Мабуть, навіть серед українців, що не дуже цікавляться економікою та процесами глобалізації, знайдеться мало таких, які б за останні півроку нічого не чули про проблеми Китаю. Новини про вповільнення економічного зростання в Піднебесній і явища, які його супроводжують, регулярно сколихують інформаційний простір у світі, а відтак, часто потрапляють і до України.

Практично в усіх куточках світу нині Китай називають однією з основних причин турбулентності на глобальних фінансових ринках, різкого падіння цін на сировинні матеріали та вповільнення розвитку світової економіки. Найімовірніше, це перебільшення. Проте не варто й недооцінювати значення негативних процесів в економіці КНР. Адже на сьогодні вона найбільша за розмірами у світі (за паритетом купівельної спроможності). Відтак, якщо теперішні процеси продовжать розвиватися в такому напрямку, то можуть призвести до такої глобальної кризи, від якої постраждає багато країн, зокрема, й Україна. З огляду на це, і для нас-українців важливо зрозуміти, що відбувається в Китаї та чим це може нам загрожувати.

Неоднозначні симптоми

Коли журналісти, а часто і фахові економісти кажуть про проблеми китайської економіки, то, передусім, звертають увагу на симптоми хвороби, а не її причини. Таких ознак того, що в Піднебесній відбувається щось не дуже хороше, є кілька.
По-перше, вповільнення економічного зростання. Торік реальний ВВП КНР виріс на 6,9% (принаймні, так стверджує офіційна статистика республіки), не досягнувши цілі 7%, поставленої урядом країни. Для багатьох економістів це стало шоком з огляду на те, якими темпами валовий продукт зростав ще кілька років тому (понад 10% на рік). Однак, якщо подивитися на цю цифру в абсолютних координатах, то у світі на сьогодні дуже мало економік демонструють вищі темпи, а великі економіки і поготів. Крім цього, відповідно до оновленого січневого прогнозу МВФ, темп зростання реального ВВП КНР повинен становити 6,3% цього року і 6,0% – наступного. Нам би такі цифри! Якщо фактична динаміка їм повністю відповідатиме, то ситуація в Китаї взагалі не мала б викликати жодного занепокоєння.
По-друге, курс юаня стосовно долара США почав поступово знижуватися зі середини минулого року, втративши до кінця січня 2016-го 7,6%. Сам по собі масштаб знецінення незначний (кому це краще знати, як не українцям). Але девальвація юаня важлива тим, що зламала тенденцію до поступового подорожчання грошової одиниці КНР, яка тривала протягом практично 10 років, починаючи від середини 2005-го. Зрозуміло, що злам тенденції кардинально змінює очікування й поведінку економічних контрагентів і тим призводить до деяких негативних наслідків.

Валютні втрати

По-третє, девальвація юаня супроводжується швидким зменшенням золотовалютних резервів (ЗВР) китайського центробанку (Народного банку Китаю). Починаючи зі середини 2014 року, коли обсяг ЗВР КНР досяг історичного максимуму, центробанк витратив на підтримку юаня та фінансування відтоку капіталу $763 млрд. Ця сума не просто величезна. Вона змусила багатьох говорити про наближення економічної кризи в Піднебесній, а головне – діяти, тобто, виводити капітал із країни.
По-четверте, за останню половину з гаком року китайський ринок акцій пережив дві досить стрімкі хвилі обвалів. І хоча вплив фондового ринку на економіку в Піднебесній невеликий, далекий від того, що властиво для розвинутих капіталістичних країн, однак зазначені обвали доклалися до формування негативних настроїв серед інвесторів та економістів.
Ці чотири пункти, здебільшого, вичерпують аргументи тих, хто ставиться скептично до перспектив розвитку народного господарства КНР. Якщо аналізувати їх відсторонено, то виявиться, що нічого критичного не сталося, принаймні, поки що. Адже нинішній, не надто спокійний та гладкий, етап розвитку глобальної економіки характерний тим, що існує чимала кількість країн із значно більшими амплітудами перепаду низки індикаторів (курс валюти, темпи зростання ВВП, відсоткові ставки, проблемні кредити в банківській системі тощо). На їхньому тлі Китай виглядає досить упевнено. Розвиваючи такий хід думок, можна цілком погодитися з МВФ і низкою експертів, які вважають, що економіка Піднебесної пройде фазу «м’якої посадки» і спокійно, майже без втрат перейде до ери низьких темпів зростання. Але якщо названі явища є тільки симптомами хвороби, яка є не досить помітною та залягає значно глибше, ніж її прояви, що їх бачать усі? Тоді негатив лише накопичуватиметься, проявляючись у негативній динаміці дедалі ширшого кола індикаторів. І коли він вибухне – лише питання часу.

