Вже стало доброю традицією для українських парафіяльних громад Чикаго та передмість проводити різноманітні фестивалі, фестини, храмові свята. Для парафій це є однією з можливостей фінансового заробітку. Для творчих людей – можливість проявити свій талант. А для широкого загалу українців – це чудова нагода відпочити після трудового тижня, поласувати стравами української кухні, послухати музику, подивитись концерт чи потанцювати.

Один із таких фестивалів нещодавно відбувся при катедрі святого князя Володимира в Чикаго. До цієї події готувалася вся парафіяльна родина на чолі з настоятелем катедри отцем Іваном Лимарем. Організатори фестивалю чудово попрацювали над усією програмою. Впродовж двох днів на церковному подвір’ї лунала музика у виконанні гурту «Каскад». Багато учасників було залучено в різножанровій концертній програмі з виступами учасників різних вікових категорій. Серед них – учасники творчої студії «Елегія», танцювальний колектив «Горлиця», Анна Гордій, Кароліна Картрич, Юля Лиса, Анна-Марія Глуховецька, Меді Евіла, Христина Антонюк, Аврора Вітрученко, Лілі Евіла, Ніколь Хома, Соломія Михайлюк, Юля Маковійчук, Галина Мазурик, Ірина Курницька, родинний дует у складі Юлі та Марічки Гарматюк, Володимир Дуда, Ольга Цвінтарна, Орест Коцький, танцюристи Валентин Роган та Віта Поляк, Василь Мисак, Джаз Бренд Майрон.
Від імені дирекції Кредитівки «Самопоміч» пан Віктор Войтихів привітав парафію зі святом та вручив чек на підтримку катедри. Із пісенним подарунком виступив отець Богдан Калинюк. Настоятель катедри отець Іван Лимар висловив щиру подяку всім тим, хто був причетний до створення цього чудового парафіяльного свята.
Серед численних гостей із духовенства своєю присутністю потішив парафіян та прихожан очільник Західної єпархії Української Православної церкви в Америці Преосвященнійший владика Даниїл. Владика радо погодився поспілкуватися з читачами нашого часопису.

– Ваше Преосвященство, кожна з проповідей, які ви виголошуєте під час святкових літургій, глибоко западає в душу, спонукаючи замислюватись над життєвими цінностями.

– Ми сьогодні у церкві святкуємо храмове свято рівноапостольного князя Володимира. Але також сьогодні на церковному календарі – святої княгині Ольги. Я в церкві казав про духовний переворот, котрий і княгиня Ольга, і князь Володимир мусили перейти. Адже їхнє життя до того часу, коли вони прийняли християнство, було стовідсотково відмінним від того, коли вони стали християнами.
Коли вони прийняли християнську віру, відбувся своєрідний переворот, перебудова. В їхньому житті сталася зміна цінностей. Володимир Великий відклав у бік всю свою негативну поведінку, зокрема, й моральну, яка була притаманна його життю до того часу.
Княгиня Ольга була жорстоким володарем. Коли деревляни вбили її чоловіка, вона спалила заледве не ціле їхнє село. Але вона перевернула усе своє життя і цілим своїм єством почала служити Богу. Тому інколи нам потрібно пройти через духовний переворот.
Кожен із нас пам’ятає якісь потаємні моменти у своєму житті. Хтось там згрішив, хтось – деінде. Але час від часу треба зупинитися і сказати: «Гаразд, то ким же я є? Я є людина, чи я – тварина?» Корова також має своє призначення у житті. Корова є коровою. Її робота – родити телят, давати молоко. А потім її заріжуть і з неї зроблять гамбургер. А людина має інше завдання. Людина має вільну волю, розум. Вона робить вибір, яким чином жити, як поводитися. Має правильне розуміння своєї ідентичності, якою вона є як християнин. Якою вона є як людина. Це заставляє задуматися, яким же є твоє життя. Що далі буде? Як я житиму? Це добрий, святий і досконалий вибір. Це була тема моєї проповіді у церкві.
Але не забуваймо про те, що маємо храмове свято. Мені подобаються наші українські православні й греко-католицькі церкви, наші громадські організації. Але іноді, коли потрапляєш у якусь велику церкву, до прикладу, в Чикаго, дуже легко парафіянину загубитися. Я люблю, коли церковці є меншими, тоді там себе почуваєш «cosy» (українською – затишно). Там усі такі дружні, усі такі здружені. Я люблю таку домашню атмосферу.
Коли приходиш до великих церков на храмові свята, то там влаштовують бенкети, виступи. Усе відбувається зі своєрідним пафосом. Воно все гарно, чудово. Але та урочистість забирає зближеність.
А коли все отак, як сьогодні, на пікніку – усі сидять, взяли зі собою якусь їжу, хтось танцює, хтось – співає, ти можеш підійти, пожартувати з людьми. Це зближує і дає можливість відчути, що ми є люди. Спекотно! Ми всі обнімаємося, але все одно це до певної міри є більш ріднішим.

