Минулого тижня всі ЗМІ та соцмережі України розповідали про загибель під Донецьком бійця «Правого сектора» Василя Сліпака з позивним «Міф».

Трагедія і статистика

Кажуть, що загибель однієї людини – трагедія. Загибель багатьох – статистика.
Минулого тижня українці мали змогу в цьому переконатися.
Найбільш резонансною подією того тижня була загибель в зоні АТО Василя Сліпака. Якби на цьому повідомленні засоби масової інформації поставили крапку і ніхто більше нічого не додав, всеукраїнського резонансу не було б.
І справа зовсім не в черствості суспільства.
Справа в тому, що люди почали звикати – загибель у зоні АТО за минулі 2 роки стала вже для загалу статистикою. Жахливою, але статистикою.
Навіть якщо називають імена загиблих, розповідають про те, де їх вбили і коли поховали – ця інформація вже, на жаль, проходить краєчком громадської уваги і свідомості.
Щоб довести це, запитаю у читачів: чи знаєте ви про кількість жертв серед українських військових в зоні АТО за один тільки останній місяць червень?
Офіційна статистика суха і беземоційна. Вона доводить до відома: «За червень 2016 в зоні АТО 24 200-х і 172 – 300-х».
Що у перекладі звичайною мовою означає – 172 особи поранено, 24 особи вбито.
Вбито.
А чи назвемо по пам’яті, одразу, не заглядаючи у новини, імена когось із цих 24-х?
Когось, може, й згадаємо. Але, ймовірно, двох-трьох, не більше.
А ось ім’я одного з них – Василя Сліпака – назвуть якщо не всі, то, принаймні ті, хто слідкує за новинами в Україні.
А все тому, що у повідомленні про загибель додано надзвичайно важливу деталь – Василь був співаком Паризької опери.

Василь Сліпак – паризький українець

Практично в усіх повідомленнях про загибель Василя Сліпака обов’язково згадувались його життя і праця в Парижі. І саме цей факт додавав сенсаційної інформаційної багатовимірності трагічному повідомленню.
На Майдані і в зоні АТО були різні люди, зокрема, і представники творчих професій.
І цим українців здивувати вже непросто.
Але щоб бійцем на фронті, де щодня гинуть, була людина, яка на паризькій та інших європейських сценах співала сольні партії, жила в столиці Франції аж цілих 19 років і потім добровільно вирушила у зону АТО простим кулеметником – такого ще українці не чули.
А тепер давайте відверто: чи багато хто чув про Василя Сліпака раніше?
Треба з прикрістю визнати, що ім’я паризького українця в Україні до його загибелі було відомо лише доволі вузькому колу людей, дотичних до музики і війни.
І це викликає здивування. Здивування і запитання.
Наприклад, такі.
Коли Василь, як вихованець і учасник, співав у Львівській державній академічній чоловічій хоровій капелі «Дударик» з 9 до 20-ти своїх років, а потім ще 4 роки довчався у у Львівській національній музичній академії імені Миколи Лисенка, він уже мав складний класичний репертуар, з яким концертував.
А чи піарили тоді вітчизняні ЗМІ талановитого студента?
Ні, практично не піарили.
Коли Василь за два роки до закінчення консерваторії, у 1994, виграв конкурс вокалістів у французькому місті Клермон, мав він через це на Батьківщині широку пресу, розголос?
Ні, фактично не мав.
Коли через рік після закінчення консерваторії талановитий львівський співак отримав супер-престижне запрошення до Франції, яка пам’ятала його успіх 1994 року, стало це всеукраїнською новиною?
Ні, по суті не стало.
А тепер подумаймо: український молодий співак з 1997 року жив у Парижі, співав на сцені культової у музичному світі Паризької національної опери, виконував складні оперні партії, мав широку французьку пресу, але чи багато ви знайдете в Україні за минулих 19 років його розлогих інтерв’ю, статей про нього, не кажу вже про книгу, телефільм?
Ні, практично не знайдете.
Зайдіть у пошукові системи, введіть ім’я Василя Сліпака і ви отримаєте на 90%, якщо не на всі 99% повідомлення про його загибель і вже у зв’язку з цією трагічною звісткою деяку інформацію про співака.
Повідомлень про його суто музичну кар’єру без прив’язки до війни в АТО доведеться шукати на українських сайтах довго і ретельно як археологу, занурюючись у товщу інформаційних пластів і знаходячи лише крихти.
У мене питання – чому?
Чому людині в Україні потрібно померти чи загинути, щоб про неї, нарешті, почали говорити так, як на те заслуговує її професійна діяльність та її результати?
Уже всі знають, що Василь любив співати партію «Мефістофеля» в опері Гуно «Фауст», тому й вибрав у зоні АТО собі позивний «Мефістофель», який бійці скоротили до «Міф» – для зручності.
Але те, що Василь виконував провідні партії в операх «Весілля Фігаро» і «Дон Жуан» Моцарта, «Аїда» Верді, «Борис Годунов» Мусоргського, «Князь Ігор» Бородіна, «Євгеній Онєгін» Чайковського, «Кармен» Бізе та інших – все ще широко не відомо.
А чи багато хто знає, що Василь також співав на провідних оперних сценах Італії, Польщі, США, Франції, Росії?
1До чого я веду?

