Новина тижня: Саакашвілі подав у відставку. Те, як він це зробив і що при цьому сказав, додає ординарному факту глибини й обсяжності.

Спробуємо разом з вами, шановні читачі, осмислити це по гарячих слідах хоча б у першому наближенні.
Коли екс-президента Грузії Міхеіла Саакашвілі близько півтора року тому – 30 травня 2015 року – було призначено на посаду глави Одеської обласної адміністрації, це стало супер-новиною. Ті, хто прийняли та гаряче підтримали це призначення, вірили – людина з досвідом президентства в Грузії легко впорається з керівництвом областю, хоча б і з такою великою, як Одеська. Та ще й за підтримки свого однокашника по навчанню в Київському університеті, давнього друга, президента України Петра Порошенка, яку той висловив публічно.
Політична репутація Міхеіла Саакашвілі була неоднозначною. З одного боку, грузинські реформи, про які багато говорили, та їхні вражаючі результати.
З іншого – маса невдоволених, програш партії Саакашвілі на виборах до парламенту Грузії, висунуті проти нього звинувачення, вимушена еміграція.
Якщо вважати основним здобутком президентства Саакашвілі реформи, боротьбу з корупцією, то чому тоді більшість грузинських виборців цього не оцінила? В чому полягали помилки Саакашвілі і чи є небезпека, що він їх може повторити в керівництві Одещиною?
На ці питання відповіді не було, та й їх в Україні не шукали. Вірили новому очільнику обладміністрації авансом. І уважно слідкували за його кроками.
Авін дійсно розпочав дуже активно. Дякуючи Міхеілу Саакашвілі, Одеса стала в усіх на вустах і не тільки всередині країни, але й у міжнародному аспекті.
Одеський політолог про це написав так: «З точки зору інформаційної активності Одеса Саакашвілі була дуже крутою, іноді давала фору навіть Києву. Після призначення Міхо головою ОДА національні та міжнародні ЗМІ значно розширили свою присутність в Одесі, а місцеві журналісти звузили для себе поняття кінця робочого дня чи наявності дня вихідного. Кількість візитів міжнародних дипломатів та віп-чиновників до регіону просто зашкалювала. Це була яскрава сторінка в історії Одеси, президентів більше нікуди не призначали, це таки особливе місце!»
З часом стало помітно, що Саакашвілі постійно виходить за рамки діяльності керівника області, їздить по країні, дає численні телеінтерв’ю на центральних каналах, перебуває поза Одесою чи не більше, ніж в Одесі, і тим самим намагається стати фактором української політики на загальнонаціональному рівні.
Осідлавши тему корупції, організувавши декілька надзвичайно резонансних акцій із блокування конкретних корупційних дій, він став тим тараном, яким скористався Петро Порошенко у своєму неоголошеному протистоянні з прем’єр-міністром А. Яценюком.
У процесі антияценюківської кампанії Міхеіл Саакашвілі нашвидкуруч зліпив (чи йому зліпили) громадський рух за очищення і з ним здійснив декілька голосних і багатолюдних, але політично неефективних, форумів по Україні.
У залах Києва, Харкова, інших міст збиралися тисячі людей, сотні фото- і телекамер, звучали запальні промови, все це широко транслювалося, люди отримували величезний заряд оптимізму, але…
Але після цього нічого не наступало, не змінювалося. Це бентежило.
Яценюка, врешті-решт, спільними зусиллями і не без допомоги постійної разючої критики вустами Саакашвілі з посади керівника уряду скинули. Хоча тіньова присутність Арсенія Петровича в українській політиці залишається, а провідні члени його команди продовжують обіймати серйозні державні та політичні посади.
Але Петрові Порошенку, ймовірно, не дуже почала подобатися популярність, якої соратник Міхо набув за цей час. Адже соціологи зафіксували, що у випадку виборів до Верховної Ради України віртуальна партія Міхеіла Саакашвілі (якої насправді ще не існує) набрала би прохідний бал і відщипнула б вагомий шматок рейтингу від партії Петра Порошенка БПП «Солідарність».
