Ринок не всемогутній. Цей висновок очевидний як для теоретиків ринкової економіки, так і для практиків, які щодня зіштовхуються з її недоліками. Але, перефразовуючи відомі слова Черчилля, потрібно визнати, що наразі людство не придумало нічого ліпшого.

Понад те, 70 років комуністичного експерименту доводять, що коли нам і спаде на думку щось краще, то воно буде не замінником ринку, а, радше, його продовженням, такою собі надбудовою, що ґрунтуватиметься на тих самих непорушних ринкових принципах. Ринком 2.0.
Конкуренція завжди існує пліч-о-пліч з ринком. Вона з’являється там, де більше, ніж один продавець (покупець), і змушує виробників активніше діяти, щоб отримати найбільший прибуток за одиницю часу. Конкуренція передбачає небувале напруження зусиль підприємців, але, в підсумку, віддячує суспільству зменшенням витрат на виробництво (суспільною економією ресурсів), зростанням якості продукції, зниженням її ціни до рівня вартості (собівартості виробництва найменш ефективного виробника, який залишається на ринку), відсіванням неефективних виробників. Підприємці постійно залишаються в тонусі, прогресують і розвиваються, а споживачі насолоджуються якісним товаром за низьку ціну. Позитивний суспільний ефект змушує теоретиків ринкової економіки палко захищати конкуренцію, а державних діячів – тримати руку на її пульсі й виступати на захист за перших ознак її викривлення. Так чи майже так працюють економічні системи розвинених країн. Українські реалії суттєво відрізняються.

Закон як дишло

На сьогодні основою законодавства, що стосується питань конкуренції, є три закони: «Про Антимонопольний комітет України» (АМКУ), «Про захист економічної конкуренції», «Про захист від недобросовісної конкуренції».
Перший регулює діяльність АМКУ, який є органом державної антимонопольної політики. Закон ухвалено далекого 1993-го, через рік після того, коли комітет почав працювати. Цікаво, що він проіснував у первозданному вигляді без поправок до 2000-го. Тобто протягом перших 10 років або всіх задовольняло те, як працював комітет, або ті, кого не влаштовувала його робота, ще не мали достатнього впливу в державі. Ймовірнішим є другий варіант. І йдеться в ньому про олігархів, які на зламі сторіч утвердилися на економічній та політичній мапах країни, а згодом почали використовувати свою владу для того, щоб змінювати неугодні їм закони на свою користь та користь власного бізнесу.
Серед функцій АМКУ дві ключові. Перша – захищати конкуренцію, виявляти та припиняти її порушення, забезпечувати пріоритетність прав споживачів. Друга – контролювати концентрацію підприємств, щоб вона не призводила до утворення монополістичних монстрів. Обидві функції комітету, як і принципи його роботи, прописані в законі та втілювані в життя, за оцінками експертів, повністю відповідають міжнародному досвіду. Принаймні, так було спочатку, поки в роботу АМКУ не втручалися олігархи.

