романа Купчинського наповнений листопад у календарі української історії. Це – особливий місяць. Історія початку ХХ сторіччя переплітається з новітньою історією: цей холодний останній місяць осені показав світові і всім українцям величезну енергію, яка довгий час була схована в глибинах нашого національного організму. 1918 року, 2004 і 2014 років історія творилась на вулицях і площах, з жертовності окремих героїв почався рух вперед усього народу.
На уламках Австро-Угорської імперії в ніч на 1 листопада 1918 року Львів було проголошено українським. Події швидко розгортались по містах і селах. Українська революція увійшла в новітню історію як Листопадовий зрив. Це події першої творчості української державності в 20 сторіччі, після 200-річчя нашої бездержавності.
Наші вояки з Легіону січових стрільців встановили українську владу у цілій Західній Україні. На чолі зі сотником Дмитром Вітовським молоді офіцери в ніч з 31 жовтня на 1 листопада, попри намір польської ліквідаційної комісії перейняти владу на Галичині, захопили ратушу, пошту, телеграф, залізничний вокзал, проголосили маніфест про відновлення української державності. Мешканці Львова допомагали українським воякам, проте поляки була більш активними: на початку XX сторіччя у місті проживало понад 60% поляків і лише 20% українців. Через три дні розпочались бойові дії, оскільки сформувалось сильне польське ополчення, яке не змирилось із проголошенням ЗУНР на теренах Західної України. Листопадовий чин став не просто красивим епізодом філігранної військової майстерності, а й продемонстрував, яким чином здобуте волею до боротьби можна конвертувати у політичну реальність. Незалежно від рівня заангажованості і зацікавленості у долі Західної України, усім – полякам, австрійцям, німцям – стало зрозуміло: українці можуть бути і є політичним суб’єктом.
11 листопада було офіційно проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. У січні 1919 року ЗУНР стала частиною єдиної Української Народної Республіки, котру визнали європейські держави і яка воювала за свою незалежність ще два роки.
Щоправда, цей політичний успіх так і не вдалося остаточно закріпити. Уже в перші дні після взяття влади українцями у Львові розпочалися бої між українськими військами та польськими загонами, які виявилися початком польсько-української війни. Фактично ЗУНР припинила своє існування у липні 1919 року, після переходу Українською Галицькою армією ріки Збруч, що означало повне захоплення території Польщею. Хоча формально існувала до 1923 року – доки Ліга Націй не ухвалила офіційно перехід території ЗУНР під юрисдикцію Польщі. Листопадовий чин заклав фундамент на майбутнє. Створивши, а потім втративши власну державність, дедалі більше українців усвідомлювали роль поляків на своїх землях. Польсько-український конфлікт неминуче поглиблювався, адже питання приналежності територій так і не було розв’язане ще кілька десятиріч.
Якоюсь мірою Листопадовий чин можна вважати першою операцією того, що потім назвуть Українська військова організація – оскільки до його організації доклалися багато з тих, хто пізніше, у 1921 році, створить УВО – попередницю ОУН.
Це був урок мужності і патріотизму. Натхнення героїв Листопадового чину не раз проявилось у боротьбі українців протягом складного ХХ сторіччя. Через 95 років молодь і студенти також підняли Тернопіль, Львів, Київ, всю Україну на нову революцію – Революцію гідності.
Сьогодні, згадуючи про події листопаду 1918 року, ми усвідомлюємо, що ми є спадкоємцями тривалої боротьби за Українську Державу. Ми пам’ятаємо високу ціну, заплачену нашим народом за Незалежність. Ми усвідомлюємо тяжку ціну помилок і зради. Боротьба триває і сьогодні, вона залишає живі рани на серці нашого народу.
Лисоня, Конюхи, Маківка, Львів, Слов’янськ, Іловайськ, Дебальцеве, Донецький аеропорт – це героїчна боротьба за свободу і за державність. Як і сторіччя тому, коли гинули безстрашні військові старшини і вояки, наш патріотичний інтелектуальний цвіт, сьогодні на Сході гинуть і знищуються у тюрмах Росії найкращі сини і доньки України.
Листопад в Україні безлистий, там за вікном війна... «Після важких тривалих обстрілів повітря стає густим. І тиша теж є якоюсь підозріло глухою. А коли уламками мін та снарядів розриває нічну темряву й роями куль її розвіює з лінії горизонту, забудованої бетонним розваллям радянської архітектури, у промзону Авдіївки несміливо заглядає світанок» – пише у Фейсбуку отець капелан Андрій Зелінський... Читаєш і просиш про молитву за Героїв! «Українство повинно знати, що починає велику й небезпечну гру, яка вимагатиме від учасників витривалості і ясності думки. Прекраснодушні апелі до сердець противників мусять бути залишені. Треба дивитися чортові в очі. Чи це потраплять зробити українці, від того залежить будуччина їхньої справи. Бо ця справа стоїть так: вона має скінчити чиєюсь катастрофою, нашою або не нашою. Третього нема», – написав Дмитро Донцов у 1914 році. Згодом його послідовник Степан Бандера напише: «Якщо завтра на зміну большевизмові прийде інша форма російського імперіалізму, то він так само насамперед звернеться всіма своїми силами проти самостійності України».
А ми тую стрілецькую славу підіймаймо!