А до того…

А веду я до того, що не завжди вміють українці цінувати за життя свої таланти.
Ось зараз проходить конкурс на присвоєння імені столичним аеропортам «Бориспіль» та «Жуляни». Попереду ім’я Ігоря Сікорського, корінного киянина, який в еміграції став також класиком американського гвинтокрилобудування.
Те, що Сікорського не любили згадувати в Україні радянській, зрозуміло – як не як – він був емігрантом, та ще й жив у Америці, що компартійними ідеологами та цензорами трактувалося як зрада.
А згадаймо – за минулі два десятиріччя часів Незалежності – як шанували Сікорського?
А он як – будинок, у якому він народився і створював свої перші конструкторські проекти, попри всі заклики громадськості, перетворився нині на справжню руїну – без перебільшень. Стоїть без вікон, дверей, підлоги і даху. І де – в серці Києва, біля Золотих воріт. А мав би тут давно уже бути музей родини Сікорських (батько – знаменитий професор психології університету св. Володимира) та авіабудування.
Ганьба вітчизняним пустомелям, які за ці роки витратили тисячі слів про Сікорського, але не вдарили палець об палець, щоб реально увічнити його пам’ять – там, де він жив!
Зате аеропорту можуть дати його ім’я. Це ж дешевше.
Не треба ремонтувати, приводити у порядок.
Назвав – і проводь мітинг та фуршет з цього приводу в аеропорту, скликай телебачення, фотографів, піарся на повну котушку.
А що знають широкі верстви громадськості про успіхи колег Василя Сліпака, які роками працювали і працюють на провідних оперних сценах світу?
Що знають, наприклад, про випускницю Київської консерваторії Вікторію Лук’янець, котра блискуче виступає протягом чверті сторіччя на таких сценах, як Київська опера, Віденська опера, Ла Скала, Метрополітен-опера, Старий театр в Ессені, Опера Бастилія, Королівський театр Ковент-Гарден, Баварська опера, Гамбурзька опера, Німецька опера, Женевський великий театр, Королівська опера Валлонії і багатьох інших, яка співала з найяскравішими партнерами, світовими зірками – Пласідо Домінго, Хосе Каррерасом та Лучано Паваротті?
А що знають про одного з кращих басів світу Анатолія Кочергу, який співав і досі співає у Віденській, Мексиканській та Мюнхенській опері, або нью-йоркській Метрополітен-опера, і чиєї згоди на співпрацю довго прагнув кращий диригент світу Герберт фон Караян?
Дещо знають.
Але значно менше, ніж заслуговують таланти їхні та до них подібних українців.
Це – болюча тема. І нині за кордоном живуть і працюють чимало українських обдарованих людей, про яких майже нічого невідомо широкій українській аудиторії.
А мало би бути відомо. Якби основою державної культурної політики була пропаганда українських цінностей та їх талановитих носіїв.
Ви запитаєте – а до чого тут інші приклади, якщо мова йде конкретно про Василя Сліпака?
У відповідь пропоную запитати всіх, кого це стосується – а чому київська і навіть львівська оперна сцена за минулі роки не давали змоги Василеві показати на своїх підмостках те, чим насолоджувалися паризькі шанувальники опери?
Якщо не помиляюся – Василь жодного разу не співав на великих рідних сценах, тим більше, не мав великих сольних концертів.
А якщо хтось знає такі конкретні випадки – прошу мене повідомити. Був би радий помилитися.
І останнє питання – а якби Василь не загинув, а повернувся б співати до Європи, що б ми про це знали?
Але він, на превеликий жаль, не повернувся.