Гострота звинувачень у бік корупціонерів, емоційність висловів, особиста харизма невгамовного Саакашвілі забезпечували його виступам величезний резонанс. Недарма Інститут риторики ім. Д. Кеннеді визнав пана Міхеіла кращим оратором України 2015 року, якраз у піковий період його форумів та телеінтерв’ю.
Так відверто звинувачувати владу, зокрема, і центральну, в усіх можливих гріхах, як це робив Саакашвілі, могли тільки самі українці у розмовах між собою або ж відкрита опозиція.
І людям подобалося, що у Саакашвілі на вустах було те, що у них в думках.
Коли на сайті президента рік тому з’явилася петиція про призначення Міхеіла Саакашвілі прем’єр-міністром України, президент заявив, що для цього потрібна згода претендента, а Саакашвілі щодо цього «не висловлювався».
Але ж і малій дитині зрозуміло, що не висловлюватися – це не теж саме, що не давати згоду. Якщо тобі нема пропозиції, то кому і як ти висловиш свою згоду?
Відчувалося, що з боку президента ставлення стало прохолоднішим, тим більше, що антикорупційні форуми в країні під егідою Саакашвілі, як по команді, зупинилися. Тож, команда «стоп!», ймовірно, була.
Саакашвілі весь цей час, незважаючи на те, що він гостро критикував Центр, опозиціонером не вважався. Він був у команді президента Порошенка, але дедалі частіше почав ставити питання про те, що його заклики та проекти не знаходять належної підтримки у Києві.
Цієї осені Саакашвілі дуже сподівався, що його партія виграє вибори у Грузії і він навіть прохопився, що в такому випадку повернеться на Батьківщину. Але однопартійці програли, як і дружина Сандра Рулофс-Саакашвілі, що балотувалася по мажоритарному округу.
Натяки Міхеіла про те, що Київ не допомагає Одесі рубати голови корупційного дракона, ставали дедалі більш прозорими. Аж поки у понеділок, 7 листопада, Саакашвілі не запустив відеозвернення, в якому оголосив про свою відставку і заявив, що українцям все одно, хто їх буде грабувати – команда Януковича чи чинна влада.
Він звинуватив оточення глави держави, та й фактично його самого у цинічному обмані та брехні, у тому, що вони здають Одещину сепаратистам і корупціонерам, у тому, що вони й пальцем не поворухнули, щоб підтримати реформаторські починання одеського губернатора, а на його звернення про дієву допомогу фактично не реагували.
Очільникові області, Міхеілу Саакашвілі, на Одещині постійно протидіяли колишні регіонали – голова міста Г. Труханов і голова обласної ради Урбанський.
Добровільна відставка очільника області підтвердила той факт, що екс-регіонали перемогли реформатора в конкретно взятій області України. Як вони подібне намагаються зробити і в інших областях України, передусім, на Південному Сході.
Виникає важливе питання: Петро Порошенко здав Міхеіла Саакашвілі тому, що корупційні схеми з екс-регіоналами та конкретною вигодою переважили для нього якісь там одеські реформи?
Чи тому, що, окрім реформаторсько-звинувачувальної риторики, за губернатором Міхеілом Саакашвілі не було нічого конкретного?
Чи тому, що зростаюча популярність грузинського українця почала загрожувати популярності БПП та їхнього лідера?
Чи правильним є тут слово «здав»? Може, точніше сказати – відпустив? Та в будь-якому випадку є підстави думати, що в кожній з цих (та інших) версій є частинка правди. Але інколи істина може визирнути з-за якоїсь тихої фрази, як актор з-за куліс. І така фраза з вуст Петра Порошенка прозвучала декілька годин тому.
8 листопада на брифінгу після зустрічі президента з прем’єром Словенії, Петро Порошенко сказав: «Після поразки на грузинських виборах дехто вирішив зайнятися політикою в Україні».
Вслухайтеся: «дехто». І це після запевнень про дружбу, політичне партнерство, після рукостискань, посмішок та обіймів на публіці!
Психологічною відстанню від слів «друг», «соратник» до слова «дехто» і вимірюється та політична дистанція, яка на сьогодні виникла між Петром Порошенком та його однокашником Міхеілом Саакашвілі.
Це дистанція майбутньої політичної дуелі?
Схоже на те. Час покаже.