У політичному житті України нема жодної події, яку б не оцінювали по-рідному, часто і прямо протилежно. Ось і нещодавній арешт екс-лідера парламентської фракції Партії регіонів часів В. Януковича Олександра Єфремова сприйняли полярно.

Сам арештований пов’язав своє ув’язнення з нервозністю влади. А один із ключових посадовців цієї влади, генеральний прокурор України Юрій Луценко вважає, що арешт Єфремова свідчить про одужання України.
Симптоми як нервування, так і одужання у вітчизняній політиці і, зокрема, у владі бачаться неозброєним оком.
А за симптомом завжди ховаються процеси, зокрема, і хворобливі.
Тож, проаналізуймо їх.

Фактор Єфремова

Олександр Єфремов був одним із ключових діячів команди В. Януковича. Колишній комсомольський функціонер Луганщини в період перебудови пішов у бізнес, став банкіром, активно підминав під себе різні сектори молодого бізнесу, який тільки-но народжувався у регіоні і часто мав характерні напівбандитські форми, які властиві періоду первинного накопичення капіталу.
Президент Л. Кучма у 90-х роках минулого сторіччя, вибираючи, на кого можна опертися у Луганській області, вибрав цього екс-комсомольця.
Він призначив Олександра Єфремова очільником Луганської обладміністрації, чим одразу різко підвищив його можливості підминати під себе фірми та людей Луганщини.
Коли ж колишню команду Л. Кучми очолив В. Янукович і було прийнято рішення зміцнювати фракцію Партії регіонів проти команд В. Ющенка і Ю. Тимошенко у Верховній Раді України, Олександра Єфремова включили до виборчого партійного списку Партії регіонів, а уже після виборів довірили йому стати главою цієї фракції у ВРУ.
Підстава для цього призначення була, зокрема, і в тому, що О. Єфремов був одним з небагатьох регіоналів, який міг вільно говорити, виступати, спілкуватися з журналістами – на відміну від мовчазних ділків партії регіонів, які такими вміннями не володіли.
На посаді глави парламентської фракції О. Єфремов про рідну Луганщину не забував, а продовжував її курувати та контролювати.
Це призвело до того, що депутатами у Луганську міськраду, облраду та всі районні і міські ради області ради абсолютною більшістю були проведені підконтрольні О. Єфремову люди.
Вони і зустріли як представники місцевої влади буремні події лютого-березня 2014 року. За їхньої мовчазної (а інколи і голосної) підтримки і відбувалися всі перші захоплення адміністративних будівель, воєнних та державних об’єктів Луганщини, організація мітингів на підтримку сепаратистів, заклики до Росії ввести свої війська в область, проголошення та формування так званої «Луганської народної республіки – ЛНР».
Чи могли це робити ставленики О. Єфремова без згоди свого неформального тепер, але не менш для них впливового куратора?
Серед правоохоронців та політиків панує думка, що не могли.
Саме це тепер і інкримінується Олександрові Єфремову як, за твердженнями прокуратури, активному учасникові тих подій.
Причому, висуваються звинувачення не тільки політичного, а й економічного характеру – зокрема – незаконне заволодіння майном деяких потужних об’єктів, таких, як «Луганськвугілля» тощо.
Важливо пам’ятати, що до Олександра Єфремова правоохоронці намагалися підібрати ключі одразу ж після втечі В. Януковича та приходу до влади нинішньої політичної команди Турчинова-Яценюка-Порошенка.
Єфремова викликали на допити, записували його покази, затримували, випускали, брали підписки про невиїзд і т. д. і т. п.
Громадськість щоразу активно обговорювала питання – чи посадять цього разу О. Єфремова, чи ні?
Складалося враження, що скоро вже будуть робити ставки на це, як на скачках.
У зв’язку з цим у мережі ще у травні цього року, після призначення Ю. Луценка Генпрокурором, з’явився такий жарт користувача під ніком Edmond Dantes: «У нас в країні є традиція – кожен новий Генпрокурор садить Єфремова.
Юрію Віталійовичу, не можна порушувати традицій».
Так що фактор Єфремова був своєрідним тестом для правоохоронної системи.
Був і є.

