rss
05/14/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Перлинні сльози Жемчугова
Проблема обміну полоненими між владою Києва та самопроголошеними «ДНР» і «ЛНР» не може знайти адекватного рішення уже понад два роки.

Надзвичайно резонансний обмін двох українських заручників – Володимира Жемчугова та Юрія Супруна, який відбувся 17 вересня цього року, лише загострив цю проблему для громадськості.
У факті вказаного обміну поєдналися всі складові цієї проблеми, всі її силові поля, всі аспекти – від ювелірно точних і складних політико-психологічних перемовин до сцени зустрічі, яка рвала серця всім, хто її бачив.
Але все по порядку.

Правові визначення

Я навмисне використав на початку статті слово «полонений», яке надзвичайно широко використовується в українських (і не тільки українських) ЗМІ щодо осіб, які примусово утримуються по обидва боки лінії зіткнення на Донбасі.
Якщо ж спробувати точно визначити правовий статус цих людей, то поняття «полонений» до них застосовано бути не може.
Хоча б з тієї причини, що полонені бувають тільки на війні.
Згідно з офіційним визначенням, у нас на Сході не війна, а антитерористична операція. АТО.
А в АТО полонених бути не може.
Можуть бути заручники.
Проте, ми розуміємо реалії і те, що всі так звані заручники насправді є полоненими. Тому будемо їх так і називати.
Хто захоплює заручників-полонених?
Як правильно може звучати правовий статус цих людей?
  Title
  Повернення з полону крізь міни
Оскільки АТО здійснюється проти осіб, які не мають сталого правового визначення з боку офіційних органів України, то ці особи іменуються у вітчизняних ЗМІ як завгодно – «бойовики», «бандити», «вороги», «окупанти», «гібридні війська» тощо.
Якщо залишити за дужками емоції та гарячі публіцистичні епітети, то найбільш точно можна називати «той бік» сепаратистами, які разом з російськими інструкторами, спецпризначенцями та кадровими військовими «відпускниками» і створюють ті самі «гібридні» війська в «гібридній» війні проти України.
Заручників-полонених захоплюють і силою утримують різноманітні військові формування так званих «ДНР» і «ЛНР», які мають на своїй території свої офіційні назви, зокрема, і таку назву, як «міністерство держбезпеки» самопроголошених «ДНР» чи «ЛНР».
Заручниками сепаратистів стають і військові, і цивільні.
До того ж, є така категорія, як особи, що зникли безвісти.
Якщо це військові, то відомості про них подають представники військових частин, і таких ще можна порахувати більш-менш точно.
Коли ж безвісти зникали бійці добровольчих батальйонів (насамперед, перших), відомості про них були неповними, оскільки ці батальйони ніде не рахувалися, до жодної військової структури не були прикріплені, і склад їх мінявся.
Частково ця ситуація збереглася і донині.
Ще важче зі складанням списку мирних мешканців, які утримуються в ув’язненні бойовиків чи зникли безвісти.
Повертаються додому вони довгою важкою дорогою, хресним шляхом страждань.
Порахувати тих і інших дуже складно.
Скільки ж їх хоча б орієнтовно?

