Цього року відмічаємо сумну 60-у річницю смерті видатного поета української націоналістичної мислі й провідного члена ОУН (Організації Українських Націоналістів), що за свою любов до рідної землі згинув 1944 року в гітлерівському концтаборі в Саксенгавзені. Де спочило замучене вандалами третього райху тіло д-ра Олега Кандиби-Ольжича, ніхто не знає, але нам відома його блискуча літературна творчість, яку в 1969 році, в 25-річчя смерті промінентного автора, зібрав і видав друком 2-ий Відділ Організації Державного Відродження України в Чикаґо ім. Олега Ольжича. У цю збірку поезій і поем під назвою "ВЕЛИЧНІСТЬ" ввійшли цикли: "Рінь", розсипані поезії із циклу "Кремінь ", із циклу "Камінь", із циклу "Залізо", "Із  Поза Циклів", "Вежі", "Підзамча", вірші альбомні і сатиричні. Вступну статтю до книги написав визначний критик Володимир Державін, а зредагував письменник Теодор Курпіта. Занурений у революційну й наукову діяльність, Ольжич не приділяв великої уваги своїм літературним словам: "Нащо слова? Ми діло несемо. Ніщо мистецтво і мана теорій". Книга "Величність" стала золотим пам'ятником на невідомій могилі Ольжича.

Олег Ольжич народився в Житомирі. Був сином визначного поета Олега Олеся (Кандиби). Дванадцятилітнім хлопцем залишив Україну з батьками, що емігрували на Захід. Вчився у Відні, університетські студії закінчив у Празі, в Карловім Університеті - докторатом з філософії. За фахом - археолог, написав низку наукових праць з археології.

Писати почав у студенські часи, за життя вийшли збірки поезій: "Рінь" (1935, Львів) "Вежі" (Прага, 1940), посмертна збірка - "Підзамче", видана в еміграції в 1946 році і "Величність"

У час другої світової війни був заступником голови Проводу ОУН до заарештування і закатування німцями.

Героїзм поезії Ольжича тільки просякає її повсякчасно, але становить її творчу психічну домінанту. Цей героїзм органічний, незалежний від зовнішніх чинників і абсолютний. Він вільно обраний і вільний усякого розрахунку та всякої думки про духову чи іншу нагороду. Його ідеалістичний світогляд кульмінує в піднесенні вільно обраної пожертви у екстатичному піднесенні, яке він так геніально висловив у віршу "Піхотинець", де "душа відділилася від тіла", що "струнке і спокійне" ступає в холодних рядах. Монументальність Ольжичевого стилю така неповторна в цілій українській поезії, спирається на тому, що Ольжич, мабуть, єдиний майстер українського віршу, виразно обдарований епічним хистом. Лірично оформлена патетика його героїзму в віршах, у візіях екстази "коли душа рікою вийшла з берегів, бо нам дано відрізнити зле й добре, мале й велике" - це монументальний постамент для людського БОЛІННЯ.

Належне, ідейне й митецьке сприймання поезії Ольжича вимагає від читача високого рівня літературної культури і, навіть, чималої обізнаності з передісторією та історією Европи, коли йдеться про такі численні в поета вірші з мітичною, археологічною й історичною тематикою. Від поезій Ольжича навіває на нас прийняття життя в усій його поліфонічній барвистості. У модерній українській поезії творчість Ольжича є найсвоєріднішим і найнеповторнішим явищем. Він створив власний індивідуальний стиль, в українському письменстві доти небувалий, який у численних творах підніс до абсолютної мистецької досконалості, до монументалізму, як от:

Долини падають до ніг,

Звивають завої, відсахуючись гори.

Наш пружний крок, тверда земля доріг

Стрічає стогоном покори.

Та легкокрилої елеганції, як ось:

Знов не вгору несмілим зором -

В безкраї степів.

Жити повно, широко і скоро,

І урвать, як спів.

Як колись, горіти і п'яніти,

Шоломом п'ючи,

І життя наопашку носити

На однім плечі.

Такого поета могла породити лише велика нація!

У Чикаго 20 літ тому відбулося врочисте свято, яке організував чиказький відділ ОДВУ та 12-й відділ УЗХа, присвячене 40-й річниці смерті Олега Ольжича. В надвечеря свята в храмі св.Володимира і Ольги відбулася врочиста Служба Божа з Панахидою за упокій душі поета і командира дивізій ОУН, яку правив в сослуженні отців о. митрат Маріян Бутинський. Він також сказав надзвичайно зворушливе слово про Ольжича як визначного поета і науковця. Опісля відбулася гарно підготовлена академія в церковній залі, де на прикрашеній квітами сцені красувався великій поетовий портрет. Також провід ОДВУ подбав про чепурно видані з тої нагоди програмки з портретом Олега Ольжича і віршем йому присвяченим пера чиказького поета Теодора Курпіти. З нагоди цього святочного вечора до Чикаго прибув достойний др. Степан Росоха, заступник голови Сойму Карпатської України. Свято відкрив вступним словом п. Микола Яшко, голова 2-го Відділу ОДВУ. Опісля мені припала велика честь прочитати спеціально написану з цієї нагоди поему про "Силует Олега Ольжича-Кандиби в його неповторній поезії". Писала я її, базуючись на статті Володимира Державина і асоціяції з його поезією. Тільки сьогодні аж не віриться мені, звідки тоді взялася в мені ця глибоко натхненна віра в останній строфі поеми:

 "Народе мій! Ти знай і вір, що не загине Слава! Прийде цей День, що ще в імлі, і на Оновленій Землі воскресне до життя своя Вільна Держава!"

Потім розпочалася мистецька частина програми, в якій виступила знаменита співачка Христина Липецька, акомпанимент Наді Савин. Обдарована гарним меццо-сопраном вона виконала декілька пісень на слова Олександра Олеся, а це "Жита",  "Подайте вістоньку ", муз. А. Гнатишина і "Айстри", муз. М.Лисенка. Щойно тепер зі словом виступив др. С. Росоха, який поділився своїми споминами про співпрацю з Олегом Ольжичем. Розповідь була довга і вагома своїм змістом. Та на жаль, це був його останній публічний виступ, бо в дуже короткому часі його життя обірвалося. І згодом, Раїса і Андрій Карасейчуки спільно продекламували вибрані поезії Ольжича. А після короткої перерви наступила друга частина програми зі співом Христі Липецької, що спільно з Надею Савин подарували ще нам "О, не дивуйсь", слова Олеся, муз. К. Стеценка, "Вербу", сл. С. Сороки, М.Фоменка ,"Ой стрічечку до стрічечки ", сл. Т. Шевченка, муз. М. Радзієвського та "Гаї шумлять, я слухаю", слова П.Тичини, муз. Г. Майбороди. Добірна святкова програма піднесла настрій свята. А в високих горах Лігайтону є широко розположена прекрасна оселя ОДВУ і УЗХа, Ольжичівка, з великим пам'ятником державного мужа. Там декадами відбувалися патріотичні свята а, також, влітку - дитячі відпочинкові табори, що їх провадили пані Українського Золотого Хреста в Америці.

А сьогодні вже минуло 60 років від часу смерті Олега Ольжича-Кандиби. Але його ім'я стало безсмертним в історії нашого нескореного народу.

Силует Олега Ольжича-Кандиби в його неповторній поезії

Ми, нація спокійна, поважна й ласкава,

В нас чуле є серце, Свята - кожна справа.

Шануєм Героїв, відродження Слави,

Велично святкуєм події Держави.

                        Ніхто з українців не може забути:

                        Ні Лесі, Шевченка, Листопада, Крутів.

                        Та ледве чи маєм нагоди згадати,

                        Ще й інших величних героїв-поетів і дати.

Бо їх в нас багато... Дат різних чимало...

Щоб їх святкувати - і року б замало.

Сьогодні ж в нас вечір - врочисто святковий,

Бо постать поета цілком виняткова...

                        Поета - героя Ідеї і Слави,

                        В пієтичнім покликанні Нації й Держави!

                        Поет - він і Воїн, що в час буревії

                        Вмер за Ідею й за вічність Ідеї.

Він, як поет,  бо зумів показати,

Чого нам потрібно у Слові шукати...

Писав бо він словом твердим, наче криця,

Що в ум проникало, немов блискавиця!

                        І справді, майстерність слова велика,

                        Лежить в неповторній поезії поета,

                        Повній гармонії, змісту і форми,

                        Сягнувши вершин класичної норми.

Тож в нинішній вечір, громадо святкова,

Ми зараз почуємо Ольжича Слово!

З тим Словом ми будемо так мандрувати,

"Аж душа від тіла почне відділятись"...

                        Бо, коли душа над тілом витає,

                        "Врочиста така, білокрила",

                        То тіло спокійне нічого не знає,

                        Така в них є відстані сила...

У візіях екстази він завжди відрізняв

Те, що "Добре і зле, і мале, і велике",

А, ненависть і вірність у віршах оспівав

І прославив посвяту і жертву велику.

                        Тож полиньмо тоді за поетовим Словом

                        В його візію екстази до болю,

                        Станьмо разом до бою з семиглавим змієм,

                        За те серце, що любить Єдину... -

                        Чи на смерть, чи в неволю?

Ще полиньмо в історію і в мітичні часи

Риму, Греції, Старої Європи -

Щоб вказать неповторність і культуру, й знання,

І дороги до Слави й Чесноти.

                        Героїзму шукав у героях тому,

                        Щоб оцей Героїзм показати,

                        Тож вертався він часто, в старовинні часи,

                        І учив за Ідею вмирати...

Чи була це із Римом Ганнібала борня,

Чи бої із над річки - Каяли,

Завжди виднів йому в ореолі світел

Невмирущий в віках вінець Слави!

                        А в жорстоку добу світової війни,

                        В час тривог, що наш Край руйнували,

                        Ольжич став на чолі лави світлих борців,

                        Що за Край свій безстрашно вмирали.

І поетовий дух в героїчних віршах

За найвищі свої Ідеали

Проповідував Нації нові й радісні дні,

Що грядуть опроміненні сяєвом Слави.

                        Ходить Осінь сумна, розкидає листки...

                        Проминули літа, мов хвилини...

                        Скільки їх? Та це сорок вже літ!

                        Відмічаєм сумні РОКОВИНИ...       

Та це Сорок вже літ, як спочив наш Поет,

І не знати, де гріб, де могила,

Але Велич його завела в Пантеон,

Як Вкраїни найкращого Сина.

                        То ж сьогодні в гурті, як у рідній сім'ї,

                        Пригадаймо це Слово величне,

                        Що палало вогнем і вело у бої

                        За Вкраїну і Славу Предвічну.

То ж сьогодні в гурті, як у рідній сім'ї

Привітаймо хоч Слово Поета,

Що поляг, як Герой від нацистських катів

В Саксенгавзену смертних кацетах!

                        Народе мій! Ти знай і вір,

                        Що не загине Слава!

                        Прийде цей День, що ще в імлі,

                        Затрублять в труби трубарі,

                        І на Оновленій Землі Воскресне до Життя,

                        Своя Вільна Держава!

Чикаго, 2 листопада 1984 р.