Імітація розслідувань

Поки О. Єфремов курсував між своєю київською квартирою та генпрокуратурою, справно граючи свою роль у лицемірних іграх недобросовісних правоохоронців, у країні продовжувала розігруватись комедія, нібито, активних дій правоохоронців.
По черзі називалися імена – то Андрія, то Сергія Клюєвих, інших діячів минулого режиму, тих чи інших правоохоронців на кшталт командира беркутівців Огородника, міністрів, подібних Е. Ставицькому, бізнесменів, подібних О. Онищенку, і т. д. і т. п.
Ставилися питання про зняття депутатської недоторканості, арешт рахунків чи майна, а потім і самих фігурантів, переведення їх під домашній арешт чи особисте зобов’язання, але…
Але фігуранти один за іншим щезали в закордонних туманах, суди то тут, то там скасовували арешт з їхніх рахунків – бодай – на короткий час, якого вистачало, щоб миттєво кошти з цих рахунків перевести на інші рахунки, де вони безслідно щезали.
Ті, що сиділи вдома з електронним браслетом, який, нібито, не можна самому зняти, раптом опинялися в бігах, а невідомо яким чином зняті браслети самотньо вкривалися пилом на підвіконнях їхніх будинків…
А для широкої публіки продовжувалася традиція навішування густої інформаційної локшини на довірливі і вже не дуже довірливі вуха…

Коловороти подібних

Ці та подібні симптоми політико-правової хвороби вперто свідчили – вітчизняна влада дуже глибоко заражена корупцією, діячі нинішнього та минулих режимів історично пов’язані між собою – разом починали і продовжували бізнес, разом виборювали депутатські мандати, разом обіймали схожі посади, разом служили тим чи іншим політичним лідерам, входили в одні й ті ж чи подібні команди.
І коли один клан поборював інший клан, коли одна фінансово-політична група змінювала на владному Олімпі іншу, коли одна політична сила вигравала вибори до Верховної Ради і, тим більше, президентські, і діячі вчорашньої влади опускали голови та ставали діячами опозиції, а представники вчорашньої опозиції розправляли крила і ставали очільниками нової влади – то для виборців та широкої громадськості це було схоже на революції чи перевороти, а для всіх цих політиків та політиканів це був звичний посадовий і кадровий коловорот.
До нього вони вже навчилися ставитися по-філософськи – «сьогодні я при владі а ти в опозиції, а завтра – навпаки. Тож сьогодні я тебе не чіпаю, зате і ти мене завтра не зачіпай».
І коли в ЗМІ почалася ціла кампанія щодо неминучого арешту бізнесмена і нардепа Олександра Онищенка, втаємничені люди казали: «Не сподівайтеся, в останній момент йому дадуть втекти».
Так і сталося. Попри всі свої голосні заяви, що йому нема чого боятися і він не має наміру втікати, О. Онищенко за перевіреним алгоритмом братів Клюєвих виїхав за межі України якраз вчасно – за один крок до свого затримання та, нібито, запланованого арешту.
Тож коли Олександра Єфремова затримали в аеропорту з квитком до столиці Австрії Відня, де його вже чекав син-бізнесмен, у багатьох виникло питання – що це було?
Правоохоронці дійсно прокинулися, чи була якась нова команда на нові розбірки?

Симптоми нервування

Коли О. Єфремова привезли до Печерського суду Києва для обрання йому міри запобіжного заходу, він улучив момент і у перерві засідання так прокоментував журналістам свою ситуацію: «Я пов’язую свій арешт із тією нервозністю, яка панує у владі. Мабуть, проблеми держави настільки погані, що їм необхідно закривати інформаційну маячню ось такими речами».
Чи дійсно влада нервує? Які симптоми нервування можна нині побачити?
Що саме тривожить, непокоїть очільників нинішньої влади?
І що означає вислів екс-регіонала «закривати інформаційну маячню ось такими речами»?
Яку маячню – свою інформаційну політику?
Якими речами – арештами?
Судячи з цієї цитати, нервує не тільки влада. Нервують і несуть нісенітницю окремі політики і не тільки процитований О. Єфремов.

Надія Савченко нервує чи психує?