– Ваша постать приближена більш до церков, які мають ім’я Володимира. Чи не тому, що ви сам – Володимир?

– Можливо, Господь дав, що так склалося. Адже при хрещенні мені дали ім’я Володимир. Пізніше, коли я отримав сан, моє ім’я змінили на Даниїл. Коли я став єпископом Західної єпархії, майже всі наші кафедральні собори мали ім’я рівноапостольного князя Володимира. Свято Володимира для мене завжди є доброю проблемою. Бо я не знаю, до якої церкви їхати. Розриваюся! У Філадельфії – св. Володимира. У Клівленді – св. Володимира. У Чикаго – св. Володимира. У Лос-Анджелесі – також. І спробуй за одну неділю потрапити у п’ять різних церков, аби відсвяткувати храмове свято!
Коли не приїду в Чикаго, мені кажуть: «Ви забуваєте про Чикаго». А коли я не поїхав у Клівленд, мені жаліються: «О, ви поїхали у Чикаго. А нас ігноруєте сьогодні». Вони по-доброму жартують, звичайно.
Тому, можливо, дійсно так Господь дав, що є якесь ототожнення з тим, яким є моє хресне ім’я, і що я служу в приходах, присвячених пам’яті св. Володимира.

– Але на вас справді чекають! Коли чують, що приїде владика, служба стає якоюсь урочистішою.

– Пам’ятаю, коли я ще був молодшим, коли приїжджав єпископ, були якісь приготування. Чи коли додому приїжджали бабця з дідусем, мама завжди щось чистила і прибирала, і щось краще готувала. Чи коли ми їхали до них – то вони готувалися. Це дає якийсь поштовх до якогось приготування. Духовного, можливо, приготування. Можливо, це спонукає людей прийти до храму, побути на богослужінні, отримати ласку Божу, почути слово Боже, послухати проповідь чи прийняти причастя. Якимось чином стати частиною більшої церкви.
Святий Ігнатій каже, що там, де є єпископ, присутня ціла церква. В Америці ми є розкиданими. Але, коли я в Чикаго, це означає, що ціла українська православна церква через мою особистість приєднана до катедри. А завтра поїду до якоїсь іншої церкви. В суботу буду в Польщі на похороні. І там зі мою буде частина Української православної церкви Америки. Я представлятиму цю церкву. А в неділю вже служитиму в Пенсильванії.

– Нашому храму цьогоріч виповнюється 100 років. Він є найстаршим у Чикаго з православних церков. А як в Америці?

– Наш катедральний собор справді є найстарішим. Ми маємо перші реальні нотатки про користування цією церквою. Є один храм, що має 110 років. Проте церква до 1995 року в Америці була трошки роз’єднаною. А в 1995 році відбулося об’єднання двох окремих православних юрисдикцій. І до сьогодні катедру в Чикаго вважають найстаршою в православній громаді, що є на Північноамериканському континенті, в США. Тому ми з нетерпінням чекаємо 30 жовтня, аби відсвяткувати її 100-річчя. Буде митрополит. Я, звичайно, приїду, запросимо єпископів з Канади, Бразилії. Подивимося, чи вони зможуть приїхати. Але ми всі очікуємо на святкування цієї сторічної місії.
Це ж не просто 100 років громаді. Це – 100 років праці. Невтомної праці людей. Невтомної праці настоятелів, духовних отців, єпископів. Священики молилися, хрестили людей, несли слово Боже. Єпископи приїжджали… А люди ліпили вареники, борщі варили, готували своїми силами. Це те, що ми маємо й сьогодні.

– Як, на вашу думку, чи є якісь позитивні зміни в житті парафії з приходом нового настоятеля?

