Василь Скрид - бібліотекар-бібліограф в  селі Таборів Сквирського району на Київщині, Україна. Автор поетичної збірки „Люблю село", керівник дитячого літературного гуртка „Червоні вітрила", член Спілки української молоді (СУМ). Також працює вчителем. „Ой, чого я тільки не перечитав у школі, - пише мені в листі, - і українську мову, й літературу, музику, німецьку мову, історію, навіть вів молодші класи. Вчителів зараз не вистачає в селі. Не хочуть іти на мізерну зарплату та ще і в село. Доводиться мені нести цю ношу..." Але ношу свою Василь несе із задоволенням - люблять його в селі і в районі і дорослі, і малі - за добре серце, за поетичну душу. Василь Скрид часто друкується в українських газетах, найчастіше його розповіді, легенди, репортажі й поезії з'являються у  „Віснику Сквирщини" та „Провінції Пост". Творчих же  йому успіхів!

Я - з Сквирщини

Я - з Сквирщини. З тиші, що припала

Хмільною хвилею на груди чорнозему.

Я скупаний в купальську ніч -

                        ще  змалу!

В таємнім шепоті вербового едему.

Я з квітів тих, що вранці

                        над Роставицею

Дарують келихи ромашкового щему.

Я з вишень тих, що з кожною весною

Плетуть вінки таборівським нареченим...

Я з тих пісень, що пахнуть полем, болем,

Билинногордим хліборобським родом.

З джерел цих п'є моя смаглява доля

Дзвінку, цілющу, найсвятішу воду!

Вечірнє

Блукає вечір в чистім полі,

Допоки захід не згорів,

Підводять мальви личка кволі

До найсвітлішої зорі.

І я підводжу у задумі

Два карі промені ясні.

Надходить час найглибшій думі

І найчутливішій струні.

Життям наділений у світі,

Навіки вдячний я землі,

У цій піднесеній блакиті,

У цій приземленій імлі.

Летять журавлі

На розвідку перші листочки

Долоньки у синь простягли

Ще навіть верба без сорочки,
А небо співає "курли".

Летять, одережимі любов'ю,

В далекі, холодні, в свої,
Курлики ясною журбою

Розбуджують рідні краї.

Вишні одцвіли

Вишні одквітли, одшуміли,

Тільки  біла квіточка одна

Серед зелені-рути запізно

Спалахнула вродою сумна.

Інші уже зав'язю взялися,

Колисають луп'янки дрібні.

А вона сіяє серед листя,

Як зоря вечірня уві сні.

***

Люблю той час, коли село ще спить,

Натомлені відпочивають руки,

Коли в крамниці зірка мерехтить

І чути півнів дальні перегуки.

Коли туман густий, як молоко,
Аж піниться на охололім схилі,
А в очереті прокричить Бузько,

Збудивши оксамитно-сині хвилі.

І тихо-тихо стане знов на мить,
Аж чути подих в цьому безгомінні.

Стою і слухаю, як жебонить

Роса стеблом, стікаючи в коріння.

***

Мов калини сік, любов терпка.

У моїй руці - твоя рука.

Серце серця просить: «Прихились,

Прихились до мене, прихились».

Мов калини сік, любов терпка,

Хай вона тривожна й нелегка -

Та без неї, як без гілки лист,

Ти в житті не можеш обійтись.

До рідної землі

Піду я в поле, до землі,

Що підняла мене й зростила,

Де білі хмари-кораблі

Пливуть, розмаявши вітрила.

Де в тиші можна залюбки

Почуть, як ключиться зернина.

Й до сонця тягнуться листки,

Немов до мами руки сина.

Піду я в поле, до землі,

Що підніма мене на крила,

Хай сонце грає на чолі,

А в серце ллється свіжа сила!

Ранок

Сходить сонце в полі,

Хилять колос доспілі жита,
Пахне рідна табарівська земля.
Ніби руки матусі моєї,

Шлях, як доля проліг,
Де бринить далечінь золота.

Бродить ранок в гаях -

Голубий, у сріблястій оправі.

Скрипне хвіртка чиясь

Отзоветься в відлуні жалем,
І димлять на лугах,
Мов притухлі пожежі тумани.

Сипле вишня рясна

Пелюстками пахущим дощем.

А траву у сріблястій росі
На газівках конвалій духмяних.

І пливуть з димарів

В світле небо жіночі літа,
Ніби руки пливуть -

Материнські покорчені руки...

Над роздолом ланів

Жайвір піснею сонце віта,
І зозуля кує про роки,
А чи, може, й розлуки...

Я знаю

Я знаю, що з тобою тут побачусь,

На стежці нами біленій знайду.

Торкну щокою пам'ять і заплачу,

В твої долоні видихну біду.

В твої долоні гляну, як у воду,

І змию сивину з очей своїх,

Як в юності, шалено і без броду

Гоню поїти змучених гнідих.

Гоню поїти звільнені бажання,

Розтрощить груди спраглі землетрус.

Як ця ріка - єдина і остання,

Від іншої, напевно, захлинусь.

Не кинь  весло

Коли на тебе море йде свідомо,
Щоб човен на тріски не рознесло,
В страху не повернись до хвиль спиною, Не кинь весло!

Коли обмов й брехні підступні сіті

Плести навколо тебе буде зло,
Не озлобися проти всього світу,
Не кинь весло!

Коли на крутизні чи перепутті

Безвихідь затуманила чоло,

У розпачі, а чи в безсилій люті

Не кинь весло!

Знай, що життя -це теж безмежне море:

То шторми б'ють, то райдужно гладінь...

В труді натхненнім, в  радості і горі

Не кинь весло, Весла - не кинь!

Мелодія

Срібляста, надивовижу чиста й холодна ціпочка води невтомно дзюркотіла день і ніч. Набравши води, я хотів було вертати назад, як мого слуху легенько торкнулася мелодія. Я подумав, що то мені вчулося. Та коли прислухався уважніше, сумнів роз­танув. Десь ліворуч, за скелястим кру­тим виступом, линула мелодія акор­деону. Хтось повільно, неймовірно ніж­но торкався пальцями клавішів, і вони злагоджено виводили якийсь загадко­вий мотив, якого мені ще ніде й ніколи не доводилося чути. Це було щось нове, не схоже на звичайні музичні п'єси.

Я поставив відро й заслухався. Щось схоже, подібне до тієї мелодії, жило уривками  і в моїй душі, коли самітньо, раннім ранком, з появою перших променів, або увечері, коли вони згасали, замислено сидів біля ліричного зошита.

В тому співі вчувалася чиста ра­дість життя з певним відтінком світлої туги, що все на землі таке швидко­плинне, перебіжне, найпрекрасніше вмить згасне і їй на зміну прийде хай ще чарівніша, хоч вже нпроста, інша, і так до нескінченості вічна й неповторна...

Бо така одвічна сутність.

Голос акордеона на якусь мить урвався та невдовзі полинув знову на високій ноті, розлігся навкруги, легко й прозоро, у вечоровій м'якій тиші.

Я потихеньку зійшов виступами на скелю, подивився довкола.

Музика народжувалася десь знизу... А де - важко було збагнути.

І раптом я побачив русяву голівку, прихилену до бірюзового акордеону, і тоненьку білу руку, що повільно бігала по клавішам.

Невдовзі я вже бачив постать дівчинки в яскраво-червоній, мов польовий мак, сукні. Вона сиділа на рівному, як стіл, камінному виступі над самісінькою водою, а з-під її тендітноі руки народжувалася ця тиха, чарів­­ливо ніжна мелодія. То були хвилини творчості. Я одразу ж це відчув серцем.

Дівчина творила повільно й просто. Вона дарувала почуття травам і коникам, річці і рибам, землі й людям, і всім-всім, хто був поблизу, почуття, породжені теплим червневим вечором, що котив низько над землею чисті хвилі пахощів квітів, розімлілих на денному сонці трав,  і аж бризкав гордо­витим сріблом зірок у пригаслій блаки­ті чистого неба. В цьому дивному, тихо­му співі, в нехитрій мелодії було все те, чого я так напружено шукав, по крапли­ні збирав у своїх віршах, етюдах.

Уривок з листа Василя:

„Листа цього пишу в садку за сто­ликом. Все кругом квітне і пахне, ще­бечуть пташки. Повітря чисте-чисте... Мож­ливо, й тобі передам в листі шма­точок української весняної природи. Знаю, що щемить в тебе серденько за нею..."

Добра роса - добрий врожай

Стотяв тихий серпневий ранок. Сонце ще ховалось за дальнім пагорбом. А життя в Чубинцях вже вирувало...

Ми з Сергіем Степановичем йшли по полю. Трава м'яко стелилася до ніг. Роса була густа, настояна. Сергій Степанович нахилився, зачерпнув повні долоні ранкової прохолоди, хлюпнув в обличчя й засміявся:

-Добра роса - добрий врожай! Прикметі цій, кажеть, два з половиною століття, а можливо, й більше.

І він розповів, як колись, у сиві часи, купалися в польових росах наші пращури. Тому, мовляв, і здорові були, й до роботи завзяті.

Я сухав і дивувся. Дивувся, бо добре знав, що  мій співрозмовник мешкає у Чубинцях лише два роки. Що людина він суто міська, і раптом - таке знання хліборобського діла, історії села, деталей напівзабутого побуту! Значить, не байдужі  йому Чубинці. Значить, прикипів він до них усією душею.

Батьки Сергія Степановича були хліборобами. Отож і він, повернувшись із міста в село, вирішив продовжити справу батьків. Другий рік він працює на комбайні  в полі.

- З давніх-давен сільский трудівник знає, що справжній хліб не  той, що в полі, а той, що в коморі. Отож доля хлібних нив тепер у руках механізаторів. Жнивна пора завжди вимагала і вимагатиме високої організованості, майстерності і самовіданності в роботі,- говорить Сергій Степанович.