Загибель і проблема вбивці

Це, нібито, снайпер, що вбив В. Сліпака

Наскільки відомо, 29 червня Василя застрелив снайпер з великокаліберної гвинтівки. Застрелив болюче – як стримано повідомляють утаємничені – «в нижню частину тулуба».
Василь якраз сидів за кулеметом.
Його вбивця дав інтерв’ю російським ЗМІ, представившись позивним «Морячок». Він розповів, що стріляв по фігурах, не бачив облич.
Кулеметника він вирахував по трасерах і стріляв туди, звідки, за його словами, виходили сліпучі спалахи кулеметних черг. Тобто, в кулеметника.
За словами «Морячка», дізнавшись наступного дня, що вбив співака, послухав у Інтернеті його відеозаписи, і вони йому сподобалися, здалися досить захоплюючими: «Мені було б цікаво послухати наживо, якби така можливість була».
Таку можливість «Морячок» відібрав. Не тільки у себе, але й у мільйонів прихильників музики. Але з інтерв’ю не видно, щоб він про це жалкував, скоріше, поводився за висловом: «На війні як на війні».
На це інтерв’ю «Морячка» в російських ЗМІ було багато відгуків. Переважна більшість називала Василя карателем, який зі Львова прийшов у Донецьк «стріляти у росіян», раділа і зловтішалася з його смерті. Ненависті у коментарі додавало те, що Василь воював у складі ДУК «Правий сектор» – організації, яка офіційно заборонена в Росії і визнана там екстремістською.
Найбільш стримані констатували – якщо співак взяв у руки зброю, то він знав, на що йшов, розумів усі ризики, зокрема, і ризик загинути. Дехто запізніло радив: сидів би, мовляв, у своєму Парижі та співав, був би живим. А так…
В Україні стосовно його вбивці здійнялася зовсім інша хвиля. І здійняло її повідомлення від одного з користувачів соцмереж. Ось воно російською у моєму перекладі: «Сьогодні вночі після трьох діб копіткої роботи групою невідомих без будь-яких розпізнавальних знаків, так би мовити «НАСТУТНЕМА», було знищено снайпера рашистської контрснайперської групи «хасана»…
Спи спокійно, друже «МІФ».
Більшість коментарів були переповненні словами радощів, задоволення і торжества справедливості. Можна сказати, що це була хвиля відгуків, схожа за тоном з відгуками росіян, але прямо протилежна за змістом.

	Василь у Парижі: українці біля Ейфелевої вежі

Якщо російські користувачі називали мешканців Донбасу «русскімі», а українських вояків – карателями, які хочуть цих «русскіх» знищити, то українські користувачі наголошували, що Василь був патріотом, який захищав свою землю від окупантів – місцевих «сепарів» та російських військових.
Одні ненавиділи Василя і вітали його вбивцю «Морячка», інші ненавиділи «Морячка» і вітали тих, хто його, ймовірно, вбив.
Дві хвилі взаємної ненависті кричуще засвідчували, що між українцями та росіянами, яких ще недавно в обох країнах називали братніми народами, за минулий час утворилась прірва і вона поглиблюється. І ці хвилі повністю підтвердили, що в Росії та Україні інформаційна картина подій та її інтерпретація абсолютно протилежні.
Відгуки українців свідчать, що переважна більшість з них сприймають військові дії на Сході України як захист своєї землі, як боротьбу за незалежність країни та її право самій визначати свою долю і свій шлях.
Тому й такий колосальний резонанс спричинила історія Василя Сліпака – українця, який жив на благополучному Заході, куди тільки-но мріють потрапити мільйони українців, добре там влаштувався, гарно заробляв, але покинув все і пішов у зону АТО воювати за незалежність України. І там склав своє життя.
Станом на момент, коли я пишу ці рядки, надходять перші, ще неперевірені повідомлення, що «Морячок» є уродженцем Донбасу, 31-річний Денис Єфременко, який у 2004-2006 рр. проходив службу в Військово-Морському флоті України і останнім часом працював у Донецьку пожежником.
Промайнуло повідомлення, що сім’я, нібито, відреклася від нього, а у батька – інсульт. На що якийсь донбасівець під ніком Коммунарец Джек-черный плащ згадав класику: «Я би свого, як Тарас Бульба, прибив за зраду».
Підтверджень смерті саме цієї людини – Дениса Єфременка – поки що нема. Дехто вважає, що насправді ліквідація того самого снайпера (а чи був ним саме Денис?) не відбулася.
Час усе прояснить.