Обмінний «фонд» і обмінний процес

Перші обміни «полонених» між українськими та сепаратистськими формуваннями почасти був достатньо стихійним і відбувався за формулою «міняємо одного на одного».
Учасники цього процесу згадують масштабні взаємні обміни грудня 2014 року чи лютого 2015, які стали піковими подіями домовленостей.
Але потім з різних причин ця формула перестала влаштовувати бойовиків, і вони вимагали іншого.
Фактично альтернативи звелися до двох варіантів – або міняти «всіх на всіх» (що виявилося поки що нереальним), або міняти нерівноправно.
Причому, нерівноправність ця мала бути на користь сепаратистів.
За минулі 2 роки в процесі обміну взяли участь не сотні, а, як стверджують деякі джерела, тисячі заручників з обох сторін. Найбільша цифра, яка зустрічалась у ЗМІ – 3 тисячі заручників. Але офіційного підтвердження вона поки що не має.
На даному етапі мова йде про кількість заручників ледве за сотню, які утримуються бойовиками.
Називали і називають різні цифри. Звучали цифри і 129 і 115 і 109.
Список складає і подає нашим переговорникам у Мінськ Служба безпеки України.
Але особливість цих списків така, що навіть СБУ може точно назвати лише деякі місця, в яких утримуються лише декілька десятків українських заручників.
Доля інших поки що невідома.
Інформацію про їхнє місцеперебування та стан здоров’я доводиться збирати довго і ретельно, перевіряти її та переперевіряти.
З часом бойовики почали штучно збільшувати так званий «обмінний фонд» – тобто – полонених-кандидатів на обмін з українською стороною.
Коли українці почали обурюватися тим, що бойовики затримують проукраїнськи налаштованих місцевих мешканців і намагаються їх видати ледь не за українських військовослужбовців, щоб тільки включити їх у списки на обмін, з того боку, з вуст сепаратистів прозвучали аналогічні обвинувачення.
Таким чином, станом на вересень 2016 року українська сторона в перемовинах зі сепаратистами ставить питання про повернення в Україну, принаймні, 109 заручників і намагається прояснити долю хоча б когось з тих п’яти сотень українців, які рахуються такими, що зникли безвісти.
Чи входять до переліку 109 заручників ті 40 осіб, які, за твердженням української сторони, утримуються у в’язницях Росії – можуть сказати тільки автори списку, який фігурує на Мінських перемовинах.
Принаймні, декілька імен українців, засуджених у РФ, відомі й періодично спливають на сторінках вітчизняних ЗМІ – як, наприклад, Олег Сенцов та інші.

«Обмінна» команда

Title  
 Міністри закордонних справ Німеччини та Франції
у зоні АТО. Вересень 2016 року
 
