Дворічна епопея визволення Надії Савченко закінчена. Вона супроводжувалася бурхливими емоціями. Тепер настав час аналітики. І головне питання в ній – ким може стати вчорашня бранка в системі української політики?

Прогнозів, гадань, передбачень на цю тему немало. Думаю, щоб наблизитися до правильного розуміння цього питання, варто пройти основними етапами її шляху за ці останні 2 роки. І зрозуміти – що саме відбувалося на кожному з основних етапів? Як виковувалась її доля та особистість?

Перший шанс на обмін

Надія як боєць добробату «Айдар» потрапила у полон 18 чи 19 червня 2014 року. На той момент вона була яскраво вираженою жінкою-воїном. Сама прагнула військової освіти й отримала згоду на неї особисто у тодішнього міністра оборони України А. Гриценка. Служила в Україні і за кордоном. Була настільки віддана військовій справі, що навіть у свої за 30 не була заміжньою і не мала дітей.
Через три дні після взяття її в полон стало відомо, що сепаратисти з батальйону «Заря» готові обміняти Надію на чотирьох своїх, що перебували в українському полоні.
Якби такий обмін тоді відбувся, про Надію Савченко, як про якусь особливу особистість, ніхто б не говорив і вона повернулася б простим військовослужбовцем до лав таких самих українських вояків і там би, ймовірно, розчинилася рівною серед рівних.
Саме в подібних випадках розумієш, що інколи Випадок і Доля можуть зустрітися, щоб реалізувати задум Божий.

Момент зростання

Отже, Долі було потрібно, щоб ця жінка не пропала у безвісності. Обмін тоді, влітку 2014 року, не відбувся – скоріше за все – тому, що росіяни вирішили затіяти гучний політичний процес зі звинуваченням Надії у вбивстві російських журналістів і тому забрали її до Воронежа, а потім і до Москви.
Основним моментом на початку ув’язнення Надії було рішення ВО «Батьківщина» й особисто Юлії Тимошенко не просто включити Надію до передвиборчого списку партії на парламентських виборах, а й надати їй перший номер у списку. Сталося це 14 листопада 2014 року. Старший лейтенант Н. Савченко, яка до того не мала нічого спільного з політикою, неочікувано перетворюється у політика – поки що заочно.
Така авторитарна особистість, як пані Юлія, просто так першим місцем у виборчому списку нікому б не поступилася. Чому ж вона тоді так вчинила?
На той момент рейтинги і Юлії Тимошенко і її партії потребували значного поліпшення. І розкручена на той момент політичний в’язень Надія Савченко бачилася партійцям ефективним засобом підвищення цих рейтингів.
Це був перший приклад використання Надії Савченко у корпоративних партійних інтересах.
Але ж саме таке різке зростання політичного статусу Надії зіграло подвійну роль.

	Надія вдихає повітря свободи на російському аеродромі

З одного боку, значно підняло її ціну в очах В. Путіна, який зрозумів, що в його руках опинилася «велика риба», за яку можна спробувати щось виторгувати у Заходу. З іншого боку, зробило Надію фігурою міжнародного розголосу, що допомагало у кампанії її визволення.
Отримання російською бранкою статусу лідера виборчого списку, потім народного депутата України, а насамкінець, члена української парламентської делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) перевело її на зовсім інший політичний – зокрема і міжнародний – рівень.
І ось уже про її звільнення піклуються не соратники з добробату «Айдар» і навіть не українські політики, а президент ПАРЄ Анн Брассер, називаючи її євро-парламентарем.
Потім ім’я Н. Савченко стає постійно згадуваним на всіх міжнародних форумах і контактах «нормандської» четвірки.
Росія новий статус Надії Савченко підкреслено ігнорувала, заявляючи, що розслідує причетність української військової до загибелі двох російських журналістів у той період, коли їхня полонена ще не обиралась до парламенту України та Європи.
В Україні парламентський статус Надії Савченко, звичайно, офіційно визнавався, але по факту був вимушено символічним. Реально всі 2 роки вона була ув’язненою з мінімальними правами.

Випробування і характер

З осені 2014 року і до весни 2016 Надія не просто сиділа у російській в’язниці. Вона активно протестувала і тим самим формувала свій імідж незламної патріотки України, яка готова покласти на вівтар своє життя, але не зігнутися і не зламатися.
Довгі голодування, зокрема, і сухі, примушували українців усього світу, а з ними і всіх, хто співчував, з тривогою слідкувати за станом здоров’я Надії, але і переконуватися, що мають справу з унікальною людиною.
На тлі компромісних, а то й продажних політиканів, які заполонили владні ешелони нашої країни, безкомпромісна Надія вигідно вирізнялася прямотою і щирістю, ідейністю та переконаністю, готовністю до жертв в ім’я України.
Ставало ясно, що недарма її бойовим псевдо було «Куля». Міцна, націлена прямо у ціль, Надія-Куля викликала у багатьох українців захоплення. Так починав формуватися її широкий фан-клуб.
Подібних характерів у вітчизняному політикумі на сьогодні немає. Тож і не дивно, що її визволення та приходу в українську політику чекали. Хто з надією, а хто з побоюваннями, а, може, й зі страхом.