Фаза кипіння

Якщо уважно глянути на ширшу низку індикаторів китайської економіки – не тільки тих, до яких нині прикута увага більшості економістів, – то стане зрозумілим, що кризові явища в Піднебесній виникли не вчора й не торік. Будь-яка капіталістична система переживає регулярні кризи, які, парадоксально, мають величезний позитив у тому, що збалансовують її, ліквідовуючи все зайве, дисбаланси, накопичені протягом періоду зростання. Але якщо в розвинених країнах період розвитку від кризи до кризи триває 7-10 років, то в КНР економіка безупинно росте ось уже сороковий рік поспіль (останній офіційний спад реального ВВП за результатами року було зафіксовано у далекому 1976-му, тоді економіка скоротилася на 1,6%) і робить це унікально високими темпами. Логічно припустити, що за весь цей час там могли накопичитися певні дисбаланси. Причому, масштаб їх значно більший, ніж зазвичай трапляється у розвинутих країнах, адже за 7-10 років між кризами при помірних темпах розвитку останні не можуть накопичити стільки «зайвої ваги», як за 40 років прискореного зростання.
З іншого боку, донедавна мало експертів могли дорікнути китайському уряду в неякісній, непрофесійній економічній політиці, тобто, теоретично можливо, що влада Піднебесної усувала дисбаланси розвитку в процесі їх накопичення, появи й виявлення. Аналіз показує, що така гіпотеза хибна і що дисбаланси таки існують, а деякі з них мають глибоку структурну природу.
На думку про наявність дисбалансів наштовхує той факт, що останніми роками в китайській економіці регулярно з’являються різноманітні мильні бульбашки, які або лускають, або придушуються жорсткими адміністративними заходами політики уряду КНР. Нині в усіх на слуху обвал на ринку китайських акцій. Фактично він мав три гострі фази: у червні та серпні минулого року, а також у січні поточного (і тому доволі часто створював інформаційні приводи). Тоді в окремі дні ринок втрачав по 7-9% на день. Не можна сказати, що в розвинутих країнах не буває настільки різких падінь. Проблема в іншому – в тому, як акції зростали. Адже до тих висот, з яких відбулося стрімке падіння, ринок дійшов занадто швидко. За неповний рік, починаючи з другої половини 2014 року, індекс акцій Шанхайської біржі виріс у 2,5 разу. У розвинутих країнах ринки настільки швидко не ростуть. Тобто, те зростання було симптомом явної фінансової мильної бульбашки, яка обов’язково мала раніше чи пізніше луснути. І станом на сьогодні це сталося.
Суцільні бульбашки
Багато українців ще пам’ятають аналогічну ситуацію в нашій країні перед кризою 2008-2009 років. Тоді індекс ПФТС (індекс українських акцій) виріс із кінця 2006-го до початку 2008-го у понад три рази. Причина – неймовірний перегрів економіки та надлишок грошей у фінансовій системі, коли кредити видавали всім без розбору, бізнес починали навіть ті, хто нічого в ньому не тямить, а багато українців купували по кілька квартир та земельних ділянок, бо не мали куди подіти гроші. Чим закінчилася та бульбашка, ми прекрасно знаємо, бо розгрібаємо деякі її завали ще досі.
Із тим, що тепер відбувається в Китаї, можна проводити чіткі паралелі та висувати гіпотезу, що проблема Піднебесної в надлишку грошей. Важливо додати, що жодні заходи зі стабілізації ситуації (заборона коротких продажів, так званих «шортів», під загрозою арешту; зупинка первинних розміщень акцій; пропаганда через медіа купувати акції; заборона власникам понад 5% акцій однієї компанії продавати їх протягом 6 місяців; арешти двох сотень людей за те, що вони «поширювали чутки» про можливий крах китайського фондового ринку; упровадження механізму автоматичної зупинки торгів та інші), яких уживав Пекін, – чи то адміністративні, чи економічні, чи навіть кримінальні – не дали помітного ефекту. Бульбашка луснула: ринок досі перебуває у ведмежому тренді й, мабуть, повернеться близько до тих рівнів, з яких починав зростання півтора року тому. Коли перед глобальною кризою 2008-2009 років китайський ринок акцій виріс у 6 разів за півтора року, то його падіння втричі цілком відповідало розмахові кризи у світі. Зараз ринок впав майже вдвічі (але це ще не кінець), хоча за великим рахунком про рецесію у світі чи хоча б у КНР казати рано. Значить, існують інші проблеми, які мають величезну, визначальну вагу.
