Маруся вирішила понести кілька склянок рису на базар на продаж. Продавала з-під поли по п'ять крб. за склянку. У нас з'явилися олія та цукор, і тепер ми їли кашу зі справжньою засмажкою, ще й посолоджували.

Проходив просякнутий штучним голодом тридцять третій. Життя потроху влаштовувалося. Я звикав до міського життя. Вже не так легко піддавався різним шахрайствам, які практикували над новоприбулими селянами. Почав знайомитися з аферистичним життям у «найщасливішій країні рад». Познайомився з деяким начальством. Дуже здружився в цей час із касиром пасажирських квитків, і, коли довідався, що на квитках можна добре «спекульнути», купував квитки, по знайомству, на Москву, Ленінград, а тоді їх втричі дорожче перепродавав. Квитки в ці міста продавали за спеціяльними «путівками» та посвідками, щоб, не дай Боже, бідний селянин не поїхав туди шматок хліба (свого хліба) купити, Москва не хотіла до себе пускати голодних. У Москві голоду не було.

Одного дня на станції я зустрів старого знайомого з Царичанки, Михайла Шкіренка. Колись він був ковбасником і мав свій ларьок у місті, а тепер жив теж на Амурі, як і я, займався організованою спекуляцією. Він возив до Москви та Ленінграду соняшникове насіння, а звідти привозив вуджену рибу, оселедці, цукор і халву. Почав я з ним співпрацювати. Я йому давав квитки на Москву, а він мені за це віддячував продуктами. Життя стало цілком нормальним, і я задумав пошукати кращого пристановища. По сусідству з богомолкою я найняв окрему хатку, яку колишній власник вживав як літню кухню. Ось я її трохи перебудував і переселився туди. Тут уже придбав справжнє ліжко і велику скриню, в яку не було ще що класти, але вона прикрашала хату і служила столом.

Моя співпраця із Шкіренком тяглася майже рік. На станції почали підозрювати. Я мусив давати відкупного касирові та черговому на пероні. Працював я по дві доби, а дві з половиною - відпочивав.

Пізніше я наладнав контакти з експедитором і роздавальником багажу. Це було безпечніше, бо вони крали, а я крадіжку лише виправдовував підробленою вагою на квитанціях. Я став збирати гроші, придбав деяку одежину Марусі, собі та Толі, бо він уже був шкільного віку і почав ходити до «нольовки» - щось подібне до дитсадка.

Одного дня я проходив повз хлібний лоток, де хліб продавався за талонами, і помітив, що особа за прилавком була мені наче знайома, але я не міг повірити, що то була Галина Гординська, з якою ми колись разом ходили до вищої земської школи в Царичанці. Підійшов ближче - так, справді вона. Галя рахувала гроші. Вже була та година, коли хліб не можна було продавати. На моє привітання вона відповіла, але не звернула ніякої уваги й далі рахувала гроші. Тоді піднесла голову, сказавши: «Хліба вже немає», - й знову за свою справу. «Галю! Та я не хочу хліба. Я - Іван, Іван Коломиєць, ти пам'ятаєш?». Але вона не звертала жодної уваги. Я тоді подумав: «А, може, й справді це - не вона». Тоді я знову їй кажу: «Чи ви знаєте Галю Гординську з Царичанки?». Вона занепокоїлася й сказала: «Так, я її знаю». Вона, мабуть, мене впізнала, хоч це не було легко. На голові в мене був картуз з козирком, що спадав, наче поранене крило, а на плечах - зношений жакетик, перешитий із сіряка.

- Я вас знаю, Галю Гординська.

- А ви Ванько Коломиєць?

Так ми знову познайомилися й довгенько тримали свої замкнуті руки на прилавку із крихтами солодкого хліба.

