Я вперше побачила світ на Лемківщині, в селі Опарівка, пов. Стрижів, у священичій сім'ї о. Олександра і Марії з Дрималиків-Трешневських. Мене назвали Йоанною, і так написано в метриці. Хто і коли зробив з мене Іванну, не пам'ятаю.

Кому цікава дата мого народження, хай погляне до трьох енциклопедій (В. Кубійович, Д. Струк, В. Маркусь), там усе ясно написано.

Читати й писати навчила мене в перемиській гімназії Дівочого інституту моя улюблена вчителька української мови, близька родичка Богдана Лепкого, св. п. Марія Гривнакова, і вона познайомила мене з письменником в купелевій місцевості Черче, де Лепкі мали літню, стилеву "палатку".

Лепкий тоді сказав: - Марія мене впевняє, що ви маєте талант, і я так думаю, прочитавши деякі ваші вірші, та талант треба шліфувати, випещувати, вигойдувати, як маленьку дитину. Вам треба багато читати старих і нових авторів, не наслідувати, а шукати власного вислову, терпеливості треба, послідовності і уваги до кожного слова. Ви певно знаєте, що перо - то знищальна і будівельна сили. Пером можна зранити і скалічити навіть, і можна гоїти ним рани. Не знущайтесь над читачем довгими монологами, бо читач того не любить. Усміхніться до нього і подайте працівникам пера приязно руку...

Я слухала Богдана Лепкого і мотала те все "на вус".

Після матури (1932 р.) я рішила не турбувати батька довгими й коштовними студіями, стипендій тоді не було. Старша за мене сестра Дарія сиділа в хаті п'ять літ без праці, згорнувши до шухляди диплом з педагогіки (Краків). Я вибрала дворічну косметичну школу ім. Елизабет Арден у Кракові, і, склавши кінцевий іспит, скоро дістала працю. Але доля покермувала інакше. Одного дня (як у казках буває) приїхав до Львова із Праги "князенко на білому коні" і забрав мене до свого музичного царства. А царства, як усі, не процвітають вічно. Прийшли несподівані удари - зміна стилю життя і турбота про хліб насущний.

Я дісталась на працю до Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку. Працювала там повних дванадцять років, п'ятикратно виїжджаю до Европи на закупи мистецьких експонатів, зустрічаю цікавих людей, бачу широкий світ (Лондон, Париж, Рим, Атени, Букарест, Дубровнік, Сараєво, Київ) і таким чином заповняю прогалину покинутих колись студій. І тут поставимо крапку, перейдемо врешті до пера.

Мій перший нарис "Жебрачка" з'явився в журналі "Вогні", коли мені було сімнадцять років. Дещо згодом редактор Юліян Костюк відкрив для мене "дитячий куточок" в католицькій газеті "Український Бескид" у Перемишлі. Моє прізвище було тоді Іванна

Трешневська. Згодом, редактор о. Семен Їжик запросив до співпраці в журналику "Мій приятель", і та співпраця тривала 17 років (Львів - Вінніпег). Редактор Михайло Таранько запросив писати читачам "Світу дитини". Марія Пастернакова - до "Українського дошкілля".

Прийшла війна, втеча до Німеччини і виїзд до Америки. Перша моя стаття - есей "Без рожевих окулярів" з'явилася у "Свободі" за редактора Луки Мишуги в 1951- 52 р. І саме у "Свободі" друкуюся і посьогодні. Репортажі, оповідання, спогади, гуморески і колонка "З мого вікна". Теми різні, як події у житті, не схожі одна на одну. Я вдячна покійному вже редакторові І. Кедринові за постійну підтримку й заохоту писати.

Роман Савицький народився 11 березня 1907 року у м. Сокіл на Львівщині. Осиротів, як йому було 11 років життя. Мати, вдова по священику, ледве в'язала кінці з кінцями, годуючи обідами самотніх професорів в гімназії.

Малий Роман, який вивчав гру на фортепіано від сьомого року життя, читав плавко ноти, грав нескладні, класичні композиції, любив імпровізувати, бо музика була його життям. От і зродилася у когось думка пошукати хлопчині заробітку у місцевому, самбірському кіно. Фільми були тоді німі, музику творили живі люди. Управа кіна, прослухавши хлоп'ячу гру, погодилася на юного піаніста, але тут прийшла заковика, хлопцеві потрібний був дозвіл на гру (дві години кожного вечора), від директора школи. Дозвіл такий Роман справді дістав, і юного піяніста ховали з піаніном за кулісами сцени, щоб публіка не бачила за клавішами малого підростка-учня.