На захисті конкуренції

Другий закон є базовим у проведенні антимонопольної політики. Його ухвалили на початку 2001 року на заміну Закону «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності». Він став спробою переосмислити принципи конкуренції в нових реаліях, коли почалося економічне зростання.
У переліку антиконкурентних дій, прописаному в законі, фігурують два пункти, які заслуговують на особливу увагу, а саме: дії, що призводять до обмеження техніко-технологічного розвитку, та заходи, що усувають з ринку інших підприємців або обмежують їм доступ до нього. Порушення цих двох пунктів, як буде показано далі, – спільна риса всіх монополій, практикованих в Україні, що постійно стримують країну від розвитку.
Згідно зі законом, монопольним вважається становище одного суб’єкта господарювання, якщо його частка на ринку перевищує 35%, трьох найбільших суб’єктів зі сумарною часткою понад 50% або п’ятьох з більше, ніж 70% ринку. Враховуючи цю категоризацію, АМКУ поділяє ринки на монопольні, з ознаками одноосібного домінування, олігопольні (з ознаками колективного домінування) та конкурентні. За даними комітету, в Україні чиста монополія трапляється не так уже й часто. До того ж, формально її наявність ще не означає, що монополіст скористається зі свого становища. Але багатьом відомо, як діють монополісти насправді та яких зусиль бізнесмени, зокрема, олігархи, докладають для того, щоб мати монополію на певному ринку. Якби шкурка була не варта вичинки, то ніхто так не боровся б за монополістичне становище.
Більшість справ АМКУ щодо порушення конкуренції закінчуються рекомендаціями комітету. Фактично донедавна АМКУ спеціалізувався на видачі таких рекомендацій. Щоправда, законом передбачено випадки, за яких порушники мають сплатити штраф у розмірі 1%, 5% або 10% річного доходу, але до такого доходить вкрай рідко. Цифри свідчать самі за себе: за даними річного звіту АМКУ торік комітет стягнув штрафів на 339 млн. грн., що перевищує показник 2014-го аж у 3,4 разу (очевидно, раніше суми були ще меншими). Додамо, що днями було ухвалено рішення оштрафувати сімох нафтотрейдерів на 204 млн. грн. Це наразі всі успіхи комітету.
Штраф, виписаний Газпрому за зловживання монопольним становищем під час транзиту природного газу Україною, який разом з пенею становить 172 млрд. грн., може стати першим вагомим кроком АМКУ на шляху фінансової боротьби за збереження конкуренції. Боротьби, яка щороку в Європі супроводжується гучними скандалами та внаслідок якої компанії на кшталт Google змушені сплачувати мільярди євро до бюджетів європейських країн.
Але для успіху в цьому напрямі комітет повинен добряче попрацювати в судах, а судді, як, власне, і працівники АМКУ, мають встояти перед хабарами, котрі, очевидно, багато разів пропонуватиме російська сторона для того, щоб спустити справу на гальмах. Тому справа проти Газпрому стане лакмусовим папірцем змін у комітеті та державних інституціях загалом.
У будь-якому випадку сума штрафів за антиконкурентні дії зростає. Тож, можливо, комітет на правильному шляху. Але тут два боки монети. Для проведення якісної антимонопольної політики, зокрема, стягнення штрафів, потрібні ефективна правоохоронна система та бездоганна робота комітету. Проте, тільки-но ці умови виникнуть, одразу ж з’явиться армія політиків та олігархів, які захочуть використати АМКУ як інструмент для придушення конкурентів. Тоді в наших умовах комітет може перетворитися на орган, який карає конкуренцію, а не відновлює її. Як витримати баланс? Запитання складне, але без інституційної незалежності АМКУ та фінансової незалежності його працівників відповісти на нього неможливо.

Сіра винахідливість

Третій закон дивує тим, наскільки винахідливими у своїй нечесній конкурентній боротьбі можуть бути бізнесмени. Виявляється, що для отримання зиску ділки можуть маркувати свою продукцію торговельними марками конкурентів, створювати марки, подібні до відомих (наприклад, Adibas), копіювати зовнішній вигляд виробів відомих марок, дискредитувати конкурентів за допомогою негативної інформації, підкуповувати постачальників чи замовників конкурента з тим, щоб ті працювали на шкоду ухваленим з ним угодам, купувати комерційну таємницю конкурента в його посадових осіб (це в нас робиться повсюдно) тощо. Перелік інструментів недобросовісної конкуренції надзвичайно широкий. Залишається тільки здогадуватися, де був би український бізнес, якби всю цю «креативність» спрямували в конструктивне русло.
Закон також передбачає штрафи за його порушення в розмірі до 5% річного доходу. Якщо доходу немає, сума становить до 10 000 неоподатковуваних мінімумів.
Недобросовісна конкуренція – це хоч і негативне явище, яке показує рівень ділової культури в країні, однак, воно не має такого руйнівного впливу на систему, як монополізація та штучне, цілеспрямоване викривлення конкуренції. Тому йому потрібно приділяти увагу, проте, зосередитися слід на демонополізації.
Цікаво, що і цей, і попередній закони містять положення, яке надає постраждалим від викривленої чи недобросовісної конкуренції право на компенсацію шкоди, завданої їм порушниками, котре жертви можуть захищати в суді. Але чи відомі нам, бодай, одиничні випадки того, коли споживачеві відшкодували хоча б кілька тисяч гривень за обман на етикетці, або коли малий підприємець виборов мільйонні відшкодування збитків, завданих великими монополістами? Запитання риторичне. Ствердної відповіді на нього не буде доти, поки правоохоронна система не запрацює належним чином.

Фактор держави

Є таке поняття, як економіка, що розвивається. Ним позначають народне господарство, в якому інституції далеко не ідеальні. Вони працюють не як добротний швейцарський годинник, а як старенький «Запорожець», що заводиться залежно від погоди та власного норову. Україна має типову економіку, яка розвивається, адже багато органів влади сприяють не конкуренції, а, навпаки, монополізації. Більшість держорганів і людей, які в них працюють, ще з часів СРСР не лише звикли до постійного втручання у справи бізнесу, а й почасти вважають це основною своєю функцією. Торік АМКУ провів анкетне опитування серед 830 суб’єктів господарювання, результати якого наведено у його звіті за 2015 рік. Більшість респондентів зіштовхувалися з діями, що викривлюють конкуренцію. При цьому, 30% вказали на такі дії місцевих органів виконавчої влади, 22% – центральних органів виконавчої влади, 20% – законодавців (Верховної Ради), 16% – судової системи. На цьому тлі 30% опитаних, які вбачають причину нерівної конкуренції в діях інших суб’єктів господарювання, тобто, конкурентів, бачаться мізерною частиною проблеми.
Форми порушення конкуренції також дуже цікаві. Найбільшою проблемою, на яку вказав 21% респондентів, є пільгове оподаткування, коли держава, нібито, з хорошими намірами хоче підтримати певні підприємства та галузі. Добрими намірами вистелена дорога до пекла. Такі ініціативи мають лише негативні наслідки: ускладнення життя ефективним виробникам, консервація існування неефективних, а також використання податкових пільг олігархами з метою поповнити власні кишені коштом платників податків. Про соціальні видатки, на які могли б піти ці недоотримані гроші, і казати годі. Найгірше те, що в Україні досі є армія прихильників таких заходів, навіть серед науковців.
Те саме стосується й інших чинників, які виникають через дії держави. Субсидії підприємствам, ручний розподіл державних замовлень (був актуальним до запровадження системи ProZorrо), неоднакові ціни на енергоносії, використання податків і мит для тиску на одні підприємства за поблажливого ставлення до інших – усі ці антиконкурентні дії добре відомі будь-кому, хто хоч трохи займався бізнесом в Україні. І тут ще не йдеться про абсолютно незаконні дії, зокрема, силових структур (поліції, СБУ, прокуратури), які часто вимагали в одних і «дахували» за відповідну плату інших.
Отже, держава в особі різних органів влади регулярно викривлює умови конкуренції. Ця проблема має багато не тільки форм, а й внутрішніх причин. По-перше, як уже зазначалося, вона є прямим наслідком радянського спадку, коли підприємець, ще нічого не зробивши, розглядався як потенційний злочинець тільки тому, що почав займатися бізнесом. Тож мусив регулярно доводити, що він «не жираф». Такі практики досі поширені, хоча реформи й покликані трансформувати ситуацію. По-друге, ще одним елементом радянського спадку є розмір держсектору. Він такий великий, що підприємства просто не можуть регулярно не зіштовхуватися з державою й не потерпати від її неповороткості, яка в найкращому випадку не матиме злого умислу, але все одно завдаватиме шкоди. Подолати цю причину можна зменшенням ролі держави, її впливу, а також розміру й функцій держапарату. Хоч якими добрими соціальними мотивами виправдовують свої переконання його противники,  але менший держсектор забезпечить неабиякий поштовх бізнесу, що дасть щедрі плоди, зокрема, й для соціальної сфери. По-третє, неідеальне законодавство та право органів влади, наприклад, податкової чи митниці, трактувати його на власний розсуд. Як економіка, що розвивається, ми ще мусимо пройти шлях вичищення законодавчого поля від радянських рудиментів та всього зайвого. А поки не пройшли, законодавство нагадує болото, яке висмоктує сили з будь-яких ринків та конкурентних середовищ.
Нарешті, зрозуміло, що за лаштунками цих процесів часто стоять олігархи й «мінігархи», які використовують слабини держави на свою користь. Тоді вона стає лише інструментом, за допомогою якого досягають своїх темних цілей нечисті на руку особи.
І тут ніяк не обійтися без того, щоб образно обрубати ці руки або мінімізувати вплив будь-кого на рішення державних органів. Демонополізація (у широкому сенсі слова) та деолігархізація якраз повинні це зробити.
Укорінення державних чинників викривлення конкуренції наштовхує на ширший висновок. У розвинених економіках європейського типу бізнес досягає успіху завдяки внутрішнім перетворенням (розробкам, винаходам, ноу-хау, зменшенню витрат, активному маркетингу). Ринок, конкуренція – це для нього платформа, на якій він перевіряє власні сили, порівнює їх з іншими, щоб надалі вдосконалюватися. В економіках азіатського типу, більшість яких досі розвивається, успіху досягають завдяки зовнішнім щодо бізнесу факторам: зв’язкам, зокрема, кумівству, створенню конгломератів, контактам з державою. Для такого бізнесу ринок і конкуренція показують його слабкі місця, які бізнесмени хочуть не усвідомити, а приховати. На жаль, в Україні досі занадто багато азіатчини в бізнесі, тому кумівство й контакти з владою – це в нас, можна сказати, один з найважливіших факторів виробництва. За таких умов економічного розвитку не буде ніколи, тож від цих традицій, які, до речі, ментально нам не властиві, потрібно відходити. Без вивільнення енергії малого підприємництва, не зашореного «реаліями бізнесу», перехід неможливий, а розкрити потенціал малого бізнесу реально тільки в нормальному конкурентному середовищі, яке треба берегти як зіницю ока.