Умови визволення

Помилуваних російських вояків у Москві зустрічали лише дружини

Вони і до сьогодні викликають питання. Зовні механізм звільнення виглядав так: спочатку вночі (а, значить, за участі й американців?) лідери Німеччини, Франції, України та Росії, нібито, погодили принципово питання про звільнення Н. Савченко.
Потім кум Путіна і все ще український діяч Віктор Медведчук, нібито, домовився з родичами загиблих російських журналістів, що вони напишуть Путіну прохання про помилування Надії Савченко (оскільки та відмовилася це робити). Після цього В. Путін підписав указ про помилування Надії і паралельно П. Порошенко помилував двох російських військовослужбовців.
А вже після цього обережно, з пересторогами, здійснився паралельний обмін.
Було очевидно, що сторони не довіряють одне одному і обмін міг зірватися.
Проте питання – а про які пОступки В. Путіну йшлося за лаштунками – залишається. Бо мало хто вірить, що ціною звільнення Надії Савченко були долі двох російських вояків – Єрофеєва та Александрова. Хоча саме про це В. Путін сказав під час зустрічі з родичами загиблих російських журналістів, і така позиція стала офіційною російською версією.

Чому не вірять?

Не вірять у версію обміну задля рятування двох російських військовослужбовців хоча б тому, що церемонії зустрічі помилуваних в’язнів радикально відрізнялися в Москві і Києві. Якщо двох росіян зустріли біля літака тільки їхні дружини, якщо і після того нічого не було відомо про їхню зустрічі зі своїм командуванням і, тим більше, президентом В. Путіним, а тільки повідомлялось, що вони відбули у далеке провінційне місто Тольятті, де розташовується їхня бригада, то зустріч Надії Савченко в Києві стала у всіх сенсах подією № 1.
До речі, в російських соцмережах було багато дорікань В. Путіну, серед них і майже нецензурних, що він обміняв двох росіян на Н. Савченко.
Основний лейтмотив цих радикальних висловлювань був такий: «Чорт з ними, цими співвітчизниками, для чого відпустили Савченко? Хай би догнивала в Магадані».

Якою її побачили

в день визволення?

Просидівши 2 роки за ґратами і 5 годин в автозаку перед обміном, Надія ступила на борт українського президентського літака настільки стиснутою пружиною, що посміхнулася вперше тільки після того, коли на власні очі побачила, що літак вже перелетів кордон і перебуває на українській землі.
З нею були 2 великі пакети з листами, які бранка отримувала у неволі, і мінімум речей.
Безумовно, вона не раз подумки прокручувала момент зустрічі зі співвітчизниками, тож її поведінка в аеропорту «Бориспіль» була, з одного боку, підготованою і продуманою, а з іншого – різкою і спонтанною реакцією на те, як її зустрічали.
Вона, оточена щільним кільцем журналістів та інших, хто приїхав її зустріти, постійно обертаючись навколо осі, фактично прокричала своє перше звернення до українців у аеропорту: «Я хочу попростити вибачення у всіх матерів, діти яких не повернулися з АТО, які сидять по російських тюрмах. Я зроблю все можливе, щоб кожна дитина, яка сидить у неволі, повернулась в Україну. Я готова померти кожної секунди, щоб так було. Дякую тим, хто бажали мені добра і підтримували весь цей час…»
Те, що воно було завчасно продумано, підтверджує і той факт, що основні тези цього звернення вона повторила в Адміністрації президента України на зустрічі з П. Порошенком.

