Що насправді діялося у столиці 4 липня і чого не показали центральні телеканали

«Скажіть, будь ласка, як пройти до Співочого поля?» - саме таке запитання протягом усього ранку минулої неділі найчастіше лунало на київських вулицях. Маршрутки, які їхали до зупинки «Музей ВВВ», буквально «тріщали по швах». По вулицях у напрямку Києво-Печерської лаври прямувало, як ніколи, багато людей. А ще - помаранчевий колір: він палахкотів усюди, немовби вказуючи шлях тим, хто шукав місце, де, за словами статечного дядечка з однієї з вищезгаданих маршруток, мала відбутися «подія, що увійде в історію як початок справжньої України». І хоча насправді до цієї події доведеться прожити ще щонайменше чотири дуже й дуже складних місяці, настрій у людей, які збиралися на Співочому полі, був такий піднесений, нібито Віктор Ющенко вже став Президентом. Насправді ж на великій галявині, по праву руку від якої виблискують банi стародавньої пам'ятки Руси-України, яка за іронією долі нині належить церкві з центром у чужій столиці, а по ліву - височіє мону­ментальна жінка з мечем та щитом, котра символізує захисницю вже неіснуючої Радянської батьківщини, лідер «Нашої України» лише оголосив народові про те, що йде на президентські вибори. Іде не від партій і блоків (серед моря помаранчевих прапорів з великими літерами «ТАК!» і меншими - «Вірю Знаю Можемо» - не було жодного стяга з партійною символікою), а від народу.

А ще були сотні плакатів: «Одеса говорит: таки да, Ющенко!»; «Шахтеры с Ющенко!»; «Донбас (Крим, Кривий Ріг, Київ, Полтавщина, Херсонщина, Котелевський район, Бучаччина, Волинь тощо) за Ющенка!». Як і було обіцяно, до Києва з'їхалися представники всієї України, хоча й без перешкод не обійшлося - у деяких областях зупи­няли автобуси, і, скажімо, з Тернопіль­щини вдалося вирватися тільки під загрозою перекрити залізничні колії. Але досить було побути серед цих людей, щоб переконатися: їм за любов до Ющенка ніхто не платив, ніхто їх туди не заганяв і не погрожував за неявку зняти частину зарплати - вони прийшли на Співоче поле самі. Бо просто люблять свого народного кандидата. Щиро кажучи, починаючи зі Співочого поля, протягом усього «хо­діння до ЦВК» й мітингу під стінами будинку, де реєструють кандидатів у президенти, авторка цих рядків старанно намагалася уявити таке ж щире у своїх переконаннях і любові зібрання на підтримку, скажімо, Віктора Януковича. Не вийшло...

Словом, що б там не було далі, а початок виборчої кампанії найрей­тинговішого в народі кандидата вия­вився справді вдалим. Особливо на тлі нудних партійно-«одобрямсних» з'їздів Ющен­кових конкурентів по боротьбі за найвищу державну посаду. Почалося все з невеличкого концерту. Після скандалу з «Фортом Буайяр», де команду Олек­санд­ра Пономарьова не допустили до участі в шоу тільки через те, що однією з учасниць була Віталіна Ющенко, про те, кого з кандидатів у президенти підт­римуватиме Сашко, здогадатися було не складно. Окрім Пономарьова, пораду­вали виступом і культові «Воплі Відоп­лясова» (завжди аполітичний Олег Скрип­ка за кілька днів до того в одному з інтерв'ю зізнався, що збагнув: прийшов такий час, коли не висловити свою громадянську позицію «ВВ» просто не можуть).

Після концерту на сцену вийшов Віктор Ющенко, дуже лаконічно й пе­реконливо звернувся до людей із запев­неннями, що «разом ми перемо­жемо», й оголосив про те, що йде на ви­бори. Тричі поцілувавши прапор, В.Ю. отримав благословення священиків і попрямував до ЦВК, де головний розпорядник вибор­чих процесів в Україні Сергій Ківалов мав вручити йому довідку про те, що доку­менти кандидата Ющенка прийняті й розпочався відлік п'ятиденного терміну, протягом якого Центрвиборчком повинен оголосити про реєстрацію (або нереєст­рацію) претендента на президентство.

Натовп, дивом не задушивши свого майбутнього Президента ще до того, як він офіційно став кандидатом, виши­кувався в колону під умілим керів­ницт­вом нардепа Тараса Стецьківа та хлопців у оранжевих футболках «ТАК!» із бед­жиками «Охорона» і вирушив «у гості» до Ківалова. По дорозі співали стрілець­ких пісень і час від часу весело сканду­вали прізвище Ющенка. Колона підійшла до площі Лесі Українки, де розташо­ва­ний будинок ЦВК. Віктор Ющенко зай­шов у середину, а люди залишилися чекати його під стінами й слухати про­мовців, які зі сцени провели невеличкий мітинг. Причому протягом години з гаком, поки В.Ю. перебував у Центрви­борчкомі, народ усе підходив і підходив, так що під кінець усієї громади не могла вмістити не те що площа, а й прилеглі ву­лиці. Журналісти нарахували щонай­менше тисяч 50 учасників, деякі депутати скромно називали цифру 40, із тих міркувань, що Співоче поле вміщує рівно 35, плюс іще кілька тисяч «не влізли» й стояли на алейках навколо. Однак на площі «заховатися» було нікуди, і стало чітко видно, що насправді людей таки більше. Зрештою, ми з Тарасом Стець­ківим зійшлися на тому, що тисяч 50 - і не менше, «і хай тільки хто мені скаже, що стільки немає!» - обурювався Тарас.

Ще одне враження від мітингу - несподівана трансформація завжди поміркованого і спокійного віце-спікера Олександра Зінченка. Якби років зо три тому хтось мені сказав, що лідер парламентської фракції СДПУ(о) й керівник наскрізь есдеківського телека­налу «Інтер» вестиме акцію на підтримку лідера «Нашої України», ба більше - пер­шим заводитиме натовп у переможному скандуванні «Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!», я б, м'яко кажучи, не повірила. І коли, розшифровуючи надписи на пома­ранчевих прапорах, Зінченко розповідав громаді про те, як в очах Віктора Ющенка світиться «Вірю» - в Бога, в батьків і в Україну», «Знаю» - як зробити Україну заможною і процвітаючою та як ми всі «Можемо» - 31 жовтня взяти участь у події, яка «в новітній історії порівнянна лише зі здобуттям незалежності у 1991 році», у щирість його запалу неможливо було не повірити.

А потім із Центрвиборчкому нарешті вийшов довгоочікуваний народний Президент із довідкою про те, що його документи - заяву, анкету, декларацію про доходи, фото, програму, заяву про уповноважених осіб, автобіографію та документ, що засвідчує сплату застави у розмірі 500 тисяч гривень, - прийнято до розгляду. Поки Віктор Андрійович пробирався до сцени, слово знову взяв Тарас Стецьків, аби попередити владу й «центрвиборчкомівців», що в разі, якщо вони раптом надумають зняти Ющенка з реєстрації «під ЦВК прийде у десять разів більше людей», а якщо «випадково» неправильно порахують голоси - «тут стоятимуть мільйони!». А тим часом у вікні четвертого поверху Центральної виборчої комісії з'явився її голова Сергій Ківалов, який уважно вислухав і «обіцянки» Стецьківа, і подяки Віктора Ющенка всім, хто прийшов його підтримати. Відійшов від вікна Ківалов тільки тоді, коли люди на площі почали розходитися...

