Поки країна захоплено слідкувала за піснями Джамали, танцями Олега Кузнєцова, гімнастичними вправами Олега Верняєва та Ігоря Радивілова, за лаштунками політичної сцени тривали менш помітні, але від того не менш цікаві пісні-танці. Час від часу уривки цих танців виринають на поверхню – і за ними можна здогадуватися, які процеси відбуваються там, на глибині…

Один з найбільших скандалів формально розпочав сайт «Миротворець» – оприлюднив телефони та електронні скриньки приблизно п’яти тисяч журналістів, які акредитувалися на окупованих бойовиками територіях Донбасу.
Загалом цей скандал мав би початися рано чи пізно.
Країна, котра воює, не може собі дозволити робити вигляд, що війни немає, і що ворожої пропаганди немає також. Рано чи пізно хоч хтось та мусить сказати класичне «йой, король голий». І отримати порцію обурення від тих, кому зручно, звично чи просто матеріально вигідно від того, що король вважається вдягненим.

Перше правило будь-якого завойовника і окупанта – це переконати жертву, що він захищає її інтереси. Злитися з жертвою, переконати її, що його бажання – це її бажання, змусити її працювати на нього.
А перше правило будь-якої жертви – відмежуватися від завойовника, і роздивитися, в чому полягають її інтереси, а в чому – інтереси ворога. Жертви побутового насильства майже завше впевнені, що коли забирають заяву з міліції – то захищають свої інтереси, і що без свого ворога вони ніц не варті. Навіть відвідини травматолога їх не можуть переконати – а в патологоанатома вже пізно… Без розділення кордонів виграти навіть маленьку сімейну війну неможливо – що вже говорити про війну з сусідньою державою.

Ще два роки тому Україна була майже повністю злитою з Росією. Одні й ті ж співаки, одні і ті ж серіали, радіо, злиті-спаяні чиновники, і ще більш тісно пов’язані олігархи. Та й народ – браття-сестри.

І от вже два роки триває війна. Народ поволі починає розуміти, що не браття, і не сестри. Ті, що ближче до фронту, розуміють швидше. Ті, що далі від фронту – трохи сповільнено, але теж розуміють. В кого родичі чи друзі воюють – розуміють майже блискавично. Хто повертається з фронту – розуміє надовго, правда, не завше має терпіння, щоб пояснити тим, до кого ще не дійшло.
І тут виходить казус: народ вже переважною більшістю розуміє, а переважна частина «надбудови» – ще ні. Одні й ті ж співаки, одні й ті ж серіали, радіо, злиті-спаяні чиновники й олігархи – і для всієї цієї надбудови ніц не змінилося.
Йде по телевізору серіал про те, які на Донбасі прекрасні «повстанці» – люди трохи подивовані, а надбудові все зрозуміло, в надбудови все добре. Подивовані люди шарпають медіа-експертів, а тим теж все добре. Медіа-експертам здається, що цей епізод відображає реальне життя, визначити, чи є він важливим можна тільки після перегляду всього серіалу, а дивитися весь серіал медіа-експерту ліньки.

Бійцям на передовій відстрілюватися, щоб решту країни, включно з цим тлумком, в асфальт не втрамбували, не ліньки. А йому – ліньки, і взагалі він не розуміє, чого це на нього люди так агресивно кидаються, чим він заслужив…
І виходять одне за одним купки таких от експертів і журналістів в ефіри, розказують, що Донбас – це теж територія, вони мають право на свій світогляд, «не все так однозначно», крім того, що російської пропаганди в їхніх словах «однозначно не існує».
Їздять на той таки Донбас, фотографуються там зі всілякими Бородаями – а що тут такого? Бородаям теж за щось жити треба, от кожен і заробляє, як може. І журналісти теж – а що вони, не люди, чи що?

