Богдан Бойчук -  поет, прозаїк, перекладач та літературний критик, член Нью-Йоркської групи, народився 11 жовтня 1927 року в селі Бертниках на Тернопільщині, нині живе у Ґлен-Спеї та Києві. Автор поетичних збірок «Час болю» (1957), «Спомини любови» (1963), «Вірші для Мехіко» (1964), «Мандрівка тіл» (1967), «Подорож з учителем» (1976), «Вірші, вибрані й передостанні» (1983), «Третя осінь» (1991), що виходили друком у Нью-Йорку, Мюнхені та Києві. Його поетичні збірки друкувались англійською, польською, румунською й російською мовами.
Богдан Бойчук -  автор п'єс («Дві драми», 1968) та кількох неопублікованих романів («Підглядник і його краєвиди», «Аліпій II і його наречена», трилогія «Паноптикум Ді Пі» та інші). У його літературознавчому доробку, зокрема, упорядкування таких книжок, як «Зібрані твори Олекси Стефановича» (1975), «Зібрані твори Богдана Кравцева» (1978, 1980, 1994), «Спомини» Йосипа Гірняка (1982), антологій «Координати» та «Поза традиції». Богдан Бойчук переклав англійською мовою твори Богдана-Ігоря Антонича, Івана Драча, Бориса Пастернака, українською  твори Хуана Рамона Хіменеса, Семюеля Беккета, Стенлі Кюніпа, Дейвіда Іґнатова.

СПОМИНИ В БІОГРАФІЇ

Морально й екзистенційно невиразні початки

Стою серед такої гори життя, що відчуваю, наче я ще замолодий або вже застарий, щоб писати автобіографію. Тому-то й підключив у заголовок книги слово «спомини» (надіючись, що ці два слова розтягнуться у книгу). Зробив я це для того, щоб мати психологічну мотивацію  мовляв, спомини можна писати у всякий вік, коли забагнеться і коли відбагнеться.

Я народився 11 жовтня 1927 року в селі Бертники на Тернопільщині. Упродовж життєвого шляху мені навіть було пощастило загубити своє рідне село (за радянських часів воно було перейменоване на Лісове), але з самостійністю України я відзискав Бертники назад. Ні­чого не пригадую з тих найдавніших часів, але припускаю, що з моїм народженням все було гаразд, оскільки я вийшов із нього живим. Мене, як і всіх тодішніх громадян Бертник, витягала на світ стара Дреботка, єдина й універ­сальна повитуха. Переказували мені згодом, що зима 1927 року була дуже холодна,  до тої міри, що я не міг зогріти сво­їх молодих батьків (матір Марію з Ґудзиків і батька Ми­колу), ані вони мене. Таким самим способом народи­лися мої сестри Ганя і Стефка та брати Михайло й Роман.

Моїм першим фахом було скотарство, тобто я пас нашу єдину корову Багру (завжди худу й маломолочну)  у Діброві або в полі: на межах чи то на стернях. Я досі маю амбівалентне відношення до мого раннього скотарства. З одного боку, не було то надто приємно: підстрибувати босоніж по їдкій холодній росі ранками або бігати по колючій стерні осінню. Але, з другого боку, я міг спостерігати, як із-під снігу викльовувалися перші проліски; міг відчувати, як крізь землю, наче крізь мене самого, коли я лежав на землі, протискалася зелена трава весною; міг наповнятися запахом квітів на зрубах і полянах; міг літом зривати соковиті суниці, збирати гриби й лазити на ліщину за горіхами. Всі ті взаємини з природою залишили глибокий ціложиттєвий слід у мені. Я досі люблю природу й маю темне емоційне відношення до неї: вона хвилює мене, майже сексуально, як жінка. Упродовж мого життя природа вдихала у мою творчість багато містичних і сенсуальних візій

Поряд із природою велике враження зробили на мене в дитинстві й ранній юності мої два діди. Дід по матері, Гринь Ґудзик, був найвищим мужчиною в селі. Він завжди ходив у білих полотняних штанях, у полотняній сорочці навипуск і мав довге сиве волосся. Виглядав, як Саваоф. У нього була якась хвороба шлунку і він не міг добре перетравлювати. Цілими днями сидів на призьбі, а господарством займалася його друга дружина Гандзя, яка була значно молодша за нього.

Добрі люди переповіли мені, що дід Гринь не любив мого батька  не вірив, що з нього вийде добрий господар. Тому не хотів віддати за нього свою дочку, тобто мою матір. Уявіть собі, яка то була б трагедія, якщо б вийшло по-дідовому,  я досі був би ненароджений! На щастя, моя мати кохала батька до тої міри, що вийшла за нього заміж проти волі свого батька, тобто мого діда. Та дід покарав її за непослух: не дав їй обіцяного куска поля в посаг, тим-то скарав і нас, дітей, на довічну вбогість і голодування. Та ми не нарікали,  все-таки краще бути голодним, ніж ненародженим.

