Шевченко – наш. Він для усіх століть,
Він – як Ісус Христос для України.
Візьміть його вогню, хоч крихітку візьміть,
І з цим вогнем виходьте із руїни

Я – Україна – країна твоя, близька і далека, самостійна і незалежна, непокірна і незламна, улюблена мати твоя!
Народ мій – багатство і гордість моя. І сила незламна і славна. У віках прославляв й захищав він мене.
О, сини мої й доньки, мої українці, ви пронесли мою славу й незламну віру крізь біль і страждання, любов і сльози; залишили свій слід у моїй душі. У піснях і віршах величали мене і мою прекрасну мову солов’їну.
Любов’ю безмежною і вірою-правдою служив мені й моєму люду Тарас – Кобзар Великий. Він розпалив багаття в серцях знедолених моїх людей і став дороговказом на сотні літ грядущих, став моїм героєм...
Легко бути героєм, коли те, що ти робиш, називають подвигом. Незмірно важче тоді, коли подвиг назвуть подвигом через десятиріччя, чи навіть сторіччя, а за життя відплатять засланням, забороною, зневагою, мовчанням або репресіями, чи розстрілом. Важко бути героєм, бо справжні герої ніколи не обмежуються рамками свого життя, адже вони – незмірно більші, тому і йти до них треба довго...

Хай палає свічка.
Хай палає,
Поєднає нас вона в цей час.
Друзів голоси нехай лунають,
Слово й музика нехай єднають нас.

Так і на цьогорічному святі, присвяченому Тарасові Григоровичу Шевченку, у школі українознавства ім. Андрея Шептицького при парафії св. Йосипа Обручника були вдало поєднані і слово, і музика, і навіть танці. Образ України незримою ниткою пов’язував творчість Великого Кобзаря із сучасністю, нагадував про події на рідній землі, а пісня «Чорні квіти» у виконанні дівчат-старшокласниць та музичного керівника п. Олі Допілко змусила змахнути непрохані сльози та серце защеміти від болю за Батьківщину:

Моліться, люди України,
За тих, хто на передовій,
Моліться за чужого сина,
Щоб вас колись потішив свій!

Усі учні школи ще раз своєю підготовкою, своїм співпереживанням і, звичайно ж, своїми виступами довели свою готовність бути українцями, підтвердили, що вони є гідними синами й доньками для когось уже далекої, а для когось лише за батьками України-неньки. Пісні: «Думи мої, думи», «Бандуристе, орле сизий», «Молитва», «Україна – це ми», «Я – маленька українка», «Будем козаками», «Ми – нащадки козаків», «Це – моя земля», «Зацвіла в долині», «Як у нас на Україні», Я – українець», «Гей, шуми, великий луже», «Одна калина», «Моя Україна», «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий» перепліталися з поезіями, в яких були і звернення до рідної землі, і порушувалась проблема української мови, і завжди був присутній образ Тараса Григоровича Шевченка.

Народе мій! Великий український,
Ти пута зняв з козацького коня.
Вже – з волею – і хліб святий, і сільця,
Тож зміцнюй, бережи її щодня.
Будь пильним, мій довірливий народе!
Не раз вже потрапляв у пастку ти.
Підняти прапор – то ще не свобода.
Будь мудрим! Вір, що дійдем до мети!

Після закінчення свята залишилась у всіх величезна віра у те, що буде спокій на рідній Україні, що здійсняться слова нашого Великого Пророка:

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люди на землі!

Знову хочеться всім подякувати – за витримку, організованість, за любов до своєю праці, за бажання виступати – вчителям школи українознавства, учням, батькам, адже без спільної праці не вдалося би вже вкотре провести цікаве та неповторне свято.

В минулім часі не кажіть про нього –
Він з нами нині в майбуття іде!
Його слова – то нам пересторога
У наших діях і на кожен день.
Якщо вам мова, і земля, й родина,
І пісня українська дорогі, –
Любіть, як він, страждальну Україну,
Як він – і ненавидьте ворогів!