Щоб бути українським поетом, не досить народитися в Україні і довгі роки жити її життям.
Не досить любити цю землю і квітучу природу. Не досить дихати її повітрям, навіть у сні.
Щоб бути українським поетом від Бога - треба, як птиця, вільно купатися у повітрі співучої української мови, вільно гойдатися у її хвилях, розчинятися у її стихії.
Щоб бути українським поетом, треба навчитися прощати їй, ненці - Україні, все, навіть відсутність взаємности... Але, щоб бути українським поетом євреєві, треба мати усі попередні таланти, плюс - ангельську душу! Такою людиною-душею є талановитий український поет і надзвичайна людина: Абрам Кацнельсон
УКРАЇНІ
Ніжною сопілкою поліською
Привітала ти мій перший день.
Над моєю тихою колискою
Ти співала чарівних пісень.
Вчився я пісень дзвінкої щирості
В солов'їв у рідному гаю.
Як же можна не поетом вирости
В цьому мелодійному краю?..
1936
* * *
О мій поліський рідний краю,
Лісів замріяна дорогої
Іду й поезію читаю
З уривків неба голубого...
1936
***
О земле рідна поліська,
Близька мені сторона,
Хрестами та обелісками
Ти сита уже сповна.
Твою красу тополину
Мої вславляли пісні,
Та гіркотою полинною
Тепер війнула мені.
Хіба село те Народичі
У серці біль не лиша:
Невже і завтра народиться
Там п'ятиноге лоша?
1986
ЧОРНОБИЛЬСЬКА ХМАРА
На села і міста, поля й ліси
Від неї пил посіявсь смертоносний.
В гаю вічнозеленої краси
Пожежно-мертво поржавіли сосни.
І пташечка заклякла на сосні,
І вмить замовк веселий гомін птичий.
На глицю звалений, у вічнім сні
Поліг земляк мій - молодий лісничий.
То мирний атом, так, то не війна.
Хоча ніде і не стрясло оселі,
Аварію відчули і в Брюсселі,
І сколихнула світ увесь вона.
Понад планетою її примара
І над колискою - отам,
Де спить моя онука меншенька Тамара -
Ровесниця чорнобильських страхіть.
1986
***
Я згадую, як гостро пахнув пил,
Прибитий теплим дощиком липневим.
Удалині - вишневий небосхил,
Багряний відблиск він давав деревам.
А у дворі розкішні лопухи
Росли біля паркану серед літа -
Такі, як нині пхають в лантухи
Мов гарні ліки від радикуліту.
Дитинство... Не потьмарилось воно.
У пам'яті ж то зміни дивовижні:
Чіткіше в ній те, що було давно,
Ніж те, що бачив на минулім тижні.
1986
* * *
Не вірю я, що безгоміння
Отам, в безмежності високій:
Незнаних, вищих сонць проміння
Розвихрює світів неспокій.
І крок майбутніх поколінь
Круте не спинить узбережжя,
А позове їх теж безмежжя
І в далечінь, і в височінь.
І хтось - поет, і астроном,
І він же поля мудрий практик -
Засіє цілину галактик
Не зоряним - земним зерном.
1961
***
Ізнов із трепетним чуттям
Я йшов Городнею моєю.
Вона зустріла відкриттям
Свого народного музею.
Я знав будинок цей давно.
В низенькі увійшов кімнати,
Де найкоштовніше майно -
Людської слави експонати.
У цьому сховищі святім
Стояв і думав я, до речі,
Про модні меблі, модні речі,
Які квапливо тягнем в дім.
Міркує хтось: від них - престиж.
Воно ж буває марним, зайвим,
Бо річ освячується сяйвом
Твоїм, якщо в житті гориш...
1979
КУЗНЯ
Була у Городні в нас кузня маленька,
Вся чорна - не рівня сусіднім хатам.
Малим я вслухався, як сталь у ній дзенька,
А тільки раніше не був іще там.
Цікаво: чому там задимлено й чорно?
І от я нарешті побачити зміг
Плечисте ковадло, і молот, і горно,
Яке вогнедишний роздмухував міх.
Стояв там коваль з бородою рудою.
З ним хлопець. Важкі фартухи у обох.
В безвірницьких книгах таким, з бородою,
Тоді виглядав намальований Бог.
А бог цей земний брав розпечені кусні
металу й умів їх розплющить, зігнуть.
І так воно сталось, що саме у кузні
повірив я вперше в людську всемогуть.
Вже звав, як в підмурок вкладалася цегла
І як обручами збивались діжки.
А труд, що йому навіть криця підлегла, -
Який величавий, хоча і важкий...
1977
***
Злетів листок, неначе жовтий птах,
I, прокружлявши, опустивсь на дах.
І враз їх піднялася ціла зграя -
То з листям вітер відчайдушно грає,
Змітає з тротуару і несе -
І прямо під машини, на шосе...
Злетів листок, як птах...
Та він безкрилий,
Одірваний уже не має сили.
Куди його, куди його несе?
Під ноги впав. Розчавлено - і все...
1977
***
Бува, на берег вийдеш ти з води,
І раптом вітер струсить краплю з тіла,
Відчуєш: то дитинство відлетіло,
Мов крапля та, - і зникло назавжди.
Та безтурботливій плавбі кінець:
Змужніли й виросли твої долоні.
Вже бурі й шторму подихи солоні
Несе тобі холодний вітерець.
І кличе він в сувору дальню путь,
О вітре, вітре, дми, як у вітрило,
Мені у груди - я ітиму сміло,
Лиш на дорогу віршів не забудь.
Я б слухав їх без міри, без числа...
О, як ще довго жити серце хоче,
як бачу на човні плече дівоче,
як чую на воді ласкавий сплеск весла..
1936
***
Не знаю я, хто, вибігши на гірку,
З нас перший крикнув:
- Гляньте, он летить! -
І над собою я побачив зірку,
Що владно й плавно креслила блакить.
І ніби враз усі поблідли зорі,
І високо серед нічної тьми
Горіла у небесному просторі
Лише ота, засвічена людьми.
Летіла зірка й світлим, чистим сяйвом
Так полонила мрійного мене,
Що в цьому сяйві особливо зайвим
Здалося все нікчемне і дрібне...
1957
ХРЕЩАТИК
Давно тут знято дощані паркани,
Вздовж вулиці в усій своїй красі,
Неначе пломінь слави, горді канни
Палахкотять у сріберній росі.
І розлилась між кленів і каштанів,
Немов Дніпро, розлога і рвучка,
З веселими заплавами майданів
Хрещатика осяяна ріка.
На берегах палаци жовто-білі,
Мигтлива тінь каштанових суцвіть,
А по ріці пливуть автомобілі,
І вся вона дзеркалиться, блищить.
Пригадую жахливі ночі в червні:
Тут світла ані цяточки нема.
Ідуть, ідуть колони безперервні,
Колони йдуть, а вулиця німа.
А потім бачив я тебе, Хрещатик,
Коли руїна тут пройшла важка.
Ти стиснутий лежав, як у лещатах,
Мов каменем задавлена ріка.
І ти пливеш, у далеч років линеш.
Мені ж усе ввижається чомусь,
Що й я з тобою, як твоя краплина,
Колись в грядуще море увіллюсь...
1967
НА КИЇВСЬКІЙ ВУЛИЦІ
Внизу вирує, гомонить Хрещатик.
А тут поглянь: за рядом ряд
Легкі коляски немовляток
Шикуються, мов на парад.
Зеленуваті, білі, сині -
Усіх відтінків, кольорів,
І соски, мов дзьоби качині,
Жовтіють біля капорів.
Стоять коляски на осонні,
Де мерехтить каштанів тінь,
І пасажири напівсонні
Зорять у бездоганну синь.
Іде в задумі перехожий,
А гляне з-під навислих брів -
І не всміхнутися не може,
І ледь помітно звеселів.
І лиш один (обличчя-маска)
Іде й не дивиться убік:
Мовляв, ну що оті коляски
В наш атомний, космічний вік.
Вони ж стоять - рожеві, сині -
Усіх відтінків, кольорів,
І соски, мов дзьоби качині,
Жовтіють біля капорів.
1961
СПАДЩИНА
Поховали поета отам,
Де найвища гора над рікою,
Полохливим сусідам-панам
Не було ані сну, ні спокою.
Їм здавалося, що уночі
На горі тій Чернечій, де Канів,
У труні заховали мечі,
Що розрубують крицю кайданів.
Їм ввижались повстанців сліди
На стежках, що ведуть до могили.
А мені то здавалось завжди,
Що в могилі тій струни бриніли.
І в дитинстві я мріяв: якби
Розшукати казкові лопати,
Щоб тих струн срібнодзвонних скарби
У дніпровській горі відкопати.
Пісню б так гартувати вогнем
І з такого кувати металу,
Ворогів щоб лякала мечем,
А для друга струною звучала!
1939
* * *
Даю немало я напучень,
Як жить-прожить без каяття.
Молодших вчу, та я і учень,
Я спраглий учень твій, життя.
Всю вистражданість днів прожитих,
Які не знають вороття,
Вписав я в серце, наче в зшиток,
Я спраглий учень твій, життя.