Люди, які беруть участь у обміні заручників, складають своєрідну ієрархію.
Міжнародними посередниками, інколи доволі стриманими, бувають чільні представники іноземних держав та європейських інституцій.
Беруть участь у цьому процесі, вони досить неохоче, усім своїм виглядом демонструючи, що не дотримуються якоїсь певної позиції, не стають на чийсь бік.
Вони приїжджають до України, інколи виїжджають до зони АТО, зустрічаються з місцевими мешканцями, ввічливо вислуховують їх, оглядають руїни будинків, доріг, мостів, уникають відповідей на прямі гострі питання мешканців, журналістів, передусім, українських, і з полегшенням повертаються до затишних офісів, з яких уже впевнено коментують ситуацію серією загальних фраз.
Прямої допомоги від них чекати не доводиться, але й без них якось незручно вести справу. Прийнято їх залучати – своєрідна дипломатична ввічливість.
Вищий політичний рівень української «обмінної» команди – президент України Петро Порошенко. Наскільки можна судити, він доволі активно бере участь у підготовці актів звільнення. Особливо – щодо резонансних заручників.
Широко відома його активність, наприклад, у справі Надії Савченко, яка завершилася результатом, та, скажімо, Олега Сенцова, яка поки що безрезультатна.
Він охоче зустрічає звільнених заручників, вітає їх, при нагоді нагороджує, не забуваючи сказати свій новий спіч та сфотографуватися зі звільненими.
Активну участь президент взяв і у звільненні В. Жемчугова та Ю. Супруна.
Представником президента, що активно займається процесом обміну з українського боку, є перший заступник голови Верховної Ради України, Уповноважена президента з питань мирного врегулювання конфлікту на Донбасі Ірина Геращенко. Вона здійснює політичну координацію зусиль усіх тих, хто постійно та професійно займається підготовкою до перемовин щодо звільнення, самими перемовинами, реалізацією результатів цих перемовин.
  Title
  П. Порошенко з Володимиром та
Оленою Жемчуговими
Вона завжди безпосередньо намагається зустріти звільнених, супроводжує їх на зустріч із президентом, опікується їх першочерговими справами та потребами після звільнення.
Її своєрідним партнером, який веде перемовини безпосередньо з представниками так званих самопроголошених «ДНР» та «ЛНР» є не хто інший, як Віктор Медведчук.
Незважаючи на свою досить одіозну репутацію в нинішній Україні, цей екс-глава адміністрації президента Л. Кучми завдяки проросійській налаштованості та неформальному статусу кума президента РФ В. Путіна має можливість бути прийнятим і вислуханим ватажками бойовиків.
Хто б що не казав, але практично ні з ким іншим з політичного бомонду України бойовики розмовляти нині б не стали.
Але для кума Путіна вони роблять виняток.
Розуміють, що через їхні голови він має прямий вихід на оточення Путіна, а інколи, ймовірно, і на нього самого.
І це якоюсь мірою має посприяти налагодженню діалогу обох сторін, без якого жоден масштабний чи резонансний обмін не був би гарантовано домовлений.
Повертаючись від перемовин з представниками сепаратистів-бойовиків, В. Медведчук контактує з Іриною Геращенко, і вони разом намагаються знайти точки компромісу і підготувати черговий обмін.
Хоча за В. Медведчуком і тягнеться репутаційний шлейф звинувачень у тому, що він більше схильний ставати не на український бік, а на російський у всіх питаннях, зокрема, і у питанні обміну заручників, поки що його залучають – зокрема – і за вимогою росіян.
Надія Савченко нещодавно зробила доволі екстравагантну заяву про те, що краще би процесом обміну полонених зайнялися не політики, які все псують, тому що діють з політичних, а не гуманітарних мотивів, а інші жінки. Такі, до прикладу, як дружина президента України Марина Порошенко та дружина В. Медведчука телеведуча Оксана Марченко. З одного боку, вони не політики, з іншого – через чоловіків – до соціально-політичних та особливо гуманітарних проектів долучені.
Щодо Марини Порошенко – не знаю, не знайомий. Але припускаю.
А ось моя колишня студентка Оксана Марченко і в юності була доволі активною особистістю і нині є помітною фігурою в медіа-просторі України.
Правда, одіозний імідж її чоловіка нині більше шкодить Оксані, ніж допомагає, хоча вона активно намагається вибудувати власний імідж, незалежний від репутації свого чоловіка.
Але навіть якщо б дружина Медведчука й захотіла зайнятися звільненням, то швидко переконалась би, що для такого супер-складного процесу, як обмін заручників-полонених, одного її жіночого та телевізійного шарму недостатньо.
Дієву частину «обмінної» команди складають працівники спецслужб та правоохоронних органів, які безпосередньо та професійно цим займаються.
Очолює цю ланку команди СБУ. Її представники, зокрема, і радник голови СБУ Юрій Тандіт, часто коментують ці питання для преси та громадськості.
Низовою ланкою є волонтери, активісти, добровільні помічники-інформатори та українські розвідники, які по крупинках допомагають виясняти місцерозташування заручників-полонених, їхні імена і стан.

Кожен – поіменно

Коли статистики рахують заручників десятками і сотнями, ні в якому випадку не можна нівелювати жодного з них. Вони – не одиниці в списках. Кожен вартий того, щоб його згадати поіменно. Знати про нього. Прагнути його звільнення, яким би безнадійним це інколи не здавалося.
Адже потрібно не забувати, що складові так званого «обмінного фонду» – це живі люди, вимучені полоном, допитами, тортурами, довгим очікуванням звільнення.
Люди, котрих чекають матері, дружини, діти, рідні, друзі, колеги, знайомі.
Котрих люблять, без яких страждають, за яких моляться.
Кожен зі своїм іменем, біографією, життєвою історією.
Як от герої цієї статті.

