Нещодавній приїзд президента України на чергову сесію Генеральної Асамблеї ООН нагадав мені пресову конференцію президента в Києві ще в січні цього року.

На тему цієї конференції я писав 31 січня ц. р.: «У своїх завершальних проголошеннях президент дуже пишався діяльністю України у РБ ООН, хоч, правда, поки що минув лише один місяць, відколи Україна посіла там своє місце. Під кінець конференції пролунали такі слова президента: «Ви не знаєте, наскільки ми є активні сьогодні у Раді Безпеки (ООН)». За цим твердженням криється дійсна правда і накручена. Дійсна полягає у тому, що дійсно журналісти в Україні, здебільшого, не знають правди. Накручена полягає у тому, що за місяць січень 2016 р., відколи Україна посіла місце у РБ ООН, відбулося десь п’ятнадцять засідань РБ на такі теми: ситуація у Малі, в Кот д’Івор, Конго, Західній Африці, Середньому Сході, Судані і Південному Судані, Колумбії, Палестині, Центральній Африканській Республіці, Кіпрі і Сомалі та одне засідання на тему захисту цивільного населення у збройних конфліктах. Тільки при обговоренні захисту цивільного населення у збройних конфліктах представникові України вдалося порушити справу російської агресії проти цивільного населення у Волновасі, Маріуполі та Краматорську. Представник України – Кислиця – підтвердив у своєму виступі, що, оскільки, ці міста є далеко від конфліктної зони, можна підозрювати, що особливо Росія бомбардувала цивільне населення».
Від початку січня до 14 вересня ц. р. відбулося 176 сесій РБ ООН. Тільки одна сесія, тобто, 28 квітня, була спеціально присвячена стану війни в Україні на підставі листа від 28 лютого 2014 р. Постійного Представника до ООН, ще тоді Юрія Сергеєва. Ця сесія відбулась на прохання України та за участю заступника Міністра закордонних справ України Вадима Пристайка.
Обговоренню членами РБ ООН передували подання представника секретаріату ООН і двох послів Організації Безпеки і Співробітництва в Європі (ОБСЄ) з осідком у Києві.
Подання офіційних речників ООН і ОБСЄ зводилось, здебільшого, до повторення домовленостей двох Мінських угод та труднощі з виконанням тих домовленостей.
Обговорення цих документів українським дипломатом Вадимом Пристайком зводилося, здебільшого, до загальних тем, включно з питаннями про відзначення недавньої річниці Чорнобиля, а також порушення прав кримських татар на території, окупованій Росією, та кількість жертв, дислокацію та російську зброю на території Донбасу. Окрему увагу звернено на гуманітарні питання.
Російський представник Віталій Чуркін намагався перекинути обвинувачення в агресії на супротивну сторону не тільки України, але її союзників США і Великої Британії та для диверсії згадав про річницю Одеських подій 2 травня 2014 року, де загинули російські авантюрники. Він навіть запропонував прийняти резолюцію з цього приводу, де в першій частині резолюції було би підкреслено конечність дотримання умов Мінського процесу, а в другій частині – дослідження агресії України в Одесі від 2 травня 2014 року.
Результатом обговорення було те, що сесія не тільки закінчилася без висновку, резолюції чи навіть голосування за якусь конкретну резолюцію з української сторони. Правда, така пропозиція і так зазнала би вето з боку Росії. Фактично, китайський голова сесії запропонував перенести дискусію у кулуари, що і було зроблено. Не було заперечення.
На мою думку, Україна була вкрай непідготованою і виступала без будь-якої конкретики. Виглядало прямо, що Україна просила поставити питання війни в Україні на сесію для того, щоби ця тема не зникала з уваги РБ ООН.
Про що це свідчить? Можна по-різному розуміти. Що Україна не має стратегії. Що Україна намагається виграти час, тобто, чим більше часу минає, тим сильніше Україна розвиває свої збройні можливості. У кожному випадку, незаперечним є те, що діяльність України в РБ ООН, про що хвалився президент на пресовій конференції у січні ц. р., це – байка.
Питання війни в Україні є темою РБ ООН далеко рідше відтоді, коли Україна стала членом РБ ООН на початку цього року, ніж це було, коли Україна не була членом РБ ООН. Чи причиною цього є бездіяльність теперішнього постійного представника при ООН, про якого я писав чимало в минулому, вказуючи на його не тільки сумнівне походження, але і його проросійську орієнтацію під час служби на інших форумах, а зокрема, в Росії? Одне є незаперечним: посол Єльченко не проявляє ту ініціативу, яку проявив посол Сергеєв. Чому тоді його поставлено на цю відповідальну посаду? При цьому, винуватий не тільки посол, але міністр закордонних справ, а також і президент, бо президент – головний архітектор закордонної політики.
Кому служить заморожений конфлікт? Аргумент налагодження оборонної індустрії та кадрів слушний тільки до якоїсь міри. Головна зброя проти Росії сьогодні – це санкції з боку США та Європи. Не є таємницею, що багато американських і європейських фірм незадоволені санкціями, оскільки вони короткотерміново негативно впливають на прибутки цих фірм. Не є таємницею також, що деякі політики США та Європи не підтримують політику продовження санкцій. Російська пропаганда працює з великим напруженням, зокрема, серед пересічного населення сьогоднішніх союзників України. Для прикладу можна навести і кандидата в президенти США Трампа, який прагне якнайкращих відносин зі своїм другом Путіним.