У суботу, 22-го жовтня 2016 р., на сцені Українського народного дому в Нью-Йорку відбулася вистава «Гайдамаки»-2016. Друга зі запланованих чотирьох на честь 10-річчя цього театру та 70-річчя його організатора та художнього керівника народного артиста України Івана Бернацького.
В попередніх числах (№ 41 та № 42) наші читачі – шанувальники театру – познайомилися з авторською оцінкою творчого доробку Івана Бернацького. Його творчість як актора, режисера-постановника, художнього керівника театру я порівняла з працею ювеліра, який відшліфовує грані діаманта, досягаючи ідеального результату. І, думаю, не помилилася. Бо вчорашні «Гайдамаки», над якими театр подовжував «шліфування» (вдосконалення) до останнього дня – вершина можливого, а точніше, НЕможливого.
Нагадаю: робота над «Гайдамаками» почалася на зорі створеного театру-студії. Вперше вистава в Нью-Йорку відбулася в 2007 р. силами юнацтва та рівнем добротного аматорства. Суботня вистава – четвертий варіант. І це вже рівень високого професіоналізму. Результат роботи режисера-експериментатора за участю акторів, здебільшого, аматорів, але професійного рівня.
Висловлю своє емоційне враження.
Вистава – мистецький шедевр. Без заперечень. Півтори години дії без перерви – як одна мить! Навіть запитала в Івана Йосиповича: «Ви скоротили?» – «Ні. Тих самих 95 хвилин». Всі (актори) і все (що і як відбулося) було бездоганним щодо калібру високого мистецтва. Сила енергетики, що струміла зі сцени, загіпнотизувала з першого виходу гайдамаків з хоругвами і до останньої миті поклону. Ця 95-хвилинна мить стала, думаю, не тільки для мене тим допінгом, який викликав особливе естетичне хвилювання, задоволення, здивування, навіть сльози. Пережито ті відчуття, які ми називаємо хвилинами щастя. Іншим словом – катарсис. Тобто, те щастя, яке, на відміну від короткочасної дії штучних допінгів, залишається щасливим спомином надовго, якщо не назавжди. Бо «Гайдамаки»-2016 – це допінг духовний. Тому, насамперед, – публічний уклін і подяка кожному з вас, шановні творці і виконавці цього дійства, за ваш незвичайний подарунок нам, глядачам.
Спробую вияснити, в чому суть дошліфування останнього варіанту вистави.
Як на мене, це, насамперед, доведення до ідеального єднання слова і музичного супроводу. Це – тріумф літери (слова) і музикальної ноти. Це – тріумф режисера-постановника
Івана Бернацького, відповідального за слово на сцені, і композитора
Тараса Терлецького – автора музики до вистави.
Тарас приїхав зі Львова в Нью-Йорк завчасно і брав участь у репетиціях. Відшліфував на місці звучання створеного два роки тому музичного супроводу до ідеальної чистоти звучання. Яскравіше і виразніше цього разу звучали пісні, які акцентували увагу на вирішальних сценах: героїчно – «Літа орел, літа сизий» (похід гайдамаків), священно – «Вірую» (освячення ножів), урочисто – «Ісая» (вінчання Яреми та Оксани), моторошно – «Колискова» (вбивство Гонтою своїх дітей).
Разом зі звукорежисером театру – майстром своєї справи Станіславом Терентьєвим – довели до досконалості прийом повтору – відлуння останніх слів, сказаних акторами на сцені. Станіслав і Тарас навіть працювали разом за звуковим пультом під час вистави. Цей прийом частіше використовується в кіно та музиці. Бернацький-режисер облюбував його в своєму театрі. І завдяки і відлунню, і музичному супроводу та звуку в цілому плюс світло вистава набула тієї емоційної потужності, на яку розраховані всі вистави Бернацького-експериментатора.
А як на моє сприйняття, то творці звукорежисури саме цим відлунням вивели дію за стіни театру. Ніби покотилася гаєм-долиною по всій Україні розповідь Тараса Шевченка. До слова, трикратним повтором фраз і починалася вистава: чому треба її ставити, які уроки наших предків враховувати...
Сам режисер каже, що найважливіше – це спорідненість душ режисера і композитора. Лиш у цьому випадку можна разом створити твір, який викличе катартис. Тарас із тих, хто розуміє його задум з півслова і тому дуже задоволений та вдячний їхньому творчому тандему.
І недарма Тараса викликали на сцену для овацій-подяки глядачів. У дні, що передували фестивалю, і протягом фестивальної пори його полюбили актори, прихильники театру, визнавши його талант і особисту привабливість: молодий, красивий, інтелектуал, позитивіст, дружелюбний, з почуттям гумору і приємною посмішкою. В усьому – свій! Приїжджай частіше, Тарасе!