Дід нітрохи не помилився щодо мого батька  господар із нього не вийшов. Мій батько займався всім, тільки не господарством: був шевцем-полатайком, продавцем у кооперативі, діячем у читальні «Просвіта», актором у сільських театральних виставах по стодолах, займався підпільною діяльністю, був бухгалтером у пекарні в Монастириськах і т. д., і т. д. Я був беззастережно гордий за кожне перевтілення свого батька. На мою скромну думку, кращого й мудрішого за нього в селі не було... А нашу вбогу господарку вела мати.

Я сприймав свого діда Гриня як сивого й суворого Бога і втримував віддаль від нього. Правда, в мене були деякі сумніви щодо його справедливості, але таких сумнівів не можна висловлювати богам уголос.

Дід по батькові, Йосип, був найнижчим мужчиною в селі. Але мав найдовші, рудуваті від тютюну вуси й нахил до крикливості. Ми називали його дзідзом. Цей дід не любив моєї матері. Він був лісничим у Діброві й, обходячи ліс, часто вступав до нас. Кожного разу, як тільки появлявся на подвір'ї, відразу «бештав» мою матір за те, що вона неохайно хазяйнувала, а мати бідна плакала.

Працюючи на полі, маючи купу голодних дітей на руках та ще й туберкульоз у грудях,  мати ледве чи могла привести нас до охайності і господарство до зразкового порядку, який полюбляв дід Йосип. Правда, його господарство було зразкове, але не завдяки йому, а його дружині Михалині, нашій бабуні

Наше село становила одна довга вулиця, яка бігла паралельно до залізничних рейок. З одного боку вулиці простягався ліс Діброва, а з другого ліс Толока. Посередині села була маленька школа, а повз ту школу відбігав прямокутно, у бік Бариша, завулок, де й містилася наша однокімнатна хатина. В нижній частині довгої вулиці, від Чехова, жив дід Йосип, у верхній частині, від Григорова, жив мамин дід Гринь. Віддаль від нас до обох дідів була приблизно однакова. Але в нашій уяві мамин дід мешкав «далеко», тому ми зрідка забігали до нього (головно тоді, коли доспівали груші на його величезній грушці в саду над пивницею). Дід Йосип жив «ближче», тому ми ввесь час бігали до нього.

Наша бабуня Михалина, тобто дружина діда Йосипа, походила з польського роду, десь із Бариша. Була це дрібненька, темпераментна і сварлива (якщо йдеться про сварливість, то дід і бабуня були чудово дібраним подружжям) жінка, яка володіла не лише господарством, але й моїм дідом. Та вона мала добре серце, і ми, діти, відчували це. Бабуня пригощала нас, завжди голодних, то солодким яблуком (у них була розкішна яблуня за стодолою), то куском хліба, то пиріжком.

Але я так зосередився на своїх дідах і пиріжках, цілком забувши, що час би вже сказати хоч одне слівце про літературу. Не знаю, від кого я успадкував письменницький дар. Всі мої ближчі й дальші предки були неписьменні. Єдиним винятком був батько, але він не виявляв ніякого нахилу до поезії чи хоч би прози. Тому я приневолений залишити це нерозв'язне питання для дослідників,  нехай вони розберуться в моїх генах.

В ім'я правди мушу з великою неохотою признатися, що я не писав віршів першого дня після народження, як-то часто трапляється багатьом поетам-щасливцям, ані другого, ані третього. Але мій батько мусив щось передбачувати, бо, після чотирьох років (19351939) початкової школи в нашому селі (моєю першою вчителькою була місцева полька, пані Слонецька, яка любила мене й часто ділила зі мною свій панський полуденок; звідси й пішла моя пізніша пристрасть до доброї кулінарії), послав мене до семирічної народної школи в містечку Монастириськах. Там я вступив до п'ятого класу (восени 1939 року) і став найкращим учнем із найбільшим комплексом меншовартості: в мене не було наручного годинника, як у моїх міських колег, не було також «пансь­ких» коротких штанців з сукна, а лише латані конопляні штани, якими я, скільки не пробував, ніяк не міг пишатися.

Коли я повертався зі школи додому, мене переслідували інші комплекси. Я несподівано для себе самого став своєрідним egghead-ом селі, і мені було дуже тяжко увійти в якийсь гурт товаришів, хоч я безнастанно й одержимо пробував. На долішній частині села панувала шайка Олексовичів та їхніх компаньйонів. Це була підростаюча ватага, свідома своєї ролі й гідності. Моєю найбільшою амбіцією було пробратися до їхніх лав. Але вони ставилися до мене насмішкувато й не хотіли мати зі мною ніякого діла. Я тяжко переживав їхню погорду до мене. Хоч одночасно був свідомий того, що я був захирлявий для їхнього товариства і не мав також відповідного стажу. Вони-бо часто хизувалися тим, що успішно крали яблука з величезного саду пані Слонецької або ламали качани кукурудзи на чехівських полях і пекли на вогнищі в Діброві, чи висмикували моркву на городі Поручника і смачно з'їдали. А я не мав жодного злодійського подвигу.