Різкість

	Босоніж по рідній землі

Уже в перші хвилини зустрічі, а потім і в інших ситуаціях, Надія Савченко припускалася різких висловів, зривалася на крик, використовувала не зовсім нормативні словосполучення.
Декого це шокувало, дехто єхидно посміхався – мовляв, бачите, що собою являє ваша героїня, яка вона грубіянка…
Думаю, правильне розуміння деяких аспектів поведінки Надії Савченко може ґрунтуватися, як мінімум, на трьох параметрах.
По-перше, Надія має, судячи з усього, явно виражений холеричний темперамент. А він за своєю сутністю різкий, інколи зі спалахами агресивності. І це дається від природи, життя тільки може загострити чи заспокоїти ці типові холеричні риси.
По-друге, дворічне ув’язнення, довготривалі голодування, перебування на межі життя і смерті під час сухого голодування, величезна напруга останніх тижнів перед звільненням – усе це спричинило величезний стрес, і Надія, дійсно, нагадувала стиснуту до межі пружину, яка, розпрямляючись, може когось і поранити.
І третє – пройшовши АТО, втрати побратимів, спостерігаючи з-за ґрат політичні ігри в Україні, Надія не могла не переповнитися категоричним несприйняттям на межі з ненавистю до продажних політиканів та їх зрадницької поведінки.
Ці три фактори і перетворили її на своєрідну психологічну «бомбу», готову щомиті вибухнути.
Тож різко відсторонивши натовп, який буквально напирав на неї, вона вимагала особистісного простору і покрокувала назустріч своєму майбутньому.
Покрокувала боса – щоб краще відчути рідну землю.

Психологічна дистанція

Букет у мами

Перші моменти зустрічі Надії з главою власної фракції Юлією Тимошенко та президентом України Петром Порошенком супроводжувалися величезним інтересом журналістів, громадськості, телеглядачів.
Як зустрінеться Надія з цими та іншими важковаговиками української політики? Кому кинеться в обійми, кому посміхнеться, з ким буде на відстані?
Уже в аеропорту Надія вперше особисто зустрілася з Юлією Тимошенко, яка примчала в аеропорт у супроводі однопартійців разом з мамою та сестрою Надії – Вірою.
Довгоочікувана зустріч відбулася, і фотографи точно зафіксували максимальну психологічну дистанцію, яку запропонувала безкомпромісна Надія, і яку, не моргнувши оком, не виказавши свого розчарування, прийняла досвідчений політичний гравець пані Юлія.
Довжина двох простягнутих рук – ось та максимально можлива психологічна відстань, яку поки що встановила для себе Надія зі сильними світу цього в Україні.
Вона явно дає зрозуміти, що для початку достатньо офіційних привітань та рукостискань, навіть без посмішки.
А ось чи прийдуть більш теплі почуття – це справа майбутнього.
До речі, багато писали про те, що, нібито, Надія не прийняла букет з рук Юлії Тимошенко. Але світлини свідчать, що букет той був у руках Марії Іванівни, мами Надії, хоча це й типовий букет білих троянд, з яким пані Юля вітає всіх.
Напевно, Юлія Тимошенко віддала той букет мамі – але чи було це до, чи після можливої відмови, чи пані Юлія завчасно здогадалась уникнути ймовірної відмови від Надії – достеменно невідомо.

Зустріч із президентом

	Та ж психологічна дистанція без посмішки

Зустріч в Адміністрації президента була трохи зім’ята. Можливо, вона задумувалася командою президента як зустріч вдячності звільненої бранки тому, хто доклав зусиль до її звільнення. Та не так сталося, як гадалося.
П. Порошенко, очевидно, відчув, що Надія не налаштована на люб’язності, і подав їй руку так само здалека – як і Тимошенко. Його губи розтягнулися у дипломатичній посмішці, а очі уважно стежили за Надією. Петро Олексійович одразу просканував настрій своєї гості, тож процедуру не затягував.
Він вручив їй Зірку Героя України, Надія стримано подякувала і короткими рубаними фразами проголосила своє слово: «Дякую матері, що дочекалася. Дякую сестрі, що воювала. Не було б у мене такої сестри, я була б мертва. Дякую народові України і всього світу. Я вам скажу, що Народ – це велика сила. Якби народ не говорив, то політики нічого б не робили.
(Думаю, ці слова кольнули П. Порошенка, але виду він не подав – В. Р.).
Напевно, є суть демократії в тому, щоб народ говорив і його чули, щоб народ змусив себе чути. Нас будуть чути, тому що ми – українці. Ми за це поклали життя, і не одне. І ми цього досягнемо, щоб наш голос більше ніколи не залишався непочутим.
Я дякую всім хлопцям, які залишились живі і які померли за нашу Україну. Я прошу вибачення, що я ще жива. Але я завжди готова піти в бій за Україну до переможного кінця. Україна має право бути, незважаючи ні на чию гнилу душу і хвору голову. І ми будемо, тому що ми – українці, тому що ми – народ, тому що ми – нація.
Я не стану казати про людей погано, я не хочу передавати вам свою лють, свій гнів, свою злість і свою ненависть.
(Думаю, в цей момент серце кольнуло і в інших політиків, котрі здогадуються, що можуть стати чи вже є об’єктом ось таких сильних почуттів новоприбулої колеги. – В. Р.).
Я сподіваюсь, що з часом із тих почуттів у мене залишиться тільки мудрість. Точніше, з тих почуттів у мене виникне мудрість.
Я не хочу, щоб люди хотіли війни. Я хочу, щоб люди хотіли миру. Але мир можливий, на жаль, тільки через війну. Буває такий рубіж, після якого іншого шляху немає.
Дуже добре, що є Мінські домовленості, дуже добре, що вони будуть виконуватись. Тому що ми зробимо все, щоб вони виконувались.
(При цих словах П. Порошенко згідно кивнув – В. Р.).
Я хочу, насамперед, передати привіт росіянам і сказати, що нічого боятися. З колін треба вставати. Я розумію, що це не та країна, в якій з колін встати легко, але якщо вони хочуть так само жити в злагоді, як і ми, то їм треба вставати з колін. А нам треба не дати їм прийти сюди. Не дати їм прийти далі, ніж вони думають, що можуть.
Будемо працювати. Я буду працювати, щоб повернувся кожен, хто полонений і ще живий, повернувся живим. Для того, щоб якомога менше загинуло. Будемо працювати для того, щоб Україна була сильною, для того, щоб у нас ніколи не був більше забутий народ, для того, щоб українці мали право бути українцями, жити гідно на своїй землі.
За Україну. Україна – понад усе! Слава Україні!»