А насамкінець - про неприємне. Тобто про провокації. Як розповідали свідки цього дійства, десь за годину до початку мітингу на площі Лесі Українки почали збиратися групки юнаків, схожих на пе­теушників, які тримали в руках однакові чорні пакети. У них, як з'ясу­валося згодом, було повно пляшок із горілкою. На запитання знервованих депутатів, які слідкували за приго­ту­ваннями до мітингу, що вони тут роблять, підлітки розв'язним тоном відповідали щось на зразок «Расслабтесь! Мы здесь отдыхаем». Між них тусувалися й кілька людей у жовтих (не помаранчевих!) майках із надписами «Так! Ющенко!» - таких самих, як у провокаторів, які під «Українським домом» лякали кому­ністів нібито «ющенківськими» гаслами «Комуняку - на гілляку!». Згодом усі телеканали розповіли про те, що на мі­тин­гу за Ющенка обіцяли роздавати без­коштовну горілку. Однак і ця провокація «гавкнулася» - горілку в хлопців повідбирали й повикидали у смітники, а саму «братву» розігнали. Між іншим, така ж доля спіткала й намет із 40-градусною, який «хтось» спробував було розбити поблизу Співочого поля, - пи­льна «помаранчева» охорона шви­денько витурила непроханих «спиртовиків», і дрібні капості так і не змогли завадити великому святу. Скільки ще їх буде до 31 жовтня - тих далеко не дрібних і значно серйозніших капостей...

Виступ Віктора Ющенка 4 липня 2004 року на співочому полі

Шановна громадо! Дорогі співвіт­чизники! Друзі мої!

Сьогодні ми зібралися на схилах Дніпра з усієї України. Ми громадяни України і ми прагнемо змін. Нас об'єднала любов до України і тривога за її долю. Наша країна стоїть на межі між минулим і майбутнім. Ми зібралися тут, бо настав час вибору, який змінить наше життя.

Сьогодні вся Україна, від Луганська до Львова, від Чернігова до Криму, вимагає змін. Прагнуть змін батьки і матері. Вони працювали весь свій вік, але сьогодні живуть у нестатках. Вони втратили свої заощад­ження, пенсії прирікають їх на бідність. На схилі літ наші батьки хочуть поваги і спокою. Вони їх заслужили!

Прагнемо змін всі ми. Нам, громадянам України, остогидло виживати за постійного росту цін, без шансів на нормальне житло, без надії на медичну допомогу. Ми хочемо мати роботу і чесно працювати. Наш розум і руки нас прогодують! Прагнуть змін наші діти. Ми готові все зробити заради них. Проте сьогодні вони беззахисні перед несп­раведливістю, бід­ністю, духовним розтлін­ням. Багатьом ді­тям доводиться роками че­кати батьків і ма­терів, які по світах шукають заробітку. Як і всі ви, хочу, щоб молоде покоління мало майбутнє у своїй країні!

Вимагають змін усі громадяни. Мені, як і вам, болить серце бачити, як влада розкрадає багатства країни, як вона торгує національними інтересами. Наша держава заслуговує на гідне місце у світі, на повагу у всіх столицях.

Нас переконують, що в Україні відбувається економічне зростання, що досягнута стабільність, що здійснюється євроінтеграція. Чому ж тоді за соціальними стандартами ми так відстаємо від сусідів? Невже ми не можемо заробити чесною працею заможне життя? Невже нам бракує чогось із того, що є у сусідів?

Давайте звідси, з київських гір, оглянемо Україну. Ми побачимо щедру землю і багаті надра. Ми побачимо, як мільйони українців щодня і щогодини працюють, добуваючи вугілля, плавлячи метал, вирощуючи хліб. Ми побачимо вчених, що розробляють найсучасніші технології, здатні конкурувати на світових ринках. У нас є все, щоб бути заможною, процвітаючою європейською державою!

Давайте згадаємо нашу історію. На її сто­рінках засвідчена незламність україн­ського народу. Після найважчих вип­ро­бу­вань - голодоморів, воєн, освєнцимів, ГУ­ЛАГів - його сини і дочки піднімали Ук­раїну з руїн. Я вірю, що любов до своєї краї­ни і любов до свободи живуть у кож­ному з нас. Наш народ, його завзяття, його історія і культура - це найцінніші скарби України!