Інший кандидат на бульбашку – ринок нерухомості. Від початку нинішнього сторіччя середні ціни на неї в найбільших 70 містах КНР виросли вдвічі. Причому, у ключових містах країни – значно більше. Наприклад, ціна на житлову нерухомість у Шанхаї за останніх 15 років збільшилися в понад 7 разів. Середня вартість квадратного метра житла у ключових містах (Пекіні, Шанхаї, Шеньчжені, Гуанчжоу) перевалила за $3000. Зрозуміло, що для багатьох громадян КНР та іноземних інвесторів китайський ринок нерухомості став таким собі perpetuum mobile для заробляння грошей. Коли уряд Піднебесної усвідомив рівень загрози, то почав впроваджувати заходи державної політики, здебільшого, адміністративні, спрямовані на те, щоб охолодити ринок. Серед таких було суттєве збільшення початкового платежу при купівлі другого житла у кредит, заборона мешканцям Пекіна мати у власності понад 2 будинки, заборона продавати житлову нерухомість тим, хто не прожив у Пекіні, принаймні, 5 років, впровадження податку з продажу нерухомості тощо.
Більшість із цих інструментів було запроваджено ще кілька років тому. Тому зараз можна робити висновки. Передусім, треба сказати, що тим рестрикціям, за допомогою яких намагалися остудити китайський ринок житлової нерухомості, вдалося тільки поставити його на паузу. У другій половині минулого року зростання цін відновилося і зараз набирає темпів. Крім цього, оскільки зазначені заходи не зачепили корінь проблеми, то вона не зникла, а лише трансформувалася. Гроші, які мали потрапити на ринок нерухомості, пішли на ринок акцій і досить швидко спровокували там бульбашку, про яку сказано вище. Зараз вони повертаються на ринок нерухомості. Наслідки цього Китай ще пожинатиме.
І це ще не все. Окрім відновлення зростання цін на китайську нерухомість, на сьогодні ми спостерігаємо нову бульбашку – зовнішніх інвестицій. Оскільки надлишок грошей нікуди не подівся, то, не знайшовши собі застосування всередині Китаю, він почав шукати його за межами Піднебесної. Обсяг прямих іноземних інвестицій китайських фізичних та юридичних осіб в активи за кордоном за останні кілька кварталів виріс утричі від своїх колишніх рівнів. Загальновідомо, що КНР протягом років практично скуповує Африку, тобто, будує там інфраструктуру, видає кредити в обмін на можливість розробляти тамтешні родовища природних ресурсів. Це один аспект бульбашки зовнішніх інвестицій. Крім цього, китайські багатії скуповують елітну нерухомість по всій земній кулі. За даними The Wall Street Journal, два роки тому за витратами на американську житлову нерухомість, куплену нерезидентами, китайці поступалися лише канадцям. Уже тоді йшлося про понад два десятки мільярдів доларів, і ця сума має тенденцію до швидкого зростання. Подібні покупки китайці, мабуть, здійснюють у більшості розвинутих країн світу.
Нарешті, ще одну бульбашку можна узріти в китайському футболі. Не минуло й року, як у КНР ухвалили програму розвитку футболу. Відповідно до неї одним із стратегічних завдань є збільшити до 2025 року кількість дитячих футбольних академій удесятеро – до 50000. А тактичне завдання – покращити якість футбольних першостей Піднебесної. З цією метою протягом останніх двох років чотири великі компанії отримали контроль над клубом вищого дивізіону кожна. А цього сезону, у зимове трансферне вікно, китайці почали платити захмарні суми за доволі якісних, але не провідних футболістів, переманюючи їх з Європи. За Раміреза з лондонського «Челсі», Яксона Мартінеза з мадридського «Атлетико», Алекса Тейшейру з донецького «Шахтаря» та кількох інших китайські клуби заплатили $300 млн., що, за даними британського тижневика «The Economist», більше, ніж сумарні чисті витрати на футболістів п’ятьох найсильніших європейських футбольних чемпіонатів. Чергова бульбашка, ще один варіант тринькати гроші в ситуації, коли дефіцит ідей для розвитку економіки стає очевидним.

