Останнім часом в Україні побільшало стурбованих публікацій на тему тиску щодо ЗМІ та журналістів.

Парламентський Комітет з питань свободи слова та інформаційної політики у вересні провів своє засідання – перше в період п’ятої сесії, котра розпочалася на початку нинішнього місяця.
І тему обрали знову таки тривожну – про захист законних прав журналістів.
А якщо потрібен захист, значить є загроза. Чи загрози.
І тут за прикладами далеко ходити не довелося.
Пікетування телеканалу «Інтер», спроби підпалу його інформаційного підрозділу, морально-психологічний тиск на працівників каналу були добре всім відомі. Про це писали, це фотографували, знімали на відео і добре висвітлили.
Але проблема з «Інтером» у свідомості багатьох громадян пов’язана з дуже чутливою і дражливою темою – добровільного чи замовного підігрування певного ЗМІ чи окремих журналістів антиукраїнським силам. Де б вони не перебували – всередині країни чи назовні.
Якщо існує думка, що певний телеканал чи якась газета фактично стоять на боці сил, що політично, інформаційно, безпеково протистоять Україні, то завжди знайдуться ініціативні особистості чи групи, які будуть чинити тиск на такий ЗМІ, включно до організації прямих атак на нього.
І тут питання тиску на ЗМІ не може розглядатися абсолютно ізольовано від питання про позицію даного ЗМІ.
Виникає просте питання: якщо якісь сили – назвемо їх патріотичними – вважають, що певний ЗМІ підбурює «п’яту колону» в Україні, розпалює суспільний розбрат, формує у своєї цільової аудиторії антиукраїнські настрої та оцінки, то що можуть і повинні робити такі патріоти? Тим більше, якщо вони за характером є войовничими? Якщо за їхніми плечима бої, втрати товаришів, віддані одне за одним українські населені пункти і кілометри української землі?
Юрист знизуватиме плечима і відповість: вони повинні діяти згідно зі законом. А якщо закон не працює? Якщо він безсилий, а то й відсутній? Якщо його боязливо чи свідомо не квапляться застосовувати?
Тоді такі патріотично-войовничі сили й приймають рішення діяти методом прямого тиску. Щоб якимось чином блокувати діяльність того ЗМІ, яке в їхніх очах є антиукраїнським і одночасно привернути увагу громадськості та влади до таких кричущих фактів антиукраїнської інформаційної позиції чи політики даного ЗМІ.
Простіше кажучи, підпал інформаційного підрозділу «Інтера» могли здійснити ті, хто дійсно щиро вважає інформаційну політику цього каналу неукраїнською чи, тим більше, антиукраїнською.
З точки зору міжнародних стандартів діяльності ЗМІ та журналістів вони діяли незаконно.
І про це Україні поспішили нагадати всі європейські чиновники, які пов’язані зі сферою ЗМІ і не тільки.
Всі – від Дуні Міятович до останнього європейського чи американського клерка – вважали своїм обов’язком пригрозити Україні пальчиком – мовляв – ай-я-яй, чините тиск на журналістів, а це вкрай небезпечно і недопустимо.
Керівник Євразійського офісу фонду ім. Рорі Пека Карен Вікурз під час зустрічі з першим секретарем Національної спілки журналістів України (НСЖУ) Сергієм Томіленком у Києві авторитетно заявила, що її фонд уважно моніторить ситуацію в Україні і вважає, що на журналістів тут чиниться тиск і останнім часом він посилюється.
До того ж, тиск цей уже не безпековий, як то було, здебільшого, два роки тому, а психологічний. Насамперед, пані Карен турбують українські соціальні мережі, в яких діяльність журналістів іноді зазнає дуже гострої і системної критики.
Фонд ім. Рорі Пека вважає, що це примушує журналістів заповзати у свій внутрішній «панцир», подібно до черепах, ховати там голови і посилювати самоцензуру – щоб знову не потрапити під атаки критиків у соцмережах.
Але ризикну стверджувати, що пані Карен та її фонд можуть недооцінювати стресостійкість українських журналістів. Останнім часом ми бачимо –хоча б на прикладі Сергія Лещенка чи сайта «Миротворець», що весь шалений град критики вони переживають без особливої депресії і бадьоро відбиваються від тиску публіки.
Підсвідомо проблема тиску на журналістів більшістю громадськості та професійної спільноти «акул пера і телекамери» сприймається як негативна. Ну дійсно – журналіст у демократичній країні має працювати вільно.
І будь-який тиск на нього може сприймати як недопустиму форму впливу на його позицію, погляди, оцінки.
На всіх факультетах журналістики розвинених країн студентів вчать, що свобода слова є вищою цінністю демократії й обов’язковим атрибутом діяльності вільного журналіста.
Інформація про те, що на якогось журналіста чи весь ЗМІ чинять тиск, сприймається суспільством як сигнал «SOS!»
А між тим, ці страхи і тривоги щодо тиску на журналіста можуть бути не тільки перебільшеними, але й малореальними.
Ну справді, де ми знайдемо журналіста, який би творив, як у своєрідній «колбі», в якій усе стерильно чисте і де нема жодних впливів на його перо?
На кожного журналіста постійно діє сила системного тиску оточення, і вона для нього непомітна, як для кожного з на є непомітною сила земного тяжіння.
Друзі, рідні, колеги, моральні та професійні авторитети, лідери громадської думки, представники влади і бізнесу, улюблені автори художньої чи професійної літератури та маса інших осіб прямо чи опосередковано тиснуть на нас і впливають на формування наших думок, позицій, оцінок.
Такого тиску боятися не треба – він є проявом силових полів живого суспільного життя навколо нас.
Протистояти потрібно грубому тиску, який нівечить нашу гідність людини та журналіста, ламає нашу картину подій та примушує видавати завідомо фальшивий чи брехливий текст, картинку, висновки.
А в системі іншого – повсякденного – тиску тих, хто нас любить чи ненавидить, потрібно тримати свою пряму спину і високо підняту голову – необхідні елементи протистояння грубим деформаціям нашої душі та професійного стилю.