Журналістів всіляко підбадьорюють всілякі закордонні «миротворчі» фонди. Частина фондів – тому, що багатьом на Заході хтілося би ту війну швиденько припинити за будь-яку ціну, аби далі вести бізнес з «любим другом Володею». Ще частина – тому що вже мають бізнес з «любим другом Володею». Ще частина – тому що активно співпрацюють з українськими олігархами, котрі теж, за дивним збігом, мають бізнес з «любим другом Володею». Ну а частині просто хтілося би, щоб всі зі всіма помирилися, і все було, як раніше. Точніше, щоб на Донбасі так само стріляли і вбивали, ну там же ж не йде така вже активна війна – війна там «помірна». Ну от – щоб там була і далі помірна війна, але щоб ніхто на це уваги не звертав, і щоб усе було, як раніше. Чи там мало трупів в копанках було – не мало. Ну от би і далі так було…
І вся ця надбудова собі й справді думає, що якщо давати у ЗМІ «заспокійливі картинки», і провести вибори на Донбасі, і посадити в Раду всіляких донбаських бандитів – то все буде, як було раніше. Що – хіба в Раді раніше бандитів не було? Були, і ніц страшного не стало… Якось же ж терпіли – ну от і далі хай терплять.

І тут комусь увірвався терпець…
10 травня український ресурс «Миротворець» опублікував реєстр всіх журналістів, які будь-коли проходили акредитацію в терористичному угрупованні «Донецька народна республіка».
В адміністрації сайту «Миротворець» зазначили, що у журналістів багатьох неросійських видань (CNN, BBC, AFP) російські прізвища та імена.
Як уточнюється, наприкінці 2015 року «міністр інформації ДНР Олена Нікітіна» стверджувала, що її організація акредитувала майже вісім тисяч журналістів і заявила про створення відповідного списку. Ці дані опублікував «Миротворець». Однак у реєстрі «Миротворця» всього 4068 рядків. Вказані співробітники засобів масової інформації з Росії, України, Європи, США, країн Латинської Америки, Азії.
Разом із іменами і прізвищами було опубліковано телефони та електронну пошту.

Що тут почалося…
Незалежна медіа-профспілка оголосила, що в такий спосіб «Миротворець» порушив їхні права – а вони ж нічого такого не зробили, всього лишень, цитую, «звернулися за акредитацією до повстанців на Сході країни».
Тепер вони «розцінюють це як спробу залякування журналістів через страх бути звинуваченими у зраді». Сама побудова речення свідчить, що з українською мовою панове журналісти не дуже дружать. Слово «повстанці» свідчить, що і з совістю в них теж стосунки не дуже. А от сам факт переляку, що їх «звинуватять у зраді» свідчить, що й зі здоровим глуздом в них теж не все гаразд…
Потім, щоправда, в НМПУ «вибачилися» за неточний переклад. Але факти лишаються фактами. Їздити до «повстанців» їм не страшно. Давати «повстанцям» свої «персональні дані» теж не страшно. Повторювати в ефірі російську пропаганду їм теж не лячно. А от що хтось помітить ці всі факти, і складе воєдино – боязно… Якийсь прямо ірраціональний страх.

Нагадаю, ці «повстанці» – це ті самі, котрі розпороли живота Володимиру Рибакові за український прапор. Ті самі, котрі зловили 17-річного патріота з Краматорська Степана Чубенка, котрий помагав українським солдатам і організовував патріотичні мітинги, за це його жорстоко катували, поламали руки і ноги, а потім застрелили. Через три місяці прислали матері тіло сина – але без голови, голову прислали пізніше.
Ті самі, котрі катували і вбивали тисячі українських патріотів.

Жорстоко закатований терористами Степан Чубенко з Краматорська

Так от – подавати їм свої дані панам журналістам не страшно. Їхати туди – не страшно. А от що про це дізнаються – страшно. Тим більше, що клятий «Миротворець» обіцяє ще й оприлюднити списки тих «журналістів», котрих «повстанці» нагороджували іменною зброєю і грошовими преміями… От же ж безсовісний сайт. Не розуміє всієї святості «журналістської роботи».