Багато грошей не буває?

Бачимо, що нинішні проблеми в Китаї назрівали протягом багатьох років. Їх суть полягає в тому, що економіка Піднебесної схильна до регулярного генерування мильних бульбашок. У китайського уряду, на перший погляд, є дві стратегічні опції як діяти. Перша – дозволяти, щоб ці бульбашки виростали та лускали. Тоді економіка «закипить», а кожна нова бульбашка буде мати дедалі більший руйнівний вплив на економічне зростання. Друга (саме її обрала влада країни) – усіма правдами й неправдами намагатися стримувати розвиток цих бульбашок. І хоча цей варіант дає можливість потягнути час, але є неефективним, бо не впливає на корінь проблеми. Натомість, має суттєві побічні наслідки, головним з яких станом на сьогодні є «зовнішньоекономічна» бульбашка – відтік капіталу з КНР у пошуках дохідності за кордоном та з метою уникнути втрат капіталу інвесторами всередині країни. Саме цю тенденцію та її видимі прояви – девальвацію юаня та зниження ЗВР центробанку КНР – ми нині спостерігаємо.
Теоретично існує й третій шлях. Але для того, щоб ним піти, потрібно зрозуміти, що лежить в основі уже згаданого регулярного генерування мильних бульбашок. Аналіз статистики дозволяє стверджувати, що основний фактор такого «закипання» китайської економіки – порівняний надлишок внутрішніх заощаджень. Монетарний агрегат М2, основною складовою якого є депозити фірм і домогосподарств у банках і небанківських установах КНР, за результатами минулого року перевищив 200% від ВВП. Це значно більше, ніж у більшості розвинутих країн (є певна подібність до Японії, паралелі з якою тут доречні, адже її стагнаційно-дефляційна економіка останніх двадцяти років за певних умов може бути моделлю подальшого розвитку для нинішнього Китаю), що робить фінансовий сектор Піднебесної занадто великим порівняно з його базисом – народним господарством республіки.
Існує кілька першопричин такої динаміки. Передусім, величезна нерівність доходів, яка існує в КНР. За оцінками Світового банку, кілька років тому відношення доходів 10% відсотків найбагатших китайців до 10% найбідніших становило 17,6; за оцінками ООН – 21,6 (у Німеччині – 6,9; у Франції – 8,6; Великобританії – 8,5). У Піднебесній існує, мабуть, кілька мільйонів мешканців, які можуть собі дозволити купити все, що душа забажає. Зрозуміло, що такі люди заробляють значно більше, ніж витрачають на споживання. І ламають голову над тим, куди подіти решту. Перше, що приходить їм на думку, – покласти гроші на рахунки в банках, друге – інвестувати в нерухомість або акції. Судячи зі статистичних показників, у масштабах країни є дуже мало тих, хто зважується на ці гроші відкрити новий або розширити існуючий бізнес. Мабуть, для цього просто бракує ідей, стимулів, а також світоглядної мотивації. Щороку найбагатші отримують на свої депозити в банках у вигляді відсоткових платежів 5-8% від ВВП («тіньовий фінансовий сектор» додає ще кілька відсоткових пунктів), збільшуючи на їх суму (за вирахування коштів, спрямованих на купівлю мильних бульбашок) величини своїх вкладів. Наразі ситуація близька до описаної відомим сучасним французьким економістом Томою Пікетті, r>g (у даному випадку відсоткові платежі вищі за приріст номінального ВВП), з чого випливає різке зростання нерівності доходів і поява передумов для рецесії, що супроводжується численними бульбашками.