Конкуренція по-українськи

Викривлення конкуренції та монополізація ринків в Україні мають значно більше виявів, ніж ті, які описані в законодавстві та з якими АМКУ має повноваження боротися. Ці недоліки глибоко вкоренилися не тільки в економіці країни, а й у свідомості бізнесменів. Ось лише кілька прикладів.
Почнімо з банківського сектору. Багатьом відомо, що величезна кількість фінустанов донедавна працювала як кишені олігархів, надаючи кредити компаніям їхніх власників під низький, пільговий відсоток, а зовнішнім позичальникам – під високий, ринковий. Це неймовірне викривлення конкуренції, адже неефективний бізнес олігархів отримував дешеве фінансування, що стало чинником консервації неефективності та «обмеження техніко-технологічного розвитку» олігархічних підприємств, про яке згадано в законодавстві. Поряд з цим справжні підприємці були змушені платити високі відсотки банкам олігархів, бо іншої альтернативи фінансування в них не було. Фактично для багатьох з них це ставало чинником «усунення з ринку», про яке також ідеться в законі. Але чи було в цій царині, бодай, одне розслідування АМКУ? Мабуть, ні. І добре, що НБУ нарешті взявся за справу й почав чистити систему від кишенькових банків, паралельно змушуючи фінустанови зменшувати портфель кредитів пов’язаним особам до мінімуму. Як показує цей приклад, Нацбанк – це лише одна з державних інституцій, участь яких у демонополізації просто необхідна.
У нас часто наводять як приклад компанію Apple, яку заснували в гаражі. Але якби це було в Україні, то вже після невеликих успіхів до неї почалися б регулярні візити податківців, силовиків, пожежників, працівників санепідемстанції та простих бандюків, стали б надходити листи зі судів та пропозиції від конкурентів чи олігархів продати бізнес. Ось це чистої води «усунення з ринку», хоча воно й не безпосереднє. Скільки тисяч таких стартапів було знищено, й кого за це покарають?
Ще один сектор – агропромисловий. Багато хто зараз про нього каже як про локомотив економіки. На сьогодні ми експортуємо майже 2/3 вирощеного збіжжя (у перспективі 4/5). При цьому, за даними 2014/15 маркетингового року, 10 найбільших експортерів забезпечили вивіз 46,4% пшениці, 38,6% кукурудзи та 68,8% ячменю. Три роки тому ці показники перевищували 50% за всіма названими культурами. І це зумовлено тим, що найбільші експортери єдині, хто володіє інфраструктурою, необхідною для перевезення та зберігання зерна, чи контролює її. З огляду на те, що в кожному регіоні кількість таких великих компаній обмежена, існує реальна монополія на місцях. Невже хтось думає, що монополісти не користаються зі свого становища, занижуючи закупівельні ціни зерна, які вони виставляють малим і середнім фермерам? Ось принципова монополія, а ми кажемо про те, що дрібний агробізнес не має грошей і можливостей для розвитку. Звичайно, ні. І не матиме, як і будь-який малий та середній бізнес, котрому в нерівних умовах доводиться конкурувати з монополістами тільки за ресурси, навіть не розпочавши процес виробництва.