Щоб покращити свій статус, я одного вечора запропонував хлопцям повести їх на добрі солодкі яблука. Звичайно, я знав лише одну розкішну яблуню в селі  за стодолою мого діда Йосипа. Туди й повів усю кавалерку. Все йшло пречудове. Хлопці вмить понапихали яблуками кишені й пазухи, і всі ми подалися стежкою до залізничних рейок. Та нараз звідкись принесло дідового сусіда. Він доганяв нас одного за одним, ідентифікував, а ранком позвітував дідові.

Я цілу ніч не спав. Не через докори сумління, а через те, що мій пречудово обдуманий план провалився, і то так ганеб­но. З тим провалилися також мої мрії увійти до кавалерії рус­тікани. Крім того я знав, що ціле літо не буде для мене бабуниних пиріжків, ні цілушок свіжоспеченого хліба, а про со­лодкі яблука й мови не могло бути! Тут я вперше засум­нівався, чи варто посвячувати особисте задля суспільного.

Але повернемося до суттєвішого  до моєї науки. Упродовж трьох років (від 1939 до 1942) я кожного дня  в бурю, снігопад чи зливу  ходив пішки до школи (понад п'ять кілометрів), не пропускаючи ні одного дня. Через те, та й через недоїдання, я був дуже хирлявий.

Від цієї точки моє життя почало котитися стрімголов: п'ятий клас я кінчав за польської окупації, шостий  за більшовицької, сьомий  за німецької. Враження було таке, наче кожний рік навчання я проводив у різних країнах із різними видами жорстокості.

Польська дійсність була мені звична. А 1939/40 шкільний рік був для мене відкриванням див. Монастириська вразили мене своєю величиною: височезні двоповерхові будинки, велика фабрика тютюну, комин якої роздирав небо, високий костел поруч нашої школи, асфальтова дорога, хідники  все було монументальне й незвичайне. Коли я недавно знову завітав до Монастириськ (після п'ятдесяти років)  моєму розчаруванню не було меж. Це ж маленьке містечко, нічим аж так драматично не відмінне від довколишніх сіл. Правда, села за п'ятдесят років моєї відсутності повилазили з-під стріх, піднеслися вгору, вкрилися бляхою чи черепицею. Але тоді, у мої шкільні роки, різниця була велика, принаймні так мені здавалося. Мене захоплювали крамниці, таємничі, несхопні уявою, нутра яких були наповнені чудовими речами. Я не наважувався заходити в ті крамниці, подивляв тільки їхні вітрини. Єдиною крамницею, куди я дуже зрідка заходив, була м'ясарня, де за два-три гроші можна було купити трохи шкварок (смальцем мастили хліб і волосся заможніші). То була справжня розкіш викладати шкварки на черствий чорний хліб, який я приносив у торбині до школи, і смакувати. Цілий рік я намагався освоїти місто і знайти себе в ньому. Моє захоплення його дивами затьмарювали часом так звані «пацифікації». Польські «гарцежи», поліція та всяка патріотична наволоч розбивали ночами українські крамниці й установи та плюндрували їх. Але це не породжувало в мені страху, а радше зневагу.

Страх прийшов пізніше  1940/41 шкільного року, коли більшовики окупували Галичину. Табори ДіПі були дуже своєрідними витворами, наче державами в державі  Німеччині (яка не мала над нами ніякої юрисдикції). Був у нас голова табору (президент), був комендант поліції (міністр оборони), був референт культури (міністр освіти й культури), був референт магазину (міністр харчування), було дві церкви, десятки політичних партій, театр, хор, оркестр духових інструментів, початкові школи, технічна школа, гімназія і навіть шоферська школа. Не було лише валюти,  економія процвітала на засадах чорного ринку. Все точно, як у сучасній Україні.

Люди жили мов відтяті від майбутнього. Нормальні речі втрачали значення, а ненормальні набирали змісту і ставали нормою життя. Ми жили, немов завислі в повітрі, головами вниз. І це було чудове відчуття.

До нашого табору приїздили на гастролі два славні в той час театри: Володимира Блавацького (це був фаховий, високого рівня й класичної орієнтації театр) і Театр-студія Йосипа Гірняка  експериментальний театр з наголосом на сатиру. Вистави обох театрів робили на мене величезне вра­ження, прямо гіпнотизували мене. Від них, напевно, піш­ло моє ціложиттєве зацікавлення театром і любов до нього.

У квітні 1949 року я закінчив гімназію і здав матуру. До того часу повідпадали від мене всі комплекси з мого раннього юнацтва, крім одного: я досі не мав годинника! Тож зараз після матури, як майбутній студент університету, я зголосився до німецького «арбайтсамту», щоб дістати роботу на літо. Вони дали мені роботу «за фахом», тобто послали будувати дорогу уздовж ріки Майн. Ці німецькі дороги переслідували мене. Мої фізичні спроможності не поправилися значно за чотири голодні таборові роки: каміння й далі було затяжке для мене, а я заслабий для нього. Цілковита, можна сказати, дисгармонія. Німці недвозначно виявляли невдоволення моєю роботою, але я не хотів у відставку. Після одного місяця, вони самі нагнали мене. Але було запізно! Я заробив досить грошей, щоб купити собі наручний годинник, і то швейцарський.