В серпні пасажирська ракета стартувала на Місяць. Гриць сидів у каюті поруч з батьками. Він легко витримав перевантаження, коли потужні двигуни розганяли апарат. Все було дивно, навіть казково: грім вибухів, пасма хмар в ілюмінаторах, а потім - чорна безодня неба, всіяна зірками, і яскраве кружало Сонця.

Не минуло й доби, як ракета сіла на місячному космодромі. Всі зодягли скафандри й вийшли назовні. Йти було легко, набагато легше, ніж на Землі. Гриць крокував услід за мамою й татом, захоплено оглядаючись навсібіч. Обрій був недалеко, на ньому зубцями вирізнялися невисокі гори й кратери. На чорно-фіолетовому небі пливла блакитна куля рідної Землі.

Космонавти кілька днів мешкали в приміщенні, де росли пальми, троянди та ялини, дзюркотіли струмочки і сіяв штучний дощик, веселила око зелена трава, а в густому гіллі дерев співали птахи.

Листя пальм було велике й лапате, набагато більше, ніж на Землі. А трояндові квіти витикалися з кожного вічка на гілках, мабуть, яскраве проміння Сонця пришвидшувало їхній ріст. Тут, в оранжереї, Гриць познайомився з Марічкою, донькою штурмана юпітерського корабля. Вона теж разом з батьками летіла до далекого світу. Дівчинка була весела на вдачу, мала золоті кіски й блакитні, іскристі очі. Грицеві, звичайно, було приємно, що в нього з'явилася така подруга.

З Місяця експедиція вилетіла на великому космольоті, на борту якого було написано: "Промінь". Діти мешкали в спільній каюті, кожен мав зручний гамачок, крісло та столик. В бібліотеці можна було читати книжки, в кают-компанії часто показували кінофільми й телепередачі з Землі.

Політ тривав чотири місяці. Потужні двигуни невпинно розганяли корабель протягом двох місяців, потім ще півтора місяця відбувався політ за інерцією, а ще два тижні двигуни працювали знову, щоб загальмувати космоліт.

Сонце з часом перетворилося на яскраву невелику зірку, а в ілюмінаторах нарешті з'явилася велетенська куля Юпітера. Проте корабель летів не до нього, а до одного з його супутників, що звався Європою. Він був майже такий, як наш Місяць, але мав дуже густе повітря.

Космоліт пройшов крізь сірі хмари й сів на березі озера. Вода й грунт навколо озера світилися фосфоричним сяйвом. Було так видно, як у хмарний день на Землі. Дорослі космонавти готувалися до першої вилазки на поверхню нового світу, а дітям було звелено сидіти в каюті й чекати. Незабаром Гриць і Марічка побачили, як від космольота від'їхав всюдихід і зник за гірським пасмом.

- А ми? Невже вічно будемо сидіти в каюті? - невдоволено запитала дівчинка.

- Згодом тут побудують оранжерею та обсерваторію, - сказав Гриць, - тоді можна буде виходити і гратися.

Раптом Марічка скрикнула й показала Грицеві на зграю крилатих істот, що летіли над озером, прямуючи до космольота.

- Це живі істоти, - приголомшено прошепотів хлопчик. - Птахи.

- Щось не дуже подібні до птахів, - заперечила Марічка. - У них немає крил. Ніби повітряні міхури.

Сіро-блакитні летючі кулі наблизилися, закружляли довкола ракети. А одна з них зупинилася біля ілюмінатора й заглянула всередину каюти. Величезні очі пронизливо дивилися на юних посланців Землі.

- Я боюся! - скрикнула дівчинка. - У неї страшні очі. Це хижак!

- Звідки ти знаєш?! - засумнівався Гриць. - Глянь, вона усміхається.

Справді, з істотою сталися химерні зміни. На поверхні сірого міхура з'явилася подоба людського обличчя, губи розпливлися в усмішці, забіліли зуби. Істота, певно, щось говорила, бо вуста ворушилися, але в каюту не долинало жодного слова.

- Невже розумна істота? - здивувалася Марічка.