Про монополії олігархів можна розповідати довго й багато. Тут варто згадати лише часи Януковича, коли олігархи разом з режимом, використовуючи свою монополію на владу, займалися рейдерством, переписували закони під себе й дерибанили бюджет. Сподіваємося, що цей етап назавжди відійшов у минуле.
Варто згадати й про державні компанії, багато з яких є природними монополіями. Оскільки вони використовувалися лише для того, щоб висмоктувати з них грошовий потік, нікого ніколи не цікавив їхній розвиток. Понад те, брак змін у регулюванні цілих галузей призводив до того, що відповідні держкомпанії консервували за собою статус монополіста, а нові підприємства просто не могли з’явитися. Ось вам і «обмеження техніко-технологічного розвитку» державних компаній, причинами якого були державна форма власності й функція дійних корів цих активів, та «обмеження доступу до ринку» внаслідок неприйняття адекватного регулювання. Хорошими прикладами тут є «Нафтогаз», «Укргазвидобування», «Укрзалізниця» та ін. Галузі, в яких працюють ці компанії, в усіх розвинених країнах не є монопольними й можуть розвиватися за адекватного регулювання. Бездіяльність та державна власність – ось чинники антиконкурентного середовища. А про такі випадки, як зниження «Укрзалізницею» тарифів для олігархічної металургії за рахунок платників податків, і згадувати не хочеться.
Не можна оминути увагою й не зовсім економічні чинники монополізації та викривлення конкуренції, притаманні українській економіці. По-перше, весь політичний клас донедавна був закритим клубом, який монополізував владу й усував конкурентів, отримуючи державну монопольну ренту. По-друге, як наслідок – цей самий клас монополізував право на виведення капіталу з країни, якого так бракує справжнім підприємцям. По-третє, консервуючи та захищаючи позиції свого неефективного бізнесу, олігархи й провідні політики (електронні декларації показують, що клас політиків поступається олігархам хіба що за кількістю активів, але ніяк не за рівнем життя) таким чином зберігають малу кількість робочих місць у країні. Вони мають монополію на найм робочої сили, за що українці розплачуються низькими зарплатами та пенсіями, а також дефіцитом робочих місць, результатом якого є систематична еміграція. З абсолютною більшістю названих форм викривлення конкуренції АМКУ справи не має, бо жодні закони не нададуть йому необхідних для цього повноважень. Тож, ефективна антимонопольна політика в українських умовах – це не що інше, як масштабна трансформація та повсюдні реформи. Лише вони можуть забезпечити повну та глибоку демонополізацію економіки. І для цього замало дій лише комітету, потрібна злагоджена робота більшості органів влади, підтримана цілеспрямованим тиском громадянського суспільства.