Коли грошей забагато

Друга першопричина – відсутність належної кількості інвестиційних ідей для перетворення цих грошей на окупні інвестиції. Хоча частка валового нагромадження основного капіталу (фактично інвестицій) у Піднебесній одна з найбільших у світі і становила за результатами 2014 року 44,5% від ВВП, але цей показник досить оманливий. Мабуть, усім відомо про надлишкові потужності виробничих компаній КНР, а також про міста-привиди, де безліч готових, зданих до експлуатації будинків та торговельних центрів, у яких наразі ніхто не мешкає та не торгує. Китай набудував надлишкової інфраструктури та виробничих потужностей на роки вперед. Наразі окупність цих інвестицій нульова, з чого, до речі, випливає питання про якість наданих під них кредитів.
Жорстка суспільна ієрархія, патерналізм як світогляд основної частини населення, широке домінування комуністичної партії та значною мірою державна власність стримують суспільну енергію й не дають розкритися підприємницькому потенціалові громадян КНР. Ситуація дуже подібна до того, що властиво для нинішньої Росії та протягом тривалого часу було притаманно і для України (зараз у нас легше зайнятися бізнесом, більше людей до цього ментально готові, ніж десятиріччя-півтора тому, хоча перешкод від масивного державного апарату не бракує). За таких умов бізнесові ініціативи купки китайських бюрократів ніяк не відповідають потребам країни та її можливостям, виходячи з величини заощаджень (М2), які через це щороку лягають мертвим вантажем на депозитні рахунки фінустанов.
Із двох наведених першопричин випливає єдиний наслідок: коли є гроші, а нема куди їх вкладати, виникає простір або для марнотратства (у бідніших категорій населення), або для спекулятивного інвестування (у багатших), що призводить до виникнення мильних бульбашок на фінансових ринках. У розвинутих країнах, де підприємницька енергія мас трансформується у численну кількість інвестиційних ідей та новостворених компаній (стартапів), заощадження знаходять собі застосування. Навіть якщо це відбувається без допомоги банківської системи (що характерно для Європи), а через залучення капіталу на фондовому ринку (більш властиво для США) чи завдяки так званим фінтехам та краудфандингам, що набирають дедалі більшої популярності у світі, гроші однаково знаходять продуктивне та ефективне застосування.
У КНР такого немає в масштабах країни, тож ті, хто заощаджує, здебільшого, кладуть гроші на депозит, у гіршому випадку втягуються в чергову мильну бульбашку і, власне, докладаються до її створення своїми грошима. І тут знову-таки потрібно віддати належне уряду КНР. Він розуміє, що розміри заощаджень у Піднебесній занадто великі та що їх нема куди інвестувати. Але не знаходить нічого кращого, як вжити адміністративних заходів, наприклад, встановити стелю депозитних ставок (наприкінці минулого року її нарешті скасували), що призводило до перетоку заощаджень у так звану «тіньову фінансову систему», яка пропонувала вищі відсотки, але зовсім не гарантувала повернення основної суми вкладів. З огляду на це, проблема надлишку заощаджень є глибинною, структурною і не зникає попри численні адміністративні заходи китайського уряду, які, на жаль, не влучають у ціль.

Фантом реального сектора

Тож наразі існують усі передумови для занепокоєння станом справ у реальному секторі економіки Китаю. Їй бракує драйверів якісного росту і кількості підприємців, які би їх реалізували. З одного боку, це проявляється в надлишку грошей, надмірних величинах монетарних агрегатів, регулярній появі мильних бульбашок. З іншого – пов’язано з дуже багатьма проблемами, які вже зараз привертають увагу економістів, але, накопичившись і вистреливши в певний момент у майбутньому, зачеплять багатьох.
Перша – інвестиції з нульовою окупністю (іншими словами, безмежним періодом окупності). Поки у простих людей не буде достатнього платоспроможного попиту, всі ці порожні будинки, торгові центри, а також надлишкові потужності будуть просто баластом. Відповідно, кредити, на які це все будувалося, залишатимуться потенційно проблемними з усіма перспективами бути неповернутими (цікаво, по них хоча би відсотки платять?). Або держава буде змушеною брати на себе цей баласт – а йдеться про трильйони доларів – або його наявність у певний момент відкриє очі вкладникам китайських банків на якість їхніх активів, що призведе до масштабної паніки та лавиноподібного ефекту доміно в банківській системі (українці це проходили кілька разів, китайці – ні, принаймні, на пам’яті нинішнього покоління).
Друга – насичення глобалізації. Китайська економіка протягом десятиріч розвивалася на хвилі глобалізації, постачаючи на експорт дешеві копії технологічних і не тільки продуктів, розроблених на Заході. Дешевий експорт був найпростішою та найбільш масштабною інвестиційною ідеєю в межах країни. Зараз ринки китайського експорту наситилися. Протягом 2011-2014 рр. зовнішній товарообіг найбільших 20 економік світу щорічно ріс, у середньому, лише на 1,6%. Торік він знизився в доларовому еквіваленті у зв’язку з падінням глобальних цін на сировину та девальвацією національних грошових одиниць багатьох країн світу. За січень-вересень 2015 року експорт товарів і послуг із Китаю знизився на 3,7% у грошовому вимірі. Головна за останні десятиріччя інвестиційна ідея у Піднебесній перестала працювати. Значить, можливості для інвестицій радикально скорочуються. Кількість вільних грошей зростає. Крім цього, за останні роки експорт уже втратив свою колишню вагу в китайській економіці. За результатами 2015 року він матиме близько 22% від річного ВВП – на рівні показників середньостатистичної європейської країни. З огляду на нинішні масштаби економіки Піднебесної та присутність її товарів по всій земній кулі, можливості суттєво стимулювати зростання завдяки експорту вкрай обмежені. А реалізація альтернативи – перехід на виробництва вищих технологічних укладів – відбувається надто повільно.
Третя – високий рівень зарплат, який пригнічує економічну активність. У промислово розвинутих провінціях КНР, що, здебільшого, прилягають до моря, ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності становить $20-30 тис. на рік – показник багатьох країн Східної Європи, зокрема, Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини. Через такий рівень заробітків багато іноземних інвесторів, які раніше вкладали капітал у створення виробництва в Китаї, переїжджають у сусідні, бідніші країни, наприклад, В’єтнам, Камбоджу, Індонезію, Філіппіни та інші (прямі іноземні інвестиції в китайські компанії за три квартали минулого року знизилися на 4,7% порівняно з аналогічним періодом попереднього року). Це один із проявів так званої «пастки середнього рівня доходу», коли потрібно переходити від зростання на бідності (низьких зарплатах) до зростання на інтелекті (високих технологіях і монополізованих, завдяки їх використанню, ринках). Цікаво, що для так званого переходу від експорту до внутрішнього споживання як моделі економіки потрібні вищі зарплати. А забезпечити їх у галузях низьких технологічних укладів неможливо. Тому цей перехід ускладнюється і затягується в багатьох країн. І Китай тут не виняток.
Четверта – низькі темпи зростання зайнятості. За 10 років (по 2015 р.) зайнятість у китайській економіці виросла на 28 млн. осіб. Цифра велика, але це тільки 3,8% приросту. Тобто, економіка почала створювати вкрай мало додаткових робочих місць уже давно. За цей же час середня заробітна платня виросла у понад тричі. Звичайно, коли глобальна економіка стрімко розвивалася, а китайські підприємства могли інвестувати у власну модернізацію, швидко досягаючи окупності за рахунок експорту, то у них була можливість систематично збільшувати ефективність виробництва і як наслідок – зарплату. Але зараз, маючи значні надлишкові потужності, окупити модернізацію складніше, збільшити ефективність – ще важче, а досягнуті рівні зарплат стають реальним тягарем для виживання бізнесу, не кажучи про розвиток та зростання. Тобто, очевидна ситуація, в якій фінансовий сектор має гроші, а бізнес при нинішній глобальній кон’юнктурі та високих зарплатах китайців неспроможний знайти достатню кількість окупних інвестиційних проектів для застосування наявного фінансового ресурсу. Єдиний вихід для бізнесменів – брати участь у фінансових бульбашках. Єдиний вихід для держави – знецінити юань.
Ураховуючи всі названі проблеми китайської економіки, в багатьох експертів виникає питання: чи справді ВВП КНР торік зріс на 6,9% (за попередні роки – ще вищими темпами), чи це партія просто «малює цифри»? Багато показників вказують на стагнацію (у кращому випадку). Споживання сталі у країні падає. За даними Світової асоціації сталі, у 2014-му воно знизилося на 3,3% – до 711 млн. тонн. За оцінками фахівців, у вересні минулого року попит на сталь у Піднебесній скоротився на 8,7%. Погодьтеся, що для промислової країни з величезною часткою валового нагромадження основного капіталу у ВВП динаміка попиту на сталь є неймовірно показовою. Виробництво цементу у грудні впало на 3,0% і було щомісяця минулого року нижчим, ніж роком раніше. Зрозуміло, що такі показники вказують на те, що народне господарство КНР має низку структурних проблем. Їх ще нікому ніколи не вдавалося подолати адміністративним заходами, та й конвенційна державна політика (монетарна, фіскальна тощо) ту не допоможе. Потрібні структурні реформи.