– Думаю, трапилося багато позитивних змін. Сьогодні в церкві я помітив значно більше представників молодшого покоління. Коли я бачу дітей і коли чую їхній плач, це означає, що церква жива. Наш блаженної пам’яті покійний митрополит Костянтин завжди казав: «Якщо я не чую плач дитини в церкві, це означає, що на церкві можна ставити хрест». Рано чи пізно життя призупиниться у цій громаді. Коли ти бачиш дітей, їхню посмішку, коли ти бачиш, як вони, можливо, неправильно поводяться, це все є добре. Це означає, що церква живе. Адже церква є живим організмом. Церква – то люди. Церква – не будинок. Сьогодні будинок цей, а завтра може бути інший. Протестанти часто вживають вислів «дім молитви». Ми в католицьких храмах, у православних храмах, кажемо, що це є церкви, що це – святі споруди. Це – правда. Але що робить цю споруду святою? Людська присутність. Молитви людей.
Ви сьогодні, напевно, бачили, як опустили ікону Почаївської Богородиці, щоб усі могли поклонитися перед нею. Люди приходили і робили доземні поклони, цілували ікону, прихиляли до неї дітей, щоб отримати те благословення. Приходили за благословенням до мене: «Владико, благословіть!» Люди живуть вірою. Вони шукають Божої присутності, шукають чудо у своєму житті. Це добра віднова у храмі. Це добра віднова духовного життя. Люди знаходять у храмі те, що шукають.
Чим є храм? Храм є розеткою, через яку можна підзарядитися. Телефон є нашим життям. Ти зарядиш телефон і користуєшся ним, поки батарейка не сяде. Тоді знову мусиш заряджати. Так само – і наше людське життя. Ми нашу батарейку час від часу мусимо десь зарядити. Щонеділі – тим духовним словом. А тоді протягом тижня себе використовувати. Для того, щоб служити людям. Розмовляти, сміятися, жартувати! Якесь добре діло робити. А через тиждень – знову до церкви.

– Знаю, що ви були військовим капеланом. Спочатку опікувалися сиротинцями. Потім звідси до України возили допомогу пораненим хлопцям і вдовам, і сиротам.

– Ми продовжуємо нашу співпрацю з інтернатами. Ми присвятили частину нашої місії як церкви опіці дітям-інвалідам. Коли я вперше потрапив в українські інтернати, то побував у закладах для дітей-калік, розумово і фізично відсталих. Що церква зробила? Ми присвятили 20-30, якщо не більше, років життя допомозі цим дітям. Дітям, які мають синдром Дауна чи інші розумові або фізичні вади. Хтось мусить опікуватися цими дітьми. Найлегше закрити їх в інтернаті, загородити брамою і написати «Майно України. Стороннім вхід заборонений». Але хтось мусить проявляти людяність. Тому церква цим займається.
Я лише повернувся з України. Ми мали групу з десяти студентів коледжів, котрі зі мною поїхали. Ми прожили два тижні в інтернатах. Бавилися з дітьми, водили їх на піцу, робили різні вправи. Закупили їм харчі, поробили деякі ремонти. Я буду в Україні 11 серпня, і ми плануємо привезти групу дітей із інтернату у київський зоопарк. Вони вперше будуть їхати потягом. Ми хочемо, щоб вони відчули повноцінність життя. Щоб вони не були закритими в будинку, а йшли поміж люди.
Продовжується також і місія допомоги вдовам, пораненим та їхнім дітям. Відповідно до наших можливостей. Один, можливо, недолік цієї місії в тому, що ми маємо занадто багато українських організацій. І кожна старається щось зробити. Але немає однієї скоординованої мети. Разом ми могли б щось значно більше зробити. А так кожен потрохи щось робить.

– Розпорошені зусилля…

– Так! Ми сконтакувалися з Уляною Супрун. Президент України запропонував її кандидатуру на посаду заступника міністра охорони здоров’я. Вона – американка. Має чоловіка-канадійця. Вони приїхали в Україну і почали організовувати аптечки для військових. Ще коли я служив капеланом, то бачив, коли в солдата, якщо йому відриває руку чи ногу, був бинт зі джгутом, щоби зупинити кров. Пані Уляна розвинула цю методологію, а необхідну інструкцію почала вкладати в аптечки. Вчила, як ними користуватися. Ми останнім часом багато допомоги почали вкладати в цю сферу. Треба, аби на полі бою солдати могли собі дати раду самі, поки до них добереться медсестра.
Також ми йдемо у військові госпіталі. До прикладу, я був у Львові, в Івано-Франківську, в Києві. Там ми безпосередньо даємо пораненим гроші на лікування. Буває, приходиш, даєш конверт, і хлопчина без руки чи без ноги каже: «Мені того не треба! Дайте комусь, хто більше від мене потребує». Дивишся на нього і думаєш: «Дитино, ти ж одружений, маєш свою сім’ю. Та ж тисяча доларів тобі пригодиться». Але вони все одно готові передати ці кошти комусь іншому.
Я кілька разів був у Львові в госпіталі, де передавав передачі від церкви. Ми відвезли понад 400 тис. доларів! Одного разу, коли я туди приїхав, там був один солдат, якому ми надали допомогу. А коли я побачив його вдруге, він каже: «Ви мені вже давали!» Кажу: «Нічого страшного, бери ще раз». А рік тому я був у Вашингтоні на українському фестивалі, де саме познайомився з нашим послом. Дивлюся, стоїть якийсь чоловік, знайомий мені. Думаю, десь я його бачив. Він підходить до мене і каже: «Ви мене пам’ятаєте?» Кажу: «Ми – знайомі, але я не можу згадати, де вас міг бачити». «У Львові, в госпіталі. Ви мені давали передачу, а я вам сказав, що ви мені вже допомогли раніше». Кумедно вийшло, але, водночас, отак будуються дружні стосунки з людьми. Людяність, допомога зближують нас. Споріднюють нас.
Церква задіяна у цих всіх благодійних речах: допомога солдатам, вдовам, їхнім дітям, калікам. Остання робота, яку ми виконуємо – у Донецьку і Маріуполі. Коли сепаратисти прийшли на територію цих областей, там був будинок для людей похилого віку. Вони цих всіх стареньких просто вигнали з будинку, а майно – свині, корови, сам дім – забрали від них. Цих людей якимось чином переселили до Маріуполя. Там живе єпископ Сергій, котрий працює з цими людьми. Я налагодив з ними контакти, тож тепер ми надаємо їм допомогу. А також цьому благодійному центру, який працює в околицях Донецька і Маріуполя. То є велика відстань, але вони стараються працювати і там, і там.
Допомагаємо також і людям похилого віку, які опинилися просто на вулиці. Намагаємось щось робити і тут, в Америці. Як не крути, але ж ми живемо в США. Тут є свої проблеми. Ми заохочуємо нашу молодь працювати в Клівленді. Там є дім для людей похилого віку. Просимо, аби молодь йшла працювати з цими людьми. І з бідними бездомними. Таким чином молодь вчиться, що є справді вартісним, що насправді є милосердя, доброта.

