Характеризуючи тих, хто висловлює сумніви в Надії Савченко, один з Інтернет-користувачів написав: «Людину, яка пройшла все, що пройшла Надія Савченко, уже не зламати і не налякати. Вона вже в іншій площині».
Думаю, що цей вираз можна використати значно ширше.

Про які площини мова?

Наш світ є багатоаспектним, так би мовити – багатоплощинним. І коли площини не пересікаються, то ті, хто живуть в одній площині, не розуміють тих, котрі живуть в іншій.
Не можуть чи не хочуть розуміти, співчувати, ввійти в становище, взаємодіяти, домовлятися, допомагати, досягати згоди задля вирішення проблем тощо.
Прикладів можна навести багато. Хоча б такі:
В одній площині живе народ, у іншій – влада. Тому влада не розуміє народ, а народ не завжди правильно розуміє, що саме і з яких мотивів робить влада.
Свіжий приклад. В іншій площині, проте абсолютно не в такій, як Надія, перебувають ті вітчизняні політики, що нині за зачиненими дверима намагаються зліпити нову-стару коаліцію, через яку вирішити питання про нового-старого прем’єра і новий-старий Кабмін. Щоб за новим-старим сценарієм все-таки встояти проти намагань прогресивної громадськості щось змінити і навпаки – всім чиновницьким скопом усидіти на фінансових схемах привласнення і розкрадання українських ресурсів.
Інший приклад. В одній площині живе Україна, в іншій – її західні партнери. Тому вони часто наполягають, щоб Україна зробила те, що сама Україна вважає для себе не кращим, а то й навіть гіршим варіантом. Або навпаки – радять зробити те, що для України краще, але влада країни