Омріяна трансформація

Кажучи про перспективи економіки КНР на міжнародному економічному форумі в Давосі, директор-розпорядник Міжнародного валютного фонду Крістін Лагард наголосила, що країні потрібно провести три види трансформації, тобто, замінити експорт (інвестиції) як драйвер економічного зростання на внутрішнє споживання, перейти з індустріального розвитку на постіндустріальний (послуги), трансформувати державну власність у приватну.
Пані Лагард була однією з багатьох, хто казав про необхідність трансформації економіки Піднебесної на форумі у Давосі. Одразу на думку спали дві аналогії. Перша – Україна у 2013 році, коли після кількарічної стагнації економіки Янукович заговорив про необхідність реформ й сформував уряд «молодореформаторів». Що з того вийшло – ми знаємо. Криза нас наздогнала та взяла своє швидше, ніж ми почали, принаймні, планувати реформи. Друга – Росія у 2014-2015 роках, коли падіння економіки, приводом якого стали санкції та падіння цін на нафту, оголило проблеми соціально-економічної та суспільно-політичної систем РФ. Тому в Росії досі говорять про реформи. Але трансформація системи потребує значно більше часу, ніж економічна криза. А головне – для забезпечення першої потрібні зміни в головах людей, і саме друга часто дає необхідний поштовх для таких ментальних змін. Саме тому спочатку криза – потім трансформація. Навпаки не буває. Так було в Україні, так відбувається в Росії (криза там уже є, а чи буде трансформація – питання відкрите), такий шлях чекає і на Піднебесну.
Китаю справді необхідні ці три напрямки трансформації. Але кожен із них має свої вузькі місця і величезні перешкоди. Перетворення державної на приватну повинно стосуватися не лише власності, а й підприємницької ініціативи, центрів подолання суспільних проблем та фокусу суспільної енергії. Тобто, громадянам КНР потрібно розв’язати руки, а для цього необхідно кардинально реформувати уклад життя. Така мета станом на сьогодні бачиться неймовірною.
Що стосується постіндустріального розвитку, то для стимулювання галузі послуг потрібно спочатку сформувати внутрішній ринок для них (експорту буде замало та й багато послуг нетранспортабельні). А це потребує вищого рівня доходів населення, тобто, в нинішніх умовах – меншої нерівності доходів. Чи готова китайська держава забирати надлишок у багатих (через оподаткування та інші легальні інструменти) для того, щоби підвищити зарплати та рівень соціальної допомоги? Це дуже непросте питання, адже монолітність комуністичної партії не в останню чергу забезпечується можливостями стати багатим і контролювати певні фінансові ресурси. Якщо держава почне проводити «робінгудівську» політику, чи втримається партія на ногах?
Нарешті, перехід від експорту (інвестицій) до споживання потребує титанічних зусиль. Якщо китайцям дати високу зарплату, то значно виросте імпорт (китайці не завжди підтримують національного товаровиробники, як і громадяни будь-якої країни світу, до того ж, КНР є нетто-імпортером багатьох ресурсів), а експорт втратить цінову конкурентоспроможність. Це призведе до девальвації юаня та наростання тих дисбалансів, які зараз впливають на макроекономічні показники Піднебесної. Якщо перестати будувати (зменшити темпи валового накопичення основного капіталу), то виникне питання, куди китайським банкам дівати гроші, кому видавати кредити. Якщо вирішать кредитувати споживання, то це призведе до чергової бульбашки, про яку, наприклад, українці добре знають.
Озвучені пані Лагард три напрямки трансформації хороші тільки на папері. Насправді вони неймовірно складні в реалізації та потребують часу, а також вжиття деяких заходів, які можуть підірвати нинішній порядок речей у КНР (відтак, на їх застосування, мабуть, ніхто не зважиться). Це означає, що спочатку криза, а потім трансформація. Причому, перша буде доволі помітною, потрясе всіх у світі. А от чи не покалічиться дракон під час такого жорсткого приземлення – побачимо.