З наукою у гімназії було тяжкувато, писати домашні задачі справді не було коли, але ласкаві професори дивилися на все крізь пальці. Професор матиматики раз навіть сказав таке:

- Ти, Романе, знов понаписував якісь нечувані нісенітниці, математика-науковця з тебе не буде, але ти вчора гарно грав на концерті Шевченка, дістанеш з матиматики добре.

Роки плили і хлопець підростав. Коли ж у самбірському хорі „Боян" звільнилося місце диригента, 17-літній гімназист Роман Савицький перебрав у руки паличку диригента.

Покінчивши Вищий Музичний Інститут у Львові в класі композитора В. Барвінського йшли заходи вислати здібного хлопця на завершення студій до Праги і тут допоміг (як і багатьом іншим), Добродій і Опікун молоді, Митрополит Андрей Шептицький.

Кожних вакацій, коли Роман повертався з Праги до Львова, складав візиту вдячности своєму великому Добродієві. У просторій кімнаті-залі, на Святоюрській Горі, повній килимів і портретів, сидів Святець за своїм робочим столом, і всміхаючись юнакові назустріч, питався тепло: „Ну як там, Романе? Поступи робиш, фортепіано пильнуєш? Яка шкода, що не маємо тут інструменту". Роман виймав із кишені згорнений рівненько папір (свідоцтво закінчення року), із підписом професора Курца, і було видно, як лице Митрополита ясніло, і добрі очі Його робилися нагло веселими. Митрополит відсував шухляду свого робочого стола, в якій ховалася Митрополича Щедрість, що була запорукою дальших, у Празі студій.

З тих пір, упродовж цілого (якже недовгого життя, 53 роки), піаніст Роман Савицький пішов з музикою у світ. Львів, Дніпропетровськ, Київ, знову Львів, Франкфурт, табір Карльсфельд, Берхесґаден, Мюнхен, Філадельфія, Нью-Йорк, і сливе всюди і скрізь, де відбувалися Листопадові Свята, чи дні в пам'ять Шевченка, чи 22 Січня, чи День Мами, а то й, головно, власні концерти-речиталі, тріо, квартети і отой незвичайний акомпаніамент солістам, такий важливий кожному виконавцеві. Пригадую таких музикантів, які, чи то гостювали, чи тільки приходили музикувати до нашої скромної хати (Львів-Філадельфія): Євгенія Мозгова, Христя Колесса. Лев Туркевич, Орест Руснак, Зенон Дольницький, Василь Тисяк, Наталія Андрусів, Іванна Прийма, Альфредо-Іван Лисий (з Аргентини), Оксана Сімович, Мирослав Старицький, Євгенія Зарицька, Микола Фоменко й інші. Пригадую також, як захоплювався піаніст голосом Івана Гоша і його зовнішньою появою, проте на музикування з ним ніколи не ставало часу. Велика шкода.

Окрему увагу приділяв піаніст іспитам у 17-ти відділах Українського Музичного Інституту, і ті відділи працювали сумлінно завдяки добрим педагогам. Праця над самим собою, то особлива одержимість митця. П'ять годин денно це вправи пальців, і вправи пам'яті, новий репертуар і відсвіжування старого, півгодини перерви і лекції, лекції, лекції, аж до пізнього вечора.

Піаніст Роман Савицький жив музикою, жив для музики, горів для неї і згорів несподівано 12 січня 1960 року у Філадельфії.

У час буревійних років піаніст (з родиною) покинув Львів, бо займанці напосідали на нього, згодом викляли, як ворога народу, вимазали із списків музик, засудили на жорстоку непам'ять.

І ось, тепер, по довгих, довгих літах, коли засвітилося сонце, вигнанець повернувся до свого Львова, повернувся у звукозаписах до того самого радіо, в якому працював музичним керівником в 1939-44 роках. Оті фортепіанні записи батькової гри пильно беріг син піаніста, теж Роман, і разом із чудом віднайденим фортепіанним концертом В. Барвінського, Роман Савицький, мол., повіз особисто оці скарби до Львова. Там прийняли їх сердечне, із щирим серцем, і вони (оці награння) вже служать і служитимуть Україні повік.