Юрій Супрун

Title  
 Юрій Супрун та Ірина Геращенко у перші хвилини
після обміну заручників, 17 вересня 2016 року
 
Про одного з них – Юрія Супруна, ми знаємо мало. Навіть дуже мало.
Може, тому, що він є колишнім співробітником СБУ у ранзі полковника?
Про нього відомо, що Ю. Супрун у березні 2016 року поїхав у зону, непідконтрольну українській владі, і там був впізнаний деякими колишніми українськими правоохоронцями, що у 2014 році зрадили присязі і нині прислужують бойовикам.
Незважаючи на заяви української сторони, що Ю. Супрун є представником Моніторингової місії ООН у Донецьку, його ув’язнили і тримали у психологічно важких умовах.
Юрій розповів, що за 5 місяців ув’язнення його жодного разу не вивели на прогулянку. Він не бачив світла і не дихав свіжим повітрям усі ці довгі тижні.
Якщо це не психологічні тортури з метою зламати волю, то що?
Бойовики заявляли, що Ю. Супрун, як співробітник СБУ, є шпигуном і жодних документів, які би підтвердили, що він дійсно є представником ООН, при ньому нема і дозволу на в’їзд до «ДНР» він у них не отримував.
Проти Юрія грало і те, що ні ООН, ні його генеральний секретар Пан Гі Мун публічно не стали на захист персонально Ю. Супруна як свого представника.
Хоча сайт ООН і повідомив, що його співробітника безпідставно затримали в ОРДЛО, але прізвища у повідомленні не назвали.
Справа ця і досі є достатньо непроясненою для громадськості.
Принаймні, Ю. Супрун під час обміну поводив себе, як досвідчений професійний спецслужбіст чи розвідник, який більше навчений таїтися, ніж вирізнятися.
Непримітно одягнений, він жодним рухом не приваблював до себе уваги.
Спокійно перейшов лінію обміну, мовчки стояв, дозволив зробити декілька фотографій, але жодного бажання щось коментувати не виявив.
Тим більше, що волею обставин він об’єктивно опинився в тіні свого напарника Володимира Жемчугова, чия зовнішність та історія викликали жагучий інтерес всіх, хто його зустрічав.


Володимир Жемчугов

Зайвим є казати, що прізвище Жемчугов походить від слова «жемчуг» – українською «перлина», «перли». До речі, саме так перекладає прізвище Володимира комп’ютерний перекладач ГУГЛу.
У його історії неодноразово мені спадало на думку, що якийсь символізм у цьому прізвищі є. Особливо в переплетенні з життєвою історією Володимира, гідною гостросюжетного фільму.
Ще до війни в Донбасі Володимир Жемчугов, прихильник гірського туризму та активного спуску по гірських річках, жив спочатку в тоді ще мирному донецькому місті Красний Луч, а потім перебрався з дружиною до Грузії.
Одружені вони були з вересня 2003 року, жили дружно, активно і любили одне одного.
З початком війни він зачастив до рідного Красного Луча. Спочатку вивіз звідти матір, потім почав приїздити туди як волонтер.
З однієї поїздки у вересні 2015 року Володимир не повернувся.
Через деякий час, дізнавшись, що Володимир в полоні і перебуває у важкому стані, дружина Олена повернулася до Києва і практично на цілий рік стала до лав жінок, котрі наполегливо вимагали від усіх, до кого тільки могли достукатися, повернення своїх рідних з полону бойовиків.

Версія бойовиків

За твердженням так званого «міністерства держбезпеки» «ЛНР», Володимир Жемчугов був українським підривником і здійснив низку підривів на Луганщині. Під час наступної закладки вибухівки, нібито, був тяжко поранений власною міною.
Ця версія вперто розповсюджується російськими та сепаратистськими ЗМІ.
Низка людей, передусім, по той бік українського кордону, їй вірять.
Достатньо навести вислів користувачки під ніком Тетяна Іванова (зберігаю авторський стиль): «Ісчо раз, для тупих. Жемчугов не потрапив під обстріл. Він підірвався на власній розтяжці, мінуючи лінії електропередач в Лутугинському районі… Тому щиро раджу вам заткнутися і не ганьбитися тут».
За деякими повідомленнями були спроби бойовиків тиснути на вкрай ослабленого тяжким пораненням В. Жемчугова з метою вирвати у нього зізнання у скоєнні підривів.

