Людина у кожному суспільстві вимірюється, перш за все, своїми вчин­ками та своїм ставленням до навколиш­нього середовища. А ще, своїм ставлен­ням до природи, тим, як вона відноси­ться до рослин та тварин. Від цього починається і її стосунки з людьми.

Чимало є навколо нас людей, котрих ми зустрічаємо щодня, але про яких ми майже нічого не знаємо. Яким би бана­льним не звучало наступне твердження, але, як колись у нас говорили в Україні, „герої-поряд". Ні, я не маю на увазі тих, імена яких не сходять зі сторінок газет та журналів через їх звитяжні вчинки. Я тут говорю про тих, хто робить не менш ге­роїчні вчинки, не спішачи, не рекла­муючи себе по всіх-усюдах, не задираючи голову догори, додаючи до пустого змісту ілю­зорну форму ве­личі. Я маю на увазі тих, хто своїм життям та поведінкою, своїми до­речними кроками доводять просту іс­тину - справжня людина та патріот діє інте­лігентно, виважено, але наполегливо, не для  самопрослави, а заради загальних принципів, якими вона не поступається ніколи, у жодній ситуації, не вдягаючи личини „дволикого Яна", говорячи правду усім та завжди, виважуючи свої кроки з тією мораллю, яку вона сповідує, не очор­ню­ючи інших, але своїм власним прикладом надихаючи інших до вчинків, може й буденних, але гідних.

Я вдячний долі, що мені пощастило зустрітися з лю­дьми такого типу тут, у Чикаго. Їх багато, і про кожного не розпо­віш, можливо, й не кожен хоче того, але є люди, які, люблячи та поважаючи інших, цілком певні свого власного поступу, яким ми не можемо не захоплюватися.

Мені зателефонувала моя добра приятелька і сказала, що у Чикаго про­живає чоловік, який має цікаві матері­али, які б можна було вивчити та написа­ти цікаву статтю. Я погодився і ні на хви­лю не шкодую про це. Скажу відверто: зі знайомством з цим подружжям для мене відкрився зовсім інший світ, непритвор­ний, невигаданий, вишуканого способу комунікації та побуту.

Мова тут іде про подружжя Мирос­лава та Євгенію Ковальських.

Їдучи у його авто до його гостинної оселі, ми з ним ні на хвилю не зупиняли нашої, для мене дуже (як виявилося) пот­рібної розмови. Ми розмовляли про все, про Чикаго, про рідню подружжя, яка вия­ви­лася не менш знаменитою, ніж самі пані Євгкнія та пан Мирослав. У їхніх обид­вох родинах були напрочуд освічені ро­дичі, письменники. Я до безмежжя вдячний цим двом Українцям, які окрім прекрасно з ними проведеного часу, подарували мені книги однієї  їхньої родички, що стала відомою жінкою в літературних колах України. Звати її Надія Фесенко. Дві невеличких збірочки „За сонце Правди" та „У хвилях життя", що вийш­ли друком у Полтаві, вміщують про­зо­ві твори для дорослих, дітей, а також поезію та драматургію. Всебічний тадант. Поглянеш на портрет поетеси, і знову закохуєшся у життя, відчуваючи наснагу творити, жити, просто радіти найпрос­тішому. А, порозмовлявши з панством Ковальських, зігріваєшся їхнім позитив­ним зарядом духовного надбання, та знову, наче в юних роках, гордишся до макси­маліст­ського щеміння у серці своєю Ук­раїною, бачачи знову її безмежний по­тенціал, бажаючи „викинути старі міхи" негараздів та налити нового молодого іср­кистого „вина" безмежної людяності у „но­ві".  І вдячність проникає в усе твоє єство, вдячність США та Україні, вдячність тим, кого стрічаєш на вулиці, та тим, хто так щедро, як панство Ковальські, ділиться сво­їм багатством душі. Так, це-різна вдяч­ність, але вона є частиною великої подяки ближнім та знайомим, вперше зустрілим, батьківщині своїй та чужій, тим, хто тебе підтримував і хто ні, світові колишньому та нинішньому, хто тебе любить і кого любиш ти, рідним та далеким, а, перш за все, Творцеві. Всі вони причинилися до того, що ми, українці, вміємо бачити, відчувати прекрасне та величне, любити без зиску, забуваючи болі та пекучі образи, не очікуючи за це нічого. Мабуть, у цьому - святість та покликання нашого народу. І, як уже згадував я в одній із статей про молодь Чикаго 30-их років минулого сторіччя, це - також наша слабкість.

Ще хотілося б сказати про родину пан­ст­ва Ковальських, що їх діти розмов­ляють українською мовою, не маючи з нею жод­ної проблеми, що їхня донька вже впро­довж багатьох років є директо­ром однієї із шкіл українознавства в Ілінойсі, що за під­ручниками української мови пані Фесен­ко-Скорин навчається чи не вся Аме­рика та Канада (до речі, во­ни відомі і в Україні, бо подружжя Ко­вальських чи­мало їх вис­лало на Україну). Не можна не захоплюва­тися такими людьми, а, якщо ще й згадати, що їхній зять-американець також вивчив українську мову та охрес­тив­ся в україн­ській церкві в Україні, а та­кож разом із своїм сином грає на бандурі, то маємо повне право сказати: ми дуже багаті, ми дуже обдаровані, і пізнаємо ми цей наш спадок завдяки таким людям, як Ковальські.

Я вже згадував, що талант та любов до людей та світу починається з великого та вічного прагнення вивчити, полюбити природу. Обійстя подружжя Коваль­сь­ких займає не одну, а три площі, на яких мож­на було б побудувати три будинки, а вони побудували один, а решта землі відвели під парко-сад та город. Це не прос­то сад, де задля якоїсь там примхи пона­висаджували дерев, кущів, квітів та різ­ної городини, Тут кожне деревце має свою історію. Каштани та горіхи - з Ук­раї­ни. Чудова плантація малини, якою Ковальські щедро впродовж всього літа діляться з сусідами та знайомими. Знаю, що я повторююся, але незаперечною істиною є те, що людина, яка недбайливо ставиться до квітів, до дерев, не може лю­бити людей. А вони їх люблять, по-справжньому. Знаменним є той факт, що обидвоє вони - з різних регіонів Ук­раїни, пані Євгенія - з Полтавщини, а пан Мирослав- з Борислава Львівської об­лас­ті. Але яка чудова гармонія, що пе­реоцінює хибні переконання про те, що „східняки" та „західняки" не можуть вжитися одні з одними! Панує між ними взаєморозуміння, згода, повага та любов. Це- справжнє щастя.

Заходиш до вітальні, і оживає рідний край: Києво-Печерська Лавра із її зо­ло­товерхими банями церков, квіти лісів та полів рідного краю, українська кераміка... Не у кожному музеї знайдеш такі зі смаком підібрані та вищукані вироби. Я був просто захоплений. Але основне з їхньої біографії - попереду.

Пан Мирослав мені люб"язно дав для користування фотокопії тих матеріалів та документів, які підтверджують їхню активну українську позицію як амери­канських громадян.

Вони живуть Україною: цікавляться працею НТШ, глибоко поважаючи та люблячи Шевченка, вислали та ви­си­лають українські книги на Україну. Хотів би згадати, що Генеральний Директор Шевченківського Національного Запо­від­ника у Каневі особисто подякував под­ружжю Ковальських за книги, от­ри­мані в дарунок у 2000 році, які зараз скла­дають окрему виставку. Серед них рід­кісні видання поезій та творів Тараса Шевченка надруковані у різні роки та у різних країнах: Ст.-Петербург, 1911 р., Київ, 1911, 1914 роки, Відень, 1915 р., Чер­нігів,1918 р., Москва, 1919 р., Бухарест, 1960 р., Львів, 1876, 1890, 1921, 1923 та 1925 роки.

І не можна не згадати листи-подяки від того ж Генерального Директора На­ціо­нального Заповідника у Каневі, да­товані 21 та листа від пані Зінаїди да­тованого 26 вересням 2000 року. Ось ви­тяги з них. „Спішу повідомити, що в суботу, 16 вересня 2000 року, на Тарасовій Горі - перед музеєм Тараса Шевченка було урочисто піднято на високих щоглах пра­пор України". У листі повідомлялося, що перщу спробу „організувати заповідник... зробив ще Симон Петлюра весною 1911 року. Другу- Уряд Української Держави влітку того ж року". Але вдалося втілити цю мрію в життя тільки у серпні 1925 р., коли „стара українська інтелігенція скористалася політикою українізації і вимусила більшовицький уряд оголосити Шевченкову могилу заповідником". Того разу, як зазначалося у листі, на святку­ван­ні було багато чільних гостей: М. Жу­линський, Б.Ступка, Р. Зварич, Омель­ченко, Посол Хорватської Республіки М. Комбол з дружиною, відомі художники І. Марчук та О. Івахненко, багато знамени­тих гостей з усіх куточків світу, народний кобзар Володимир Горбатюк. А співав на врочистостях Черкаський народний хор. Український прапор на бажання спонсорів його підняття було освячено. І наприкінці листа - подяка:"Слава Богу і дякуючи Вам, ми встигли все зробити, шоб Тара­сова Гора стала ще урочистішою". У дру­гому листі - щирі слова подяки: „ Дозем­ний уклін Вам з цього святого для кож­ного українця місця за Вашу благородну місію".  З офіційного листа Шевченків­сь­кого Національного Заповідника діз­наємося, що мінімальна вартість побудови щогл із якісного матеріалу була визначена у 7-8 тисяч гривень. І ці гроші були вип­лачені американцями українського походження подружжям Ковальських.

Про цей патріотичний вчинок вже писала наша газета. Автором цієї короткої, але інформативної статті був сам пан Мирослав Ковальський.

І ше один документ. Це- Почесна Грамота Міністерства Культури і Мис­тецтв України „За вагомий особистий внесок у створенні духовних цінностей та високу професійну майстерність" за під­писом Міністра пана Ю.Л. Богуцького. Па­ні Мирослава та пан Євген таку Гра­моту от­римали окремо. Така нагорода не кож­но­му видається. Це - особливе від­зна­чен­ня. США може гордитися такими лю­дьми. А ми всі повинні бути їм вдячними, бо завд­яки їхнім зусиллям у блакить канів­ського неба піднялися жовто-блакитні прапори України подаровані американцями.

Подружжя не тільки допомагає Ук­раїні ось таким чином. Воно допомагає і сиротам нашої батьківщини. Так, дів­чинці, яка втратила через важку недугу слух, панство Ковальських купи­ло до­рогий  слуховий апарат, без якого вона б не могла ходити до школи взагалі. Низький уклін таким людям.

Подружжя Ковальських турбує все, шо стосується України, її досягнення та болі, її сьогоднє та минуле. Сторінки славні та „чорні", як, наприклад, списки зрадників українського народу. Вони громадяни Америки, але, разом з тим, патріоти України.

Це- активна життєва позиція. Це- славна діяльність. Це- приклад того, як треба любити своє, українське, поважаючи американське.

Затріпотів над Каневом, вгорі,

Наш рідний прапор, золото у небі,

Любов болюча рідної землі,

Святе терпіння України-нені.

Сердець багатсво української родини,

Душі дарунок Сину України.