rss
10/21/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#362

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Про ідеологію, культуру та пропаганду, або Про інформаційний суверенітет

Як націоналізувати інформаційний простір

«Самое мощное оружие, каким обладает Россия, это не «Искандеры» и подводные лодки. Это – зомбоящик. Психотронное оружие массового неизбирательного поражения. <…> Украина, столкнувшись с этим оружием вплотную, всю глубину проблемы, к сожалению, пока также не осознает. Заявленные поводы запрета – слишком мелочны. Слишком ничтожны. <…> Украина не сможет выиграть войну без установления информационного суверенитета. Это очевидно. Эту аксиому, как и силу телевидения, Владимир Владимирович понял прекрасно».
Так вважає Аркадій Бабченко, російський журналіст. Натомість, ті, хто готував більш ніж контроверсійного листа для голови Служби безпеки України (6 квітня речниця СБУ Олена Гітлянська оприлюднила лист очільника спецслужби до міністра культури В’ячеслава Кириленка, в якому, зокрема, йшлося про «невиважену заборону російських фільмів»), схоже, не розуміють, що таке інформаційна війна і що таке інформаційна безпека держави, не усвідомлюють підступну роль російського телебачення. Хоча за два роки війни вже можна було зрозуміти, що геть усі російські фільми (драми, комедії, трагедії, мелодрами, детективи) творять підґрунтя для пропаганди «руского міра». Зросійщують ці кінострічки справно, відтак, міцно тримають частину громадян України у полоні так званої «руской культури». Скандал довкруж серіалу «Нє зарєкайся» – наочне підтвердження агресивності «рускава міра».
Хай там як, але 25 квітня 2016 Держагенція України з питань кіно скасувала держреєстрацію і визнала недійсними прокатні посвідчення ще 34 російських фільмів та серіалів.
Та повернімося до згаданого листа. Можна припустити, що текст його готувався в Адміністрації президента України. «Будущее Украины – как бы мы к этому ни относились – неразрывно связано с будущим России. <…> Миллионы украинских граждан исторически тяготеют к русской культуре, да что там тяготеют – просто являются носителями русской культурной традиции. Наша задача – сделать так, чтобы они не чувствовали себя чужими внутри украинского политического проекта». Ця більш ніж сумнівна сентенція очільника АП нещодавно вигулькнула в його книжці «Четвертая республика». Та сформувалась вона, сентенція, очевидно, раніше. 11 липня 2013 року Голова Ради Російської Федерації Валентина Матвієнко нагородила Бориса Ложкіна найвищою нагородою Ради Федерації – Почесною грамотою, зазначивши при цьому: «Борис Ложкін керує видавничим домом, який працює з російськими медіа. <…> Нам дуже важливо, щоб ми взаємозбагачували один одного, наші культури, розвивали нашу дружбу і російську мову в Україні». Є питання?
Держава, яка не користується авторитетом у світі, яка занепадає і руйнується, не може творити щось вартісне. «Россия свой исторический цикл уже завершила. Она сошла с ума и повесилась на имперской удавке, источая зловонный дух мертвеца. Политическая шизофрения, поразившая моих сограждан, лечится только болезненным осознанием реальности, а оно приходит лишь через горькие политические и экономические поражения и провалы» (Олександр Сотник, російський журналіст і блогер).
Нинішня Російська Федерація не продукує жодних якісних смислів ні в літературі, ні в театрі, ні в музиці. Про окремі сплески чогось оригінального не йдеться.
«Російська культура є продуктом одвічного тоталітарного устрою. Тому вона є постійним природним середовищем для ідей тоталітаризму й расизму. Вона є соціально небезпечною для будь-якого демократичного суспільства. Нам і раніше не було чому вчитись у цієї культури – нема чому й сьогодні, – підкреслимо це ще раз. <…> Звідси конче треба: звільнити остаточно від впливу цієї культури нашу європейську українську культуру, частину загальнолюдської культури; очистити українську мову, пильно, ретельно та радикально, від усього того, що було за колоніальних часів привнесено до неї мовою російською: як стихійно, так і внаслідок примусу» (Олександр Боргард, професор, доктор фізико-математичних наук. Донецьк, 1994).
Тим не менше, 2005 року секретар Ради національної безпеки і оборони України Петро Порошенко після представлення його апарату РНБОУ пообіцяв зупинити процес закриття російських шкіл, відновити у вищих навчальних установах групи з російською мовою навчання, а також створити телевізійний канал і радіостанції для російськомовного населення. Помовчимо?
Десять років перегодом, 23 квітня 2016-го, у Міжнародний день англійської мови, Петро Порошенко на своїй сторінці в соцмережі Facebook написав: «Україна відкрита для сучасного світу, а сучасний світ – для України. Тому усім нам потрібно володіти мовою глобального спілкування – англійською».
Резонно. Знання англійської мови у наш час більш ніж актуальні. Разом з тим, зважаючи на чималий корпус «русскоговорящіх» у владних ешелонах, чому б не проголосити 2017-й роком Української мови – з різноманітними конкурсами, олімпіадами, з наданням грантів на кращий посібник, на видання модернізованого Статуту ЗСУ, і, нарешті, законодавчо покінчити з двомовною шизофренією, бодай, у владних коридорах центру і східних регіонів нашої держави.
Кошти, що виділяються на «русскіє школи» чи «русскіє класи», доцільніше було б скерувати на підвищення зарплат учителів та експертів з української мови, на роботу кваліфікаційних (читай: люстраційних) комісій, котрі мають надавати дозволи вихователям для ефективної роботи з підростаючим поколінням.
У сучасному світі перемагають смисли. Культура творить і транслює смисли, сприяє їх ефективному засвоєнню. Так, через підконтрольне телебачення Путін зумів нав’язати й прищепити російському суспільству смисли і вподобання «найкращого друга фізкультурників».
А що в нас? З України Москва, яка «слєзам нє вєріт», нікуди не щезла. На так званому українському «Інтері» руїнницьку місію здійснює то 26-серійна телесага «Дім зразкового утримання», то серіал «Красная королева», то…
22 листопада 2004 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила Резолюцію №A/RES/59/2, про відзначення 8 і 9 травня Днів пам’яті та примирення.
І що ж? Саме в ці дні, з року в рік, в унісон з Москвою, на «Інтері» традиційно відзначалось «Свято зі сльозами на очах», на яке збиралися «найкращі українські та російські виконавці на одній сцені, щоб привітати тих, хто не шкодуючи життя, йшов у бій за рідну країну».
У рік початку російсько-української війни«Інтер» організував концерт-виставу «Перемога. Одна на всіх», аби «показати, що зв’язок між героїчним поколінням Великої Вітчизняної війни і тими, хто живе в наш час, нерозривна, а пам’ять про подвиги народу, що переміг фашизм (насправді нацизм. – О. Р), об’єднує».
9 травня 2015-го на «Інтері» знову «Перемога. Одна на всіх» – концерт, присвячений 70-річчю великої Перемоги. Копірайтери телеканалу гордо повідомили: «Легендарні пісні воєнних і післявоєнних років, які не один десяток років зігрівають душі і серця мільйонів людей, цього разу виконають найпопулярніші українські артисти різних поколінь».
«Перемога. Одна на всіх» у потрактуванні «Інтера» перетворюється для українців на ідеологічну поразку. Невже не зрозуміло, що йдеться про насадження та закріплення в свідомості громадян України совєтсько-імперських історичних міфів у путінській інтерпретації, провокування ідеологічного протистояння в суспільстві. Кремлівський Агітпроп не щез. Саме він продовжує культивувати облудне кліше: «Вєлікая атєчєствєнная вайна – ета всьо наше».
2016 року на веб-сайті телеканалу «Інтер»  (http://inter.ua/uk/news/2016/04/29/6052) вигулькнуло: «Цього року популярні українські артисти виконають найулюбленіші пісні з легендарних воєнних кінострічок – фільмів, які ми дивилися десятки разів, на яких виховувалися. Пісні, які ми знаємо напам’ять (виділення наше. – О. Р.)».
Хто це «ми»? Працівники «Інтеру»? Хто саме виховувався? Працівники «Інтеру»? Хто саме знає ці пісні напам’ять? Працівники «Інтеру»?.. Але до чого тут Українська держава?!
Таке враження, що текст цей написано в Кремлі чи на Луб’янці для хохлів і малоросів, аби закріплювати в їхній свідомості культ війни. Бо з якого, приміром, добра-дива на початку квітня ICTV натхненно «крутив» путінський серіал «Істрєбітєлі»…
До речі, на Київській кіностудії свого часу був відзнятий надзвичайно популярний у СРСР фільм «Винищувачі», який попервах демонструвався українською мовою. Звучала в ньому пісня:

В далекий край товариш відлітає,
Вітрець знайомий вслід за ним побіг.
І рідне місто в синяві зникає,
Зелений сад, знайомий дім, дівочий сміх…

Коли ж мій друг повернеться додому
З польотів дальніх, з бойових доріг.
В кварталах рідних він зустріне знову
Зелений сад, знайомий дім, дівочий сміх…

Згодом кінострічка була дубльована російською. Винищувачі стали «істрєбітєлямі», слова української пісні також переклали російською…
Чи знають про це на «Інтері»? Чи відомо телеканалові, що і знамениту «Катюшу» співали українською:

Розцвітали яблуні і груші,
Плив туман над річною густий,
Вийшла наша чарівна Катюша,
На високий берег, на крутий…

Полилася пісня, мов на крилах,
Про міцного сизого орла,
Про того, якого полюбила,
Для якого щастя берегла…

Історія цікава та повчальна… Але ми – про інше. Без інформаційного суверенітету перемогти ворога нереально. В умовах війни, а не так званого АТО – вигаданої кимось вкрай сумнівної дефініції – інформаційний простір України конче треба націоналізувати. І то невідкладно.

Автор: Олег К. Романчук,
публіцист,
шеф-редактор журналу «Універсум»

«Бессмертный полк» по-київському: провокатори плюс дурники

Єдина успішна реформа? Частина друга: хто у хаті Хатії господар

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com