Сьогодні національні багатства наповнюють тільки кишені олігархічних кланів. Доступ до соціальних благ став не правом для всіх, а привілеєм для обраних. Винна у цьому - кримінальна влада.

Сьогодні громадянин не вільний у своїй країні, він беззахисний від сваволі чи­новників, податківців, міліції, прокуратури. Слідство стало фарсом, приниження - нормою. Людина не може знайти справед­ливості в суді. Винна у цьому - безвідпо­відальна корумпована влада.

Сьогодні єдиний український народ ділять на «східняків» і «західняків», ділять за національністю і мовою, ділять історією і вірою. Винна у цьому - цинічна влада.

Насправді конфлікт в Україні - тільки один: між владою і народом. Розбрат вно­сить у суспільство влада. Вона хоче, щоб ми боролись один з одним, а не з нею. Щоб ви­вести Україну на правильний шлях, нам пот­рібно одне: чесна, відповідальна й ефективна влада. Влада, яка дбає не про чиновників і олігархів, а захищає інтереси простих людей. Влада, яка користується довірою і повагою громадян. Влада може і повинна бути такою.

Мені не раз довелося показувати, як повинна діяти влада. Нацбанк, яким я керував, дав Україні гривню. Уряд, який я очолював, повернув борги людям, збільшив за рік мінімальну зарплату і пенсію у півтора раза. Був наведений порядок у бюджетній сфері, припинилися масові відключення електроенергії. Ми змусили економіку зро­стати, тримали ціни під контролем. Були ство­рені нові робочі місця. І головне - ми досягли цього, не взявши жодної копійки в борг.

Мені не дали завершити розпочате. Але я сказав: «Іду, щоб повернутися». Три роки пройшли у поїздках по Україні. Я зустрівся з сотнями тисяч людей і знаю - моя справа має найширшу підтримку. У мене є програма для України, яка дозволить здійснити задумане. У мене є команда, здатна її виконати. Я пам'ятаю все, чому мене вчив батько; все, сказане мамою; все, про що ми говорили з побратимами; все, що почув від вас на зустрічах і прочитав у листах. Не в кабінеті, а у діалозі з усією країною я знайшов ідеї, які визначать нове майбутнє України.

Вже через рік ви відчуєте - Україна стала іншою. Ми збудуємо державу, в якій дамо роботу рукам і розуму кожного. Нікому не доведеться шукати кращої долі за кордоном.

Пенсії і зарплати забезпечать кожному гідне життя, будуть створені мільйони робочих місць. Кожен, хто бажає працювати, матиме роботу і гідну зарплату.

Кожен громадянин матиме доступ до на­лежного медичного обслуговування, а кож­на дитина зможе отримати якісну ос­віту. Влада буде працювати для людей. Ко­рупції буде покладено край. Всі будуть рів­ни­ми перед законом.

Оживе українське село - колиска нашого народу. Я бачу Україну державою, яку шанують і цінують її власні громадяни і до якої з повагою ставляться і на Сході, і на Заході.

Я знаю - дорога до перемоги буде важ­кою. Влада боїться чесних і прозорих ви­борів, бо вони стануть їй вироком. Вели­чез­ні гроші, вкрадені з бюджету, сила адмі­ніст­ративного ресурсу - все кинуте на те, щоб не дати народу висловити свою волю. Але ми не боїмося влади. Це вона нас боїться! Вона боїться власного народу, бої­ться правди і свободи, які є в серці кожного з нас!

У мене немає ні телеканалів, ні прокуратури, ні податкової. Я спираюся на силу народу. Я вірю у свої і ваші сили. Я прошу у Бога милості для України!

Я прийняв рішення. Я іду в президенти. Ось моя заява! Я виграю вибори! Моя перемога - це перемога всіх!

Скажіть усім, повернувшись додому, - я вірю в Україну, я знаю свій обов'язок, разом ми переможемо!

Слава вам і слава Україні!