Людина і Зло

Восени минулого року у Франції Василь Сліпак виконав головну партію в опері «Імператор Атлантиди» композитора Віктора Ульмана, знищеного у фашистському концтаборі.
Це була партія Смерті. Звучить символічно.
Кажуть, що майже всі актори, які грали роль Сатани (Мефістофеля), або яким за роллю доводилося вмирати, відчували на собі драматичні, а часто і трагічні наслідки цього виклику, який смертна людина кидає безсмертним силам Зла.
Зігравши Мефістофеля, а потім і Смерть, Василь Сліпак ступив на небезпечну стезю взаємодії з вищими потойбічними силами.
Чи покарали вони смертну людину, чи це був просто трагічний випадок на війні – ніхто ніколи не дізнається і не пояснить.
Але те, що про людину з позивним «Міф» уже є дуже багато надзвичайно яскравого матеріалу для формування посмертного «міфу про Василя Сліпака» – очевидно.
Високий, статний, із вражаючою зовнішністю, проникливим поглядом, великим талантом і міжнародним успіхом, патріотично налаштований, безоглядно сміливий – Василь міг вважалися улюбленцем долі. Але головне те, що він кинув своє благополучне славетне життя і пішов на фронт, де загинув.
Подібна доля згадується зараз тільки одна – геніальний англійський поет Джордж Байрон, який серед інших знаменитих творів написав ще у 1818 році поему «Мазепа». Байрон в апогеї слави покинув усе і пішов воювати за незалежність Греції, де і загинув.
Лорду Байрону було 36. Василеві Сліпаку – 42.
Батькам, які родом з Тернопілля, Василь встиг купити будинок на Сардинії і забезпечити спокійну старість.
А от своє сімейне гніздо звити не встиг.
Власних дітей Василь не мав і не був одруженим.
Зло перемогло Василя, відібравши у нього життя. Але пам’ять про Василя в Україні переможе Зло. І вже перемагає.

Прощання

З Василем Сліпаком прощалися двічі.
Перший раз – 30 червня в місті Дніпро, куди його тіло привезли з фронту. Люди ставали на коліна і співали гімн України, аплодували. Побратим поцілував його у холодне чоло.
Вдруге – у рідному Львові.
Панахида відбулася 1 липня у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла.
Людей було дуже багато. Жінки плакали. Чоловіки похилили голови.


Потім велелюдна хода крізь шеренги містян, які в скорботі прихилили коліно, через довгі овації пройшла містом до Личаківського цвинтаря. Там, на полі почесних поховань №76, і знайшов свій останній спокій львів’янин, палкий українець Василь Сліпак.
Панахиду по Василеві у Парижі, в греко-католицькому храмі св. Володимира, відслужив владика Борис Ґудзяк, що був за життя добре знайомий з покійним.
У Римі також відбулася служба Божа. Про це повідомила у соцмережах Mariya O. Hovhera: «Друже Василю, Ти прославляв Україну у світі! Сьогодні світ прославляє Тебе...
Храм свв. Сергія і Вакха в Римі.
Молитва за вічний спокій і Царство Небесне Героя Василя, що поліг за волю України».

Післямова

Історія загибелі Василя Сліпака ще довго буде полем інформаційної війни і радикально протилежних тлумачень.
Його позивним був «Міф». Це дуже символічно.
Взагалі, в житті Василя Сліпака багато символів, співпадінь, незвичайних подій та паралелей.
Кожна країна потребує легенд і міфів, які живлять національний дух.
Думаю, що міф про «Міфа» буде одним з таких.
В Україні він вже почав створюватися. І це – лише початок.
А неоголошена та неназвана війною війна продовжується.
І люди там гинуть щоденно.
Дуже дорогою ціною дається Україні дорога до майбутнього миру.
Ціною українців, яких не повернути.