В Україні триває декомунізація. У всіх містах, селищах і селах змінюються назви вулиць і площ; географічні мапи вщент застаріли, бо сьогоднішня топонімія істотно відрізняється від учорашньої – і так далі, і таке інше. Проте, разом із тим, деякі комуністичні міфи не тільки не зникають, а й поширюються далі; вони унаочнюються у цілком об’єктивних формах – у мас-медіа, у назвах фірм, у найменуваннях громадських організацій тощо.

От, скажімо, у вересні на сайті львівського «Експресу» можна було прочитати заголовок інформаційного повідомлення: «Пульс першої столиці. За останні два роки Харків заговорив українською». Звернули увагу? Харків – «перша столиця». Формулювання ще сталінських часів. І якщо раніше це словосполучення фігурувало в назвах громадських організацій (причому, певного ґатунку) та різного роду бізнесових структур, то тепер, як бачимо, воно докотилося і до так званої «столиці українського П’ємонту».
Але ж насправді першою столицею України в 1917 році, після створення Центральної Ради, а потім – проголошення Української Народної Республіки – став Київ. У Харкові ж осіли два маріонеткові уряди: під кінець 1917-го більшовицький клон уряду УНР («робітничо-селянської» УНР, як вона звалася в офіційних документах), в якому навіть не була передбачена посада прем’єра, бо всі директиви надходили з Петрограду, та «уряд» маріонеткової Донецько-Криворізької республіки. Передісторія цього була такою. Коли більшовики та їхні союзники наприкінці 1917 року не змогли здобути більшість на Всеукраїнському з’їзді робітничих і селянських рад у Києві, їхні делегати притьмом переїхали до Харкова, об’єдналися там із членами низки збільшовизованих рад міст Слобожанщини, Донеччини та Луганщини і проголосили себе єдиною законною владою УНР. А оскільки жодних шансів здобути контроль на всій території УНР вони не мали (як засвідчили вибори до Установчих Зборів, за більшовиками йшло приблизно 10% українського люду), то вони закликали на допомогу «братню Росію». Втім, її і кликати не треба було – адже більшовики України були обласною організацією російських більшовиків, повністю підпорядкованою ЦК партії; підривна агентура Леніна та Троцького вільно діяла на території УНР і, користуючись безберегою демократичністю української влади, розкладала зсередини військо та державний апарат і засипала міста та села республіки безплатною пропагандистською пресою, яка на всі заставки лаяла «українських буржуазних націоналістів» та обіцяла незчисленні блага від дружби з Росією.
Ну, а услід за газетною тріскотнею про «озвірілих націоналістів» (на щастя, телебачення тоді ще не винайшли) пішли в бій «добровольчі» загони під прапорами і від імені «харківської УНР». Почалася війна, яку дехто називає російсько-українською, а варто було б назвати «совєтсько-радянською». Або першою колоніальною війною більшовиків, які ринули упокорювати найважливішу для метрополії бунтівну провінцію Російської імперії. Так, номінально у Росії була проголошена «пролетарська демократія» – проте – імперіалізм залишився на місці, хоча й під новою шабатуркою. Щоправда, остання була надто вже блискучою, тож звабила тоді, в 1917-му, чимало малоросів та інших мешканців України…
Більшовики були вигнані з України навесні 1918-го (причому, не німцями-австрійцями, як твердила комуністична пропаганда, а – як засвідчив у листі до Леніна один із нечисленних українців у керівництві КП(б)У Володимир Затонський, «повсталим українським народом»); тоді їхньою останньою «столицею» був Таганрог (до 1925 року він входив до складу України, під якими б назвами остання не існувала). А наприкінці того ж року більшовики об’єднані під егідою створеної на з’їзді в Москві КП(б)У, сформованого в Курську «Украинского революционного комитета», а потім «уряду», начебто, незалежної «Украинской Социалистической Советской Республики» (так вона спершу звалася, й її конституція була спершу написана російською на основі конституції Росії), і тільки потім перекладена українською) посунули свій «Украинский фронт» на Харків і Київ. І знову їм вдалося розкласти українське військо обіцянками раю на землі та викриттям зловмисних підступів «агента Антанти генерала Петлюри» і завоювати значну територію України, і знову їх викинув геть повсталий український народ. От тоді Харків також кілька місяців побув тимчасовою столицею «червоної України» – проте за першої-ліпшої можливості більшовицький «уряд» і ЦК КП(б)У переїхали до Києва.
На початку 1920-го, повернувшись, більшовики невдовзі знову втратили Київ під натиском українських і польських сил – і знову перенесли свій центр до Харкова. І лише з четвертої спроби, запровадивши НЕП й українізацію, тобто, пішовши на значні поступки українцям та скориставшись шовіністичною недолугістю «білих» політичних сил і відступництвом влади другої Речі Посполитої щодо свого союзника – УНР, більшовики змогли-таки поставити під свій контроль більшість території України, віддавши решту іншим державам. А Харків був офіційно названий столицею УСРР. Він був нею по 1934 рік, потім ЦК й Раднарком знову переїхали до Києва.
У ті часи Сталіну треба було звести нанівець саму пам’ять про існування УНР, тому про неї навіть не згадують; в офіційній біографії генсека сказано, що в центрі його уваги, поміж іншого, в 1917-18 роках була «боротьба проти контрреволюційної Української ради», – й ані слова про незалежну УНР. У такому контексті цілком логічною була й міфологема про «першу столицю», яку досі, як бачимо, дехто повторює навіть у Львові, не замислюючись над фактами історії і не помічаючи, що крокує сталінським курсом. І бізнесмени, що ставлять «першу столицю» у назви своїх фірм, теж не розуміють (чи не хочуть розуміти), що Харків був столицею УСРР, де таких, як вони, не розстрілювали хіба що під час НЕПу, що тривав «аж» з 1921 до 1929 рр. й закінчився колективізацією, «розкуркуленням», «знищенням непманів», а невдовзі – й Голодомором, московські директиви щодо проведення яких ретранслювали та «творчо доповнювали» владні структури у Харкові…
Отож, чи варто комусь пишатися, що Харків був маріонетковою «першою столицею», визначеною більшовиками спершу для протистояння незалежній Україні, а потім – для стирання самої пам’яті про неї та для «зачистки» УСРР від «небезпечних елементів, тобто, для проведення політики геноциду?