– А чи допомагаєте нашим пораненим з лікуванням в Україні?

– Ми, як Українська православна церква в США, не привозили сюди, в Америку, поранених солдатів на лікування. Але завдяки співпраці зі Союзом українок в Америці ми перебуваємо в тісному контакті з грецькою православною митрополією в Бостоні. У цьому місті є лікарня, у котру громадська організація привозить поранених солдатів, не з’єднаних з жодною з наших церков. І от їм потрібно десь жити. Ми разом з грецькою митрополією допомагаємо цим пораненим хлопцям знайти помешкання. Вони живуть у грецькому центрі, у великому Грецькому селі. Греки ними опікуються, а ми і Союз українок допомагаємо їм фінансово. Так ми співпрацюємо з іншими православними церквами, щоб допомогти нашим людям з України.
Дуже легко сказати, що ми є українцями. Але невже ми не можемо співставити допомогу з іншими православними – греками чи румунами, поляками чи сербами – і скоординуватися, аби надавати допомогу нашим людям?
Звісно, кожен тягне у свій бік. Але коли можна скоординувати зусилля, то чому б і ні? У Клівленді наша парафія привезла кількох солдатів, і ними опікувалася. Їм робили операції через опіки на тілі.
Я нещодавно був на відзначенні Чорнобильської трагедії. Тоді був пам’ятний вечір. Ми зібрали 10 тис. доларів для того, щоб допомогти пораненим.

– Дуже важливо, що ви надаєте адресну допомогу, адже в Україні є дуже багато шахраїв.

– Ми з цим зіштовхнулися, коли нам пропонували певні українські організації дати готівку, а вони обіцяли звітуватися. Ми ж вирішили, що нема нічого кращого, ніж йти до солдата напряму. В Івано-Франківську я був в обласній раді. Вони привели всіх жінок чи матерів тих солдатів, що загинули. З ними ми зустрілися безпосередньо. Дали їм конверт із грошима, аркуш паперу з проханням підписати, що вони дійсно отримали допомогу. Адже ми також пізніше мусимо здати звіт. То ж людські гроші!

– Що б ви хотіли побажати українській громаді?

– Я хотів би побажати парафії святого князя Володимира, щоб вона впродовж наступних ста років пам’ятала про свою місію. Про те, ким є християни. Нашим завданням є любити, творити добро. Не дивлячись на жодні перешкоди. Не дивлячись на жодні сумніви. Просто пам’ятати: нам дано любити і творити добро!
А для нашої української парафії в Чикаго і, загалом, в Америці – єдності. І сил у намаганнях скоординувати наші зусилля. І допомогти Україні. І показати перед світом, що ми є об’єднана українська громада. Що ми спроможні допомогти самі собі. Що ми гідні представляти наш народ на міжнародній арені.
Нам потрібна єдність, щоб допомогти Україні звідси, з діаспори.
Сполучені Штати для багатьох з нас стали другим домом. Нам потрібно пам’ятати, звідки наше коріння. Але ми живемо на території США, і ми також маємо відповідальність перед цією країною як її громадяни. Мусимо стати добрими громадянами того суспільства, в якому живемо.

– Дякую владико за вашу жертовну працю і за легкість у спілкуванні з вами.