А тепер уявімо собі, що було би, якби ці панове журналісти таки раптом з доброго дива взялися за розум, і почали виконувати свою роботу: в якій таки довелося би розголошувати факти, котрі, скажімо так, не збігаються зі світоглядом «повстанців», і виставляють тих «повстанців» у не зовсім гарному світлі. По території України більшість цих «повстанців» пересуваються фактично без перешкод. Отримати не те що телефон, а й паспортні дані – для них не проблема. Крім «Миротворця», фактично терористів ніхто не відслідковує.
Працювати з такими емс… людьми зі своєрідним уявленням про права людини панам журналістам не страшно. А от громадськість українська – вона якась неврівноважена, бояться її панове журналісти… Бо й справді – ще прокльонів нашле, руки не з того місця рости почнуть…

А тим часом в українській журналістиці починає з’являтися нова тенденція. На сайті «Крим. Реалії» репортажі з АРК друкують під псевдонімами. Інтерв’ю з мешканцями Криму – теж під псевдонімами. Розповіді про реальний стан справ в Криму ведуться теж без вказування джерел інформації.
В порівнянні з тими журналістами, котрі ся акредитовують у буремному Донецьку, ці кримські панове просто якимись жалюгідними боягузами виглядають. Не мають найпростіших навичок журналістської роботи. Та й поважні міжнародні ЗМІ чомусь не поспішають у Криму акредитовуватися. І співпрацювати з Кримом теж не поспішають – ну геть просто тлумки якісь, цураються правами людини користуватися.

Хоча он ОБСЄ навіть конференції проводить для журналістів, учить їх «налагоджувати діалог і говорити про примирення». А тоті кримські журналісти ну геть примирюватися не хочуть – а в Криму ж навіть не стріляють. Чи майже не стріляють…

	Виставка у Краматорську, у Машинобудівній академії (фото з ФБ Ольги Лень)

Тим часом у Бахмуті вчителі водять дітей до кінотеатрів на російські пропагандистські фільми, в яких українці ґвалтують жінок.
В тому ж таки Краматорську, за сприяння посольства Швейцарії, роблять виставку з відверто проросійськими малюнками. Малюнки збирає ГО «Максимал», його керівник Костянтин Савинов наразі проживає у Москві – звідки і керує збором малюнків. А СБУ – що там те СБУ. Що поганого в дитячих малюнках? Виставка он повисить – і поїде по Європі показувати, як українці прагнуть до миру. Точніше, до того, щоб «донецький мир» прийшов на всю територію…

А там, у Європі, он теж українців «за мир» не бракує. Он видання «Тиждень» з деяким подивом виявило на французькій версії Huffington Post блог керівника Адміністрації президента Януковича та лідера фракції «Опозиційного блоку» в Верховній Раді Сергія Льовочкіна. Той он теж про мир пише: «Найближчі тижні дарують справжнє вікно можливостей, щоб покласти край конфлікту на українському Сході».
Також Льовочкін пише про необхідність проведення виборів на окупованій частині Донбасу, однак не згадує (!!!) про виведення російських військ, взяття під контроль російсько-українського кордону, вимог України на переговорах про участь українських партій у виборах та можливість українських ЗМІ висвітлювати ці події.
«В унісон з московською дипломатією та її активними помічниками в Парижі, Льовочкін не просто проштовхує концепт «Мінських домовленостей – 2», які формально не передбачають за Росією жодної прямої відповідальності, а й робить це в аналогічній з ними манері: методом тиску лише на Україну, уникаючи навіть косметичної критики на адресу Москви», - зазначає видання.

Добре, хоч є кому зазначати. Як то не дивно, але, попри активні зусилля східних сусідів, таки  не всі журналісти отримали «акредитацію в повстанців»…