Галя зачинила лоток, і ми пішли в напрямі її квартири, розмовляючи та згадуючи далекі минулі роки. Ми розговорилися про школу. Наші очі вже не шукали того порятунку, як колись. Ми говорили та дивилися одне одному просто в душу. Ми були прибиті одним і тим горем. Вона ховалася під іншим прізвищем і боялася, щоб я її не видав. Ми розмовляли добрих дві години. Я сказав їй, що роблю на станції вагарем і маю жінку та двох дітей. Вона не говорила, а я почував себе, наче на сповіді. Раптом вона сказала: «Ти знаєш, ми можемо зробити справу, бо, думаю, тобі можна довіритися. Я - продавщиця, мені не можна виносити більше, ніж 2 кілограми, хліба з лотка. Хай твоя жінка прийде до мене два-три рази, і я їй дам по три кілограми хліба кожного разу, а ми розділимо все між собою навпіл».

Тепер я сам почав боятися, що вона так, ні з сього ні з того, мені таке запропонувала. Але наступного дня я познайомив з нею Марусю, і в нас справа пішла, як по маслу. Хліба було вдосталь, і ми почали сушити сухарі про запас, бо, хто зна, що буде завтра в нашій «найщасливішій країні». Ми навіть почали допомагати хлібом нашим родичам.

На роботі мене перевели до іншого відділу (пакгавзу), де приймали товари експортного значення. Майже все начальство складалося з людей жидівського походження. Я познайомився з експедитором Якобсоном. Біля нього було безпечно, він близько спілкувався з людьми, які носили кашкети з червоними облямівками. Біля Якобсона я побачив, як спокійно можна спекулювати не тільки кілограмами, пудами чи ящиками, а цілими вагонами. Все було державне й під контролем якогось центру в Москві, й що зазначали на квитанції, в те й вірили. Жиди це знали і без будь-яких вагань використовували. Я побачив, що з жидами було найлегше обкрадати очевидно найщасливішу країну в світі. Жиди мене навчили бути практичним. Якобсон говорив: «Це - не крадіжка, це - позичка, вони ж у тебе більше «позичили».

Моя робота була важити, а тоді вписувати та виписувати товар, що надходив і відходив. Часто мої «спілчани» мали якісь товари, що йшли на заграницю. Дещо з цих товарів я дописував до експедиції не на заграницю, а на Тбілісі або на Єреван. Це були два головні пункти організованої спекуляції, якою займалися мої «спілчани». За таку співпрацю мене винагороджували грішми, смальцем, м'ясними виробами, цукром та іншими заграничними продуктами.

Якось усе ставалося так, що, як одне наладнається, інше псується. Коли наладналося з харчами, чогось почало мене шарпати ГПУ. Причиною був ярлик, який причепили мені, видаючи документи в Нижньодніпровськ. Звільнили Буряка і, перебираючи його архіви, почали трусити всіх, хто переходив через його бюро. Мені просто заявили на першому допиті: «Ти - ненадійний елемент». Почали викопувати все з усіх усюд. Пригадали мені, що мій зять служив у Денікіна, й натякали (бо не мали точної інформації), що брат був у Петлюри. Допитували по дві-три години. Починалося завжди лагідно й чемно. Розпитували, як сім'я, як діти, і, взагалі, як мені ведеться на роботі. Чи я не знаю нікого, хто нарікав би на владу, а якщо таке було б, то завжди можна з ними про це порозмовляти. Я помітив, що з мене хотіли зробити сексота, стукача. Про це я розказав Якобсонові, і він разом із своїми «соратниками» негайно припинив афери, запевнивши мене, що все буде в порядку, і вже на третій день із експедитора перейшов на працю «чергового на пероні», замівши за собою всі сліди афер. Наш дядько цього не зробив би, він тягнув би, аж поки б у пастку не потрапив.

Раптово, ні з сього ні з того, мене звільнили з праці. Казали, що прийшли якісь папери із сільради, і вони мусять їх переглянути, бо ще точно не знають, чи я є «ворог народу», чи ні, а ти, мовляв, «тимчасово погуляй».

Я знову опинився за ворітьми. Маруся працювала в цинкувальному цеху на заводі «Комінтерн», гроші були, бо я до того ще трохи приберіг, коли «співпрацював» із Якобсоном. І тоді я вирішив зникнути з очей моїх «охоронців», які вимотували нерви своїми допитами.

Я поїхав у Маріуполь. Думав там влаштуватися, бо мав добрих знайомих ще з молодих років у Левченка. Це вже другий раз я пробував Маріуполь, але знову нічого з того задуму не вийшло. Тоді я вирішив, щоб не було, дістатися до Марусиного старшого брата Володимира. Той мав свояка, який служив у «госспілці» головним бухгалтером. Цей свояк, Слісенко, колись працював-у Іванівській сільраді та мав там знайомство. Через те знайомство я роздобув посвідчення з печаткою сільуправи, що я був членом «комнезаму». Все це робилося з великим острахом і наївним довір'ям, бо кожен з них міг мене видати для прискорення своєї кар'єри.

Повернувся я до Дніпропетровська в квітні пішки, бо витратився до копійки. Якраз починався облік і реєстрація на пашпорти. Я спізнився на день, але тих, хто спізнився було багато, тому тільки трохи помучили і за пару днів видали мені пашпорт. Нарешті, я став громадянином проклятущого Радянського Союзу, який виморив голодом добрих безвинних селян, а між ними - і моїх стареньких працьовитих батьків! Із пашпортом громадянина СРСР я знайшов працю на головному млині Дніпропетровського об'єднання «Трестмука». Тут я зустрів старого друга Сіменкова. Це була не людина, а душа. Його теж «попросили» з праці на станції. Там він займав добре становище і знався з Росохою, який був новим секретарем відділу кадрів (після загарбання Галичини Росоха дістав велику посаду у Львові). Якраз тоді він організував нові курси вагарів, і, коли я до нього звернувся за роботою, він запропонував мені організувати шестимісячну програму цих курсів і стати викладачем. Організувати я погодився, але бути викладачем цих курсів відмовився, посилаючися на те, що моя російська мова не цілком «російська». Він погодився і повернув мені стару професію вагаря. З пашпортом я мав право приписатися, що я негайно й зробив, а за кілька днів уже знову працював між своїми старими знайомими, почуваючи себе сміливіше із законним паспортом нещасного СРСР.

І так я протягнув аж до 1937 р. на станції товарного відділу. Але страждання, страхіття та муки не скінчилися. Почалася «єжовщина». Почали знову тягати на допити, слідства та складання різних протоколів. Мене намовляли стати викладачем курсів і доносити на курсантів. Моєю обороною було незадовільне знання російської мови. Навіть примусили мене піти на вечірні курси російської мови, з чим я мусив примиритися й виконати їхню волю. Я сподівався, що пізніше щось придумаю, бо мені почали пришивати досить серйозну справу, пов'язану з моїм зятем Оверкієм Онищенком і братом Нестором. Походив я на курси російської мови не більше тижня, як ні з сього ні з того заарештували моїх мучителів-допитувачів. Покинув я ті російські курси та почав думати, куди ж подітися, бо мели усіх, як мітлою, не тільки тих, що їхні родичі в когось служили, а навіть наставляли пастки на тих, у кого були знайомі, що служили в «контри».

Коли Сталін доручив Єжову вичистити країну, «где так вольно дьішет человек» (де так вільно дихає людина), Єжов організував цікаву сценку. Він пустив поголоски, що розкуркуленим можна повертатися в свої краї, де їм повернуть півгектара землі, і вони одноосібне можуть хазяйнувати. Спершу цьому не вірили, але пізніше з'явилися чутки, що дехто повернувся, і їм справді повернули півгектара землі, а часто навіть і з хатою.

Коли Маруся кинула хутір, батьки залишилися безборонні. Моя старша сестра Маня пішла по селах заробляти шиттям на харчі, її в Зеленівці забрали до сільради, а коли вона повернулася додому аж через тиждень, батьки померли з голоду на печі, бо хату розібрали до цурпалка. Не залишилося нічого, навіть тини порозбирали. З усього залишилися тільки лампачеві стіни загону, пеньки вирубаного садка та будівельного гаю. Батьків Маня поховала, а сама жила на печищі, бо не хотіла кидати похованих батьків. Вона так прожила аж до 1937 р. Ходила по людях, шила й з того жила.