Розповідь В. Жемчугова

  Title
  В. Жемчугов до поранення і полону
Володимир згадує, що після того, коли він прийшов до тями і зрозумів, що йому відірвало руки, фактично осліпило та поранило у живіт і стегна, то першим пориванням його було вийти на трасу, назустріч потоку машин.
Він розповідає, що став на дорозі, розвів у боки обрубки скривавлених рук і мріяв тільки про одне – щоб його на смерть збила якась машина і разом обірвала всі муки та страждання.
Ось так з розкритими назустріч смерті обіймами Володимир і стояв, поки не впав.
Машина його не збила.
Як його привезли до лікарні – він, напевно, і досі не знає, бо був непритомний.
А далі – місяці допитів, шаленого психологічного тиску, вимог зізнатися у тероризмі, запевнень, що в Україні він, такий тяжкий каліка, нікому не потрібен – ні державі, ні сім’ї.
Лікування було мінімальним. Очі могли би врятувати, якби лікували. А так – практично сліпота.
Та, попри всі катування, психологічний тиск і пресинг, Володимир обробці бойовиків не піддався і у звільнення своє вірив. А звільнення українська сторона готувала постійно і, як мінімум, один раз, воно зірвалося ще у 2015 році через бойовиків.
Та, врешті-решт, постійні звернення президента України до міжнародних партнерів і навіть до президента Росії В. Путіна свою роль зіграли.
Настало 17 вересня – день обміну.

Велич жіночої душі

Title  
 Довгоочікувана зустріч 
Можемо собі уявити, як хвилювалися Юрій Супрун і Володимир Жемчугов, поки їх везли у мінівені на обмін. Особливо тяжко було Володимиру. Як його зустрінуть побратими – він не сумнівався.
А ось як його зустріне – і чи зустріне – дружина, Володимир не знав. Вона провела його у вересні 2015 року з дому молодого, здорового, сповненого сил, з веселим поглядом гарних очей, а має побачити без рук, без очей, нездатного самостійно йти.
І ось настала мить зустрічі.
Володимира під руки взяли двоє чоловіків і повели. Поряд не йшла – летіла, мов чайка, – Ірина Геращенко.
Вона тільки-но побачила його, одразу закричала: «Володю, Олена тут! Вона тебе чекає, чуєш?»
Відчувалося, що пані Ірина готова йому душу постелити під ноги, щоб він тільки щасливо дійшов. Коли наблизилися до рівчака з мінами, пані Ірина попередила його про перепону, обережно підхопила і переставила ногу Володимира, і далі вже вела його під руку.
Володимир був вкрай зосереджений, йшов поволі і, відчувалося, боявся моменту зустрічі з дружиною.
А вона рвонулась назустріч коханому, обхопила його і почала гаряче цілувати обличчя, очі і говорила, говорила, говорила…
Тих слів кохання не має сенсу повторювати, хоча я їх чув.
Це слова не для сторонніх вух. Це слова для двох.
Коли Володимир почув, як Олена назвала його «мій їжачок» – очевидно – це було їхнє глибоко особистісне, інтимне слово, якими, зазвичай, обмінюються в моменти кохання – він не витримав і заплакав.
Кожна сльоза була як виплеск довгих днів та ночей його мук, страждання, переживань, страхів, побоювань, сумнівів.
І кожна сльоза була перлинною, дорогоцінною.
Бо надто дорогою ціною дався Володимирові його хресний шлях на Батьківщину, додому, до матері, до коханої дружини, до всіх своїх.
Він намагався витирати сльози куксою, обрубком лівої руки, але сльози все текли і текли з очей, які перестали бачити, з дна його душі, яка стала ясновидицею: «Я одразу зрозумів, хто мене обняв, в ту ж мить», – потім скаже Володимир.

Провокація та гідна відповідь

  Title
  Грем Філіпс (у центрі) провокує Володимира
Але не всі раділи поверненню Володимира. У групу журналістів затесався відомий провокатор із британським паспортом, псевдожурналіст Грем Філіпс. Він одразу ж почав чіплятися до Володимира, намагаючись вивести його з терпіння, спровокувати скандал. Як тільки не обзивав мужнього воїна (а заодно й українських журналістів) цей покидьок, як не намагався підло вкусити Володимира, запитуючи – кому, мовляв, він зараз без рук потрібен, зазомбований інвалід?
І почув сповнену гідності відповідь Володимира: «Я потрібен своїй Батьківщині, Україні. Україна своїх не покидає».
Користувач grace прокоментував це просто: «Для ватників, поясню, чому Філіпс гнида. Ні, не тому, що він підтримує ДНР. Це – його особиста справа. Навіть маючи інші політичні погляди, можна було коректно взяти інтерв’ю. Але, бачачи, що людина серйозно постраждала, стала інвалідом і перебуває і так у важкому психічному стані, тиснути на нього і перекрикувати пропагандистськими штампами – це доля шакала. Це приклад того, наскільки низько можна впасти».
Відповідь та оповідь Володимира Жемчугова
За дорученням президента санітарний евакуаційний літак доправив Юрія Супруна та Володимира Жемчугова до кращої української лікарні. Вони дуже потребують медичної допомоги, і вона їм буде надана у повному обсязі.
І друзям, і ворогам одночасно Володимир Жемчугов лаконічно відповів своїм спічем: «Я хочу подякувати всім, хто боровся за мене. Я – людина, яка родом з Донбасу, я – росіянин за національністю, народився і виріс на Донбасі, колишній шахтар, але так життя склалося, що я по-іншому почав мислити, ніж прості люди на Донбасі, яких на сьогоднішній день просто обдурили, розповідаючи, що тут фашисти, нацисти.
Так життя склалося: я отримав гарну освіту і зміг зрозуміти, де чорне і де біле, і я став на бік білого. І ми, такі ж, як я – патріоти України, перебуваючи в окупації, встали на боротьбу проти цієї підлої, гнилої російської окупації, яка ось так от – по-гнилому – веде війну проти України. Ми не побоялися в окупації взяти в руки зброю і почати боротися з російськими окупантами і з українськими зрадниками, які стали на бік російської армії, російського окупаційного режиму.
Не потрібно дивитися на мене, що я так сильно поранений, що так сильно постраждав. Війна є війна, людей вбивають, ранять, але за війною прийде перемога. Я вірю, що прийде перемога і в моє рідне місто Красний Луч, його звільнять від російських окупантів, і люди почнуть там жити нормально. Дякую».

Післямова

Title  
 У ПАРЄ виступає директор Могилянської школи
журналістики Євген Федченко
 
Нардеп Volodymyr Ariev повідомив із Брюсселя: «Щойно комітет ПАРЄ мав можливість подивитися знущання Грема Філіпса над українським полоненим. Зараз розпочалася дискусія щодо побаченого та на тему пропаганди в медіа. Зараз виступає Eugen Fedchenko»…
Директор Могилянської школи журналістики Євген Федченко, інші українські представники ґрунтовно та переконливо довели у Парламентській асамблеї Ради Європи, що провокативна нахабна поведінка британського інформаційного кілера Філіпса не має нічого спільного зі світовими стандартами журналістики і ганьбить провокатора та його господарів.
Заодно цей інцидент дав нагоду українцям показати в ПАРЄ гідність та моральну висоту українського бранця Володимира Жемчугова.
А ми з вами, шановні читачі, у цьому вже переконалися.
І перлинні сльози Володимира Жемчугова тільки довели, що людяність проти жорстокості завжди перемагає.
Хоч інколи шлях до перемоги непростий і неблизький.

Світлини Володимира Клименка
та з відкритих джерел

«Сокирою по голові» та інші методи вирішення проблем

Невиправдана надія

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com