Пауза

На цвинтарі з побратимами

Після зустрічей із президентом, а потім з фракцією ВО «Батьківщина» та спілкування віч-на-віч з Юлією Тимошенко Надія отримала кілька днів перепочинку. Треба було прийти до тями, адаптуватись.
Вона з Вірою та ще однією подругою ходили у кафе, потім Надія навідала могили загиблих в АТО і дала прес-конференцію.

Що можна зрозуміти на сьогодні?

Із висловлювань Надії у перші дні можна зрозуміти, що вона надзвичайно серйозно налаштована служити Україні. Де, на якому місці, як – для неї не принципово. «Можу бути прибиральницею, можу піти на фронт, можу і президентом, якщо буде треба», – ось так окреслила Надія діапазон своєї готовності.
Звичайно, більшість її думок – про українських полонених, політв’язнів, про ситуацію в зоні АТО. Це той сектор життя держави, який вона поки що знає найкраще.
У той же час Юлія Тимошенко після довгої розмови з Надією наодинці дійшла висновку, що Надія може стати серйозним політиком.

Ким може стати

Н. Савченко у Верховній

Раді та українській політиці?

Перш ніж висловлювати припущення, варто зазначити, що низка нардепів, які прийшли у Раду з Майдану та зони АТО, поки що сподівань на те, що вони внесуть якийсь свіжий вітер, а то й перелом, не виправдали.
Сотник В. Парасюк, декілька комбатів – від С. Семенченка до А. Тетерука, козак М. Гаврилюк, інші розчинилися в депутатському болоті. А. Білецький майже весь час відсутній у Раді – кажуть, що воює в АТО. Д. Ярош створює свою політичну силу з поки що невідомими перспективами.
Що ж зможе Надія Савченко? Яка вона станом на сьогодні?
По-перше, вона принципова і прямолінійна, каже в очі те, що думає. А це вже немало.
По-друге, вона не буде мовчати, якщо на її очах будуть здавати інтереси України.
По-третє, вона є центром притягання для тих, хто ще не втратив совість у політиці.
По-четверте, вона не повинна забруднитися в сумнівних оборудках, бо обіцяє «не скурвитися».
У найбільш оптимістичному варіанті Надія Савченко може стати українською Жанною д’Арк і повести за собою в бій за Україну проти п’ятої колони, яка проникла в усі ешелони влади.
Але для цього їй потрібна політична сила і великі кошти.
Створити партію під Надію Савченко можна. А ось роздобути таке фінансування, яке не поставить її в залежність від грошових мішків – дуже непросто.
Хіба що народ скинеться.

Перший день на депутатській роботі

У вівторок, 31 травня, Надія Савченко прийшла до Верховної Ради України о сьомій ранку – палала бажанням розпочати свій перший робочий день як народний депутат якомога раніше. І була дуже здивована, що український парламент у таку годину ще не відкриває свої двері – навіть для депутатів.
Вона мусіла кілька годин сидіти, курити, пити каву прямо у дворі, на виду у всіх, чекаючи, поки відкриють приміщення Ради.
Після відкриття пленарного засідання їй надали слово першою. Надія вийшла на трибуну з прапором України, сказала своє коротке слово, потім зняла свій плакат з парламентської трибуни і натомість повісила туди плакат з портретами інших українських полонених та політв’язнів – щоб нардепи про них не забували і вимагали звільнення цих українців так само, як і звільнення Надії.
В інтересах України, щоб Надія Савченко стала вагомим фактором політики і сприяла зміні морального клімату у вітчизняній політиці.
Будемо спостерігати, як це буде вдаватися – з допомогою усіх патріотів.