У вівторок Надія Савченко влаштувала прес-конференцію. Якщо вірити Сергієві Соболєву, фракція ВО «Батьківщини» про цю несподівану ініціативу свого першого номера партійного виборчого списку не знала.
Варто пам’ятати, що С. Соболєв не простий бютівець – він є заступником голови парламентської фракції ВО «Батьківщини».
Якщо вже заступник Юлії Тимошенко не знав про цю акцію, то чи знала про неї сама лідерка фракції пані Юлія?
Якщо ж не знала, то як можна розцінювати ініціативу Надії Савченко? Як протест проти бездіяльності своєї фракції?
Надія Савченко повідомила журналістам, що оголошена нею раніше «розкачка» закінчилася. І настала пора діяти: «Вийшовши з в’язниці, я просила вас дати мені два місяці на розкачку і казала, що не буду критикувати владу, поки сама щось не зроблю.
Сьогодні минуло два місяці і шість днів, коли мене звільнили з російського полону».
І далі Н. Савченко почала критикувати, та ще й гостро особистісно, передусім, президента: «Я пропонувала президентові України реальні дії щодо результату обміну військовополоненими: треба почати віддавати людей першими.
Але ж у полоні не сидять діти Петра Олексійовича, а на ваших дітей йому плювати».
Усі, хто ведуть перемовини про обмін полоненими, знають, якими складними є пошуки формули обміну, співставлення списків тих, кого хочуть віддати чи забрати, наявність у цих списках військових чи випадкових людей, співвідношення кількості тих, кого віддають, і тих, кого просять забрати додому.
Тож, заява Надії Савченко «треба почати віддавати людей першими» обов’яз­ково викличе низку конкретних питань у групи українських перемовників.
Скільки людей потрібно, на думку Н. Савченко, віддати першими? Яких людей? Чому стільки і таких?
А що отримаєш у відповідь від тієї сторони?
Коли та сторона почне віддавати українських полонених?
І чи почне? У яких пропорціях?
І чи є віддавання українською стороною військовополонених сепаратистів першими, не чекаючи передавання у відповідь наших, тими реальними діями, які потрібні в інтересах справи?
Н. Савченко називає свої пропозиції президентові реальними діями. А що з цього приводу думають ті, хто щодня з ранку до вечора займаються проблемами обміну військовополонених – і в Києві, і в Мінську на зустрічах робочих підгруп?
Фразу кинути легко. Але кожну фразу потрібно конкретизувати, перетворити її на алгоритм дій. Причому, дій правильних, виправданих, а не авантюрних, зроблених навмання.
Н. Савченко дала свій рецепт щодо механізмів обміну: «Кожен повинен боротися за свого, як за мене боролися моя сестра і моя мати.
Виходьте на Банкову, вимагайте зустрічі і звіту від президента України як від гаранта Конституції та прав і свобод людини, як від головнокомандувача, який посилав на смерть ваших дітей, а не своїх власних».
Вдруге за час цієї прес-конференції президент отримав від Надії Савченко особисто болючий докір: «посилав на смерть ваших дітей, а не своїх власних».
Н. Савченко анонсувала, що 8 серпня на вулиці Банковій, біля Адміністрації президента, відбудеться акція, в якій візьмуть участь матері українських заручників, а також ті, хто був звільнений з полону.
Ось тут починається цікаве.
Якщо С. Соболєв не лукавить і фракція «ВО «Батьківщина» не знала про ініціативи Надії Савченко, то хто тоді організовує протести, анонсовані на 8 серпня?
Сама Надія Савченко? Без підтримки своєї фракції?
Чи ті, хто стоять за нею?

Чи стоїть хтось за Надією Савченко?

Чимало наших читачів усім серцем співчували Надії Савченко, коли вона з-за ґрат і зі судових залів Росії демонструвала рішучість, незламність і патріотизм.
Добре всі пам’ятають і про гарячу зустріч Надії в Києві, коли її ледь не на руках внесли в український політикум.
Не забули ми й палкі пропозиції найбільших її шанувальників, котрі заявляли, що тільки Надія Савченко має стати президентом України і то якнайшвидше.
Минуло декілька місяців.
За цей час українці мали змогу не раз почути Надію Савченко, не раз побачити її на екранах телевізорів.
І почалися в суспільній свідомості зовсім інші процеси, що доволі швидко привели до зміни суспільних настроїв щодо вчорашньої полоненої.
Можливо, не всі наші читачі вловили цю зміну настроїв. І напевне здивуються, коли я безпристрасно зафіксую такий факт: останнім часом кількість негативних оцінок стосовно Надії Савченко значно перевищує кількість позитивних.
А вже щодо недавнього захоплення Надією, то мушу визнати – воно практично звелося нанівець.
У чім же причина?
Передовсім, у тому, що Надія Савченко висунула низку пропозицій, які більшість політично активних і грамотних українців оцінила як помилкові.
Це у кращому випадку.
Або й як пропозиції в інтересах, скажімо так, не України.
Надія запропонувала прямі перемовини з керівниками самопроголошених ДНР і ЛНР Захарченком та Плотницьким і отримала зливу заперечень від політиків та експертів – що з терористами, мовляв, ніхто у світі прямих перемовин не проводить, хіба тільки про умови їх капітуляції.
А ще вона запропонувала вибачитися перед матерями Донбасу. І знову отримала град питань на кшталт того, а хто ж вибачиться перед українськими матерями, котрі втратили в АТО своїх дітей?
Були й інші її пропозиції та висловлювання, і щоразу реакція громадськості була вкрай неоднорідною і більшою мірою негативною.
Дійшло до того, що Надію Савченко дехто почав називати троянським конем, якого В. Путін, нібито, запустив в Україну з метою внести тут сум’яття і викликати хаотичні процеси.
А один з відомих політологів заявив, що Н. Савченко є агентом ФСБ, причому, таким, якого на сленгу спецслужб називають агент-торпеда.
Тож, на сьогодні питання – а чи стоїть хто за спиною Надії Савченко, хто її консультує чи навіть інструктує, чи є вона чиїмось агентом – залишаються відкритими.
Поодинокі голоси і сьогодні стають на захист Надії Савченко. Дехто припускає, що проти неї ведеться цілеспрямована кампанія дискредитації.
І ця версія поки що не має підтверджень – як і ті, що викладені вище.

Оголошення про нову голодовку

На несподіваній прес-конференції Надія Савченко знову оголосила про чергове голодування: «Одним з механізмів прискорення мого звільнення був протест голодом на бездіяльність української влади.
Зі сьогоднішнього дня я знову оголошую голодування на бездіяльність влади всього світу щодо звільнення українців з полону».
І знову максимально неконкретна заява.  Бо жодної «влади всього світу» не існує. Існує влада кожної конкретної країни, котра має свої інтереси.
Зокрема, і геополітичні.
І важко уявити скоординовану позицію хоча би групи провідних країн Європи, не кажучи вже про Америку чи Азію, щодо визволення українських полонених.
Хоча б тому, що полонені, які утримуються Києвом з одного боку, і Луганськом та Донецьком з іншого боку, – всі є українськими полоненими.
Адже для всього світу, як і для Києва, непідконтрольні території Донбасу все одно є офіційно українськими територіями.
Ті ж українські полонені, які засуджені в Росії, чи утримуються в тамтешніх тюрмах, також для провідних держав світу не є достатньо вагомою підставою додатково конфліктувати з ядерною державою Росією.
Так що оголошене Надією Савченко голодування, адресоване «владі всього світу», на повірку виявиться фактором, який практично не вплине на їхню поведінку у питаннях обміну полоненими.
Дай Бог, щоб цей та інший фактори вплинули на активізацію дій вітчизняної влади щодо обміну полоненими.
Наскільки це відомо, успіх тут залежить не тільки від Києва, але й від позиції Москви, яка продиктує Донецьку та Луганську, що вони мають казати і робити в цьому вкрай драматичному та болючому питанні.
Щодо продуманості рішення про нове голодування, то є припущення, що це може бути емоційним експромтом. Бо Надія сказала журналістам: «Сьогодні я вже снідала. Значить, голодую зі завтрашнього дня».
Якщо завчасно вирішуєш голодувати, то, принаймні, не снідаєш.
І тут критично-негативні реакції не забарилися.
Телеведучий каналу «ЗІК» Danylo Mokryk, у якого нещодавно я був як гість його програми, у соцмережах оперативно відгукнувся: «Оголошую голодування доти, доки Савченко не звалить назад у Росію».
Багатьом нині сумно і гірко читати такі речі – надто емоційним і щирим було захоплення тисяч українців по усьому світу Надією ще зовсім нещодавно.
Про всі інші пропозиції Надії Савченко, оголошені нею на цій прес-конференції, я казати не буду. Бо вона порушила глобальні теми – готовність України до нової революції, майбутній устрій України, роль посади президента тощо.
Щоб читачі мали уявлення про рівень пропозицій, наведу тільки одну коротку цитату: «Я пропоную національну ідею – народну державу Україна».
Що воно таке – народна держава, залишилося нероз’ясненим. Як і багато інших висловів Надії Савченко.
С. Соболєв, підшукуючи делікатне пояснення безпрецедентному факту прес-конференції першого номера списку, про яку не знала фракція і сама Юлія Тимошенко, сказав, що Надія Савченко зробила це з відчаю.
Але схильність до різких кроків і відчайдушних заяв ще не є свідченням високої якості політика.
Яких заяв?
Ну хоча б ось такої, про індивідуальну поїздку на територію, яку контролюють сепаратисти: «Я тисячу разів заявляла: я готова туди їхати – з прикриттям, без прикриття – щоб був результат…
Я туди їздила. Просто про це не знають самопроголошені представники ДНР і ЛНР.
Я заходила за лінію розмежування і спілкувалась з людьми, чула їхні проблеми»…
Якщо це слова зрілого політика, то що тоді таке політична наївність?
Якщо припустити, що Надія Савченко не є нічиїм проектом, нічиїм агентом, а просто діє в міру своєї різкої прямодушної щирої натури, то і тоді треба їй нагадати: «Ти в команді. Дій разом з командою. Або виходь з неї, якщо вона тебе не влаштовує».
Проте, схоже, що зоряний час української «Жанни д’Арк» минув.
І її індивідуальний порив: «Хто любить мене – за мною!» – уже не спрацює.

Симптоми одужання

Що може бути симптомами одужання влади, про які казав Ю. Луценко?
Ну, хоча б те, що суд залишив О. Єфремова під вартою на 2 місяці без права застави.
З перспективою засудження за сепаратизм. Не пожиттєвого, як пророкує генерал СБУ у відставці Скипальський. Але, все-таки…
Проте, цього вкрай мало.
Потрібні системні зміни.
Україна їх чекає. Наразі ще мирно.