- Аякже, - підхопив Гриць. - Вона вміє змінювати свою подобу.

Істота раптово зникла. А потім усі летючі міхури зібралися в кільце на березі озера й закружляли в танку. З кожним рухом їхні тіла мінялися, набували нової форми. І ось вражені Гриць та Марічка побачили не химерних летючих істот, а дітей Землі, своїх ровесників семирічного чи восьмирічного віку. Взявшись за руки, ті істоти танцювали: гарно, граційно, легко. Білі та блакитні сорочечки, зодягнені на них, майоріли на вітрі.

- Я хочу до них, - сказала Марічка.

- Дурненька! Тут повітря отруйне, ми задихнемося.

- А вони ж дихають?

- Вони тутешні. А ми - ні. І не забудь, що нам заборонено виходити з каюти.

- А мені хочеться, - вперто наполягала Марічка. - Зодягнемо скафандри й вийдемо. Зустріч з дітьми іншого світу - це ж страшенно цікаво!

Дівчинка метнулася до ніші в каюті, зодягла свій скафандр.

- Ти як знаєш, а я піду.

Гриць, згадавши застереження тата, повагався, але, не бажаючи бути в очах дівчинки боягузом, мовчки зодягнувся теж. Вони спустилися автоматичним ліфтом униз, минули шлюз і ступили на чужу планету. Скелясту поверхню покривала якась чорно-кривава рослинність. Подібна до лишайників, вона неприємно тріщала під ногами. Істоти побачили дітей, їх танок розпався, і вони веселою зграйкою оточили Марічку та Гриця непроникним кільцем.

- Такі самісінькі, як і наші діти, - почувся по радіо голос Марічки. - Вітаємо вас, друзі, ми прибули з Землі.

- Що таке? - пролунав зненацька у навушниках тривожний голос Грицевої мами. - Невже ви покинули корабель? Грицю, Марічко?!

- Тут теж діти, - гукнула Марічка. - Вони граються з нами!

- Негайно в корабель! - суворо наказав голос тата. - Тікайте в шлюз, чекайте нас!

Гриць схопив дівчинку за руку й хотів було бігти до космольота, та враз подоби дітей з чужої планети разюче змінилися, вони перетворилися на потворних восьминогів і накинулися на прибульців з Землі. Гриць запручався, але де там! їх з Марічкою підійняли в повітря й понесли геть від корабля.

- Татку! Мамо! - кричала перелякана Марічка. Проте ніхто на допомогу не прийшов. Хижі істоти несли своїх бранців усе далі й далі.

Перелетівши озеро, восьминоги почали хутко знижуватися в глибину чорної прірви. Там клекотів пінистий зелений потік. Посеред нього височіла похмура скеля, а на ній - велетенська вежа, змурована з темно-червоних кристалів. Хижі істоти зупинилися на верхів'ї вежі. З отвору в ній виповзла велетенська потвора, подібна до брудного мішка, виповненого якимись драглями. Блиснули злісні очі, в повітря знялися довжелезні мацаки: ними огидне страховисько торкнулося дитячих скафандрів. Марічка закричала:

- Мамочко, рятуй нас!

Проте у відповідь не почулося й звуку. Гриць зрозумів, що ніхто їх звідси не визволить, але не заплакав. Треба навіть умирати з гідністю,- так часто говорив тато.

Потвора вхопила Гриця в свої мацаки й почала розглядати з усіх боків. Вона крутила його і так і сяк, певно роздумуючи, як зручніше здерти з нього блискуче покриття. Те ж решта восьминогів робили з Марічкою. Дівчинка плакала, а Гриць, зціпивши зуби, мовчав.

Чим би все скінчилося, невідомо, бо раптом якісь полум'яно-блакитні істоти спустилися з неба й напали на восьминогів. Завирував бій. Потвора та решта восьминогів відпустили дітей і заховалися в чорному отворі вежі.

Полум'яно-блакитні істоти, схожі на граційні летючі квіти, покружляли над вежею, потім підхопили дітей гнучкими стеблами-руками й винесли їх з прірви.