*****
Актори, всі без винятку (а це 25 виконавців, з них шість – початківці, що вперше вийшли на сцену), відіграли свої ролі на великому натхненні з почуттям і захопленням. Це був варіант творчої істини, якій служили всі виконавці, незалежно від кількості ролевих слів. І все ж виокремлюю кілька з них у «Гайдамаках»-2016.
Юрко Михайлів. Актор – ветеран театру з талантом від Бога. Амплуа – драматично-психологічні ролі. Здатний на перевтілення рівня Богдана Ступки. Його роль – Іван Гонта – один з ватажків гайдамаків, вимушений (згідно із власним сумлінням щодо правильності ідеї) вбивця своїх дітей-католиків.
Сцена в перші хвилини після вбивства (діти тут – це символічні два білі полотнища) може (повинна) ввійти в класику (підручник) навчання акторській майстерності.
Своє страждання Юрко відіграв не просто мімікою обличчя, а зміною його фізичного стану: вмить змінилося до невпізнанності – побіліло, перекосилось, постаріло... Юрко Михайлів зник, залишився Іван Гонта. Навіть стало страшно за нього. Таке фізичне перевтілення не під силу багатьом акторам з професійною вищою освітою. Однієї цієї сцени достатньо, щоб віддати Юрієві належне: «Браво!», «Молодець!», «WOW» і бурхливі аплодисменти.
Але режисер-постановник разом з актором, як на моє сприйняття, і продовжили, і поглибили (порівняно з попередніми варіантами вистави) демонстрацію страждання і каяття дітовбивці та засудження його автором (Шевченком-Бернацьким). Це і в сцені похорону своїх дітей, і напівбожевільна хода опісля цього (на авансцені). Вважаю, що сцену «Іван Гонта – Тарас Шевченко» можна презентувати як самостійну міні-виставу.
Юрко з його даними та досвідом міг би прикрасити будь-який професійний театр в Україні. І єдине, що не вистачає йому тут, – це більше можливості грати, грати, перевтілюватися. Була спроба в його житті запропонувати свій вроджений та відшліфований у театрі-студії Бернацького талант Україні (Львів). Там його пропозицію не прийняв жоден театр. Бо вдома ринок (як економічна система) тоді затьмарила очі «зеленню» всіх, зокрема, і творчу сферу. Змушений повернутися в Нью-Йорк, у свою альма-матер. Будемо жити вірою: ще встигнемо послужити Україні і на її території. Ще буде запит на таланти витіснених на чужину дітей своїх. А тим часом, служімо їй у закордонні.
*****
Христина Місюк – актриса теж з кола ветеранів театру. У цій виставі – роль однієї з Оксан. Починала разом з Юрком ще в юнацькій студії Івана Бернацького. Протягом 10-ти років грає в кожній його виставі теж драматично-психологічні ролі. Сила голосу і дикції, чиста виразна українська мова, чудова пластика (її «коник»), вдала фактура, глибоке розуміння поставленого режисером надзавдання і, без сумніву, вроджений та набутий талант – це актриса Христина Місюк. Зараз вона так само вільно почувається на сцені, як, наприклад, відома в театрі професійна актриса Людмила Грабовська.
Пригадався давнішній спогад Христини: під час першого виходу на сцену 10 років тому ледве свідомість не втратила. Тепер на сцені, як риба у воді. Коли минулого тижня у фестивальній виставі «У неділю рано зілля копала» Христина блискуче зіграла роль циганки Маври, то в одному з українських тижневиків Нью-Йорка прозвучало напівжартома: пора присвоювати Христині звання заслуженої артистки України. Підтримую, але одночасно з Юрієм Михайлівим! : )
 |  |
Щаслива зустріч Оксан з Яремами
(актори: Роман Верхняк, Володимир Левицький,
Петро Лотоцький, Ігор Королюк, Михайло Качор)
| Христина Місюк у ролі Оксани
|
******
Відшліфовані до блиску «Гайдамаки»-2016 особливо виокремили гру кожного. Глядачі добре знають та цінують
Володимира Курила – найстаршого серед акторського складу. Його Залізняк, його декламація Шевченка, Стефаника викликає палкі аплодисменти, бурхливе схвалення. Колеги та глядачі цінують його і за талант, наслідуваний від батька-актора, і вдачу на рідкість доброї, інтелігентної людини високої культури. Народжений уже в Америці, він є стовідсотковим українцем, якому болить Україна, як нас з вами, хто лише з десяток років тут. І не менш знає її культуру. А ще – безмежно відданий цьому театру. Мешкає на відстані 8-ми годин їзди автомобілем (штат Мейн), а на репетиції і виступах – «як годинник». У дні святкування 10-річчя театру особливо цінуємо і те, що пан Володимир разом з маестро – Іваном Бернацьким – відкривали цей театр юридично. А перше їхнє, хоч і поверхове, знайомство відбулося... у Львові, в театрі імені Марії Заньковецької, коли там на гастролях побував театр Лідії Крушельницької з Нью-Йорка. В його складі був молодий тоді актор Володимир Курило. І вас, пане Володимире, вітаємо з 10-річним ювілеєм театру Бернацького, який продовжує справу корифеїв українського театру в діаспорі.
*****
І, насамкінець, роль Тараса Шевченка
Івана Бернацького. Це був його акторський тріумф. Відчувалося, що він був «на хвилі», буквально купався в усвідомленні того, що все йде так легко і вдало. Йому й акторам його команди. Насолоджувався своєю фізичною легкістю, бездоганною акторською формою, вдалим елегантним костюмом. Ніби й не третя молодість, а перша. Легко, елегантно виконував танцювальні «па», разом з молоддю брав участь у трьох сценах пантоміми. Був, як завжди, одночасно і ведучим вистави, й асистентом акторів, як ото одягання у весільні шати Оксан, як видача ножів для освячення, як «роздмухування кривавого вогню», коли з несамовитою силою розмахував багатометровим шматком червоної тканини. Зізнався: «Я ніколи не був таким на сцені, як сьогодні. Гордий за професію актора, гордий, що є причетним до мистецтва, гордий і за своїх вихованців». Вислухав, як завжди, масу компліментів. І був щасливим, що зумів довести собі і людям: «Все можуть королі. Я – тріумфатор!»
*****
Як автор вражень, я в розпачі. Бо як мені вмістити у виділену газетну сторінку запевнення, що мені цього разу сподобалися всі з акторської команди, а не лиш уже згадані. Всі – гідні похвали. Наприклад, роль Яреми. Згідно зі задумом режисера Івана Бернацького, роль Яреми одночасно виконують п’ять акторів, кожен з яких володіє своєю індивідуальністю. І ось на сцені такі різні, але переконливі Яреми майже «старійшин» театру – Романа Верхняка, Володимира Левицького, Ігоря Королюка. Петро Лотоцький лиш два роки в театрі, й Ярема – його третя помітна робота після головних ролей молодого Шевченка («Світе тихий...») та Гриця («У неділю рано зілля копала»). Сміливо розпочав роботу в театрі у ролі Яреми початківець Михайло Качор.
А які красиві, тендітні, переповнені почуттям кохання Оксани у виконанні Христини Місюк, Оксани Гапюк, Марічки Бінч, Оксани Вовк! А дві невеликі, але яскраві ролі Людмили Грабовської (від автора та бабусі)! А гайдамаки на чолі з визнаним уже майже ветераном театру Сергієм Тарновецьким? А актриси, що зіграли «Думи» Шевченка, коли вони ридали, страждаючи від горя кривавого бунту та викликали асоціації з нинішньою кривавою війною на сході України? Недарма завершили виставу гаслами «Слава Україні!», «Слава Небесній Сотні!», «Слава нашим Героям!»
******
На початку вистави у вступному слові редактор В. Лабунський підкреслив значення театру Бернацького для виховання дітей тих батьків, які приїхали сюди на постійно. Тут не дадуть забути, якого вони роду-племені діти. Тут завжди звучить вишукана українська мова і «слово ласкаве». Сюди тягнеться молодь, як у рідну домівку. Недарма актор Сергій Тарновецький після закінчення вистави «У неділю рано зілля копала», в якій зіграв головну роль Гриця, попросив уваги всіх глядачів, покликав на сцену свою кохану дівчину Оксану, освідчився їй і попросив: «Підеш за мене?» Отримавши її щасливу згоду, одягнув каблучку. Українські заручини, як у рідній хаті.
Або інший приклад. У цю суботу на перегляд «Гайдамаків» після приїзду з України прийшов теж народжений уже в Америці, але стовідсотковий щирий українець юнак Андрій Щегельський, який брав участь у минулорічній виставі «Світе тихий...» І хоч зараз прийняв однозначне рішення займатися громадською роботою задля українства, не уявляє себе без зв’язку з тими, кого запізнав у театрі. Тут він – свій серед своїх. Свій у світоглядному плані.
Побажаємо Українському драматичному театру в Нью-Йорку довголіття плідної роботи для України й українців. Гуртуймося, єднаймося навколо театру!
| | |
| | |
 |  |
Іван Бернацький (Шевченко). На поклін до своїх
улюблених глядачів
| Режисер Іван Бернацький представляє автора музики
до вистави, композитора Тараса Терлецького (Львів)
|
 |  |
Творці та виконавці вистави «Гайдамаки»-2016.
Народний дім, Нью-Йорк | Згадуючи історію театру: учасники студійної вистави
«Гайдамаки»-2007 |
Фото з вистави «Гайдамаки»-2016
Степана Слуцького
лист до редактора
версія для друку
