Ми знову ходили до парку. Там скрізь вже цвітуть черешні, пахнуть білі конвалії. Гарно й весело там.

Мені знудилася гойдалка; я присів на павочці, щоб відпочити. Знечев'я заворушилося щось в кущах, зашелестіло й з-під листочків висунулося маленьке пташине крило.

- Пташка, пташка, - закричав я до хлопців.

- Це вороня, - сказав батько, у нього звихнена ніжка, воно не може ходити.

Вороня справді не стрибало, а повзло по траві, підпираючись крилом. Ми припали до хворої пташки й кожен став її жалувати. Я вийняв з торбини кусок хліба, покришив його й кидав у розкритий дзьобик. Вороня ковтано поживу швидко й просило ще й ще.

Бідна, маленька пташка, загублена чи покинута?

Довго стара ворона не прилітала до хворої дитини, й батько дозволив забрати вороня додому.

Я заховав пташку в шапку й таки зараз повіз її до дядька Леоніда, який на всьому розуміється. Дядько щось там придумував, поклав звихнену ніжку поміж тонюсенькі дощечки, й велів доглядати вороня та годувати його.

З того вечора усе наше життя стало крутитися довкола хворої пташки. Я вишукував для неї найсмачнішу їжу, батько й мати часто заглядали до кліточки й приговорювали до пташини. Навіть Бровко, мій невідступний друг, не відважувався брехати.

Так ми вовтузилися з воронятком два тижні; тоді дядько Леонід зняв дощечки з хворої ніжки й пустив пташку на землю. Вороня випростувалося, замахало крильцями, зробило кілька кроків і вистрибнуло на подвір'я.

- Буде ходити, - сказав дядько, - ніжка врятована.

Це вже не було мале, безпомічне пташеня, а здорова, сильна пташка з чорним, лискучим пір'ячком, рада зніматися до лету.

Батько сказав: Не гаразд в'язнити вороня в хаті, копи воно здорове, його треба віднести до парку й пустити на волю.

Вчора ввечері я востаннє нагодував пташину, погладив її, поклав у шапку й знову поніс на те місце, звідкіля забрав.

Прощай, вороня! Я пускаю тебе на волю, розгортай широко крила й літай з подругами, куди тільки хочеш.

Уся хата сумувала за воронятком. Мама мовчки варила вечерю, батько сидів на подвір'ї. курив і думав, а Бровко лежав під стопом, не ткнувши улюбленої печінки.

Раптом батько піднявся й закликав: "Синку, синку, ходи швидше!"

Ми всі припали до дерев'яної хвірточки. Щось чорне знялося на крилах і кружляло довкола наших голів. "Вороня, вороня, - закричав я радісно, - воно хоче жити з нами, воно наше"!

Кра, кра,притакнула пташка, й звинно пурхнула в хату.

Весна. Різнокольорові тюльпани гойдаються на тоненьких ніжках, приваблюють метеликів і бджіл. Вчора я ввесь день фотографував квіти, кущі, метелики. Боже, як кортить поїхати в пісок, в природу, як кортить. Я вирішив ,,заграти гукі", значить, не піти одного дня до школи.

Складаю, як завжди, книжки, ховаю в торбу фотографічний апарат, прощаюся з мамою і вибігаю в напрямі автобуса, що їде далеко за місто...

Ось і ліс. Холодно, свіжо, привітно. Я розтягнувся на зеленому килимі мохів і завмер від надміру вражень.

Біля моєї руки вешталася працьовита мурашка. Вона тягнула важку соломинку, втроє більшу за неї, либонь матеріал на нову хату.

- Куди мандруєш, мурашко, стрівай, зупинися, побалакай зо мною.

- Не можу, приятелю, не можу, - причулося мені, часу не вистачає, робота наглить...

Але тут надлетіла золота бджілка, закружляла над моїм вухом і сіла на синю квіточку.

- Скільки меду, свіжого, солодкого меду, - забриніла вона. - До обіду зберу багато й занесу до вулика.

На листочку конвалії розсівся чорний жук. Він розглядався за поживою і йому ніколи було розмовляти зо мною. Працьовитий павук за своїм ткальним варстатом недобачав мене. Піпьний коник, зайнятий зручними стрибками, відвернувся від мене з погордою. Тільки руденька білочка, що звикла безтурботно скакати по гілках, ніби заговорила:

- Ти краще йди до школи, а в неділю приходь до нас байдикувати. Тобі безділля в голові, а ми саме добре до роботи забралися. Я і мої посестри готуємо комори для осіннього збору горіхів. Безліч молодих птахів вчиться розправляти крила. Дятел оберігає кору дерев від шкідливих комах. Лісовий струмок нагромаджує воду, готов поїти звірят, носити човни, гасити пожежу. Кожен з нас щось робить, до чогось готується, а сил до праці дає нам життєдайне сонце й співучі птахи. В лісі ніхто не дармує.

- Пора й мені до науки, - подумав я, швидко піднявся з трави, обтріпав зім'яту одежу й побіг дорогою, що веде до автобуса...

Школа привітала мене мовчанкою і пильною працею сотні моїх товаришів. Я скрадався біля відчинених дверей і здавалося, десятки пар очей зустрічали мене дивною посмішкою.

Але що буде далі? Як зустріне мене вчитель і що скаже вдома моя мама?

Я постояв хвилину в куті коридору й врешті відважився увійти до моєї класи. Але що це? Всі крісла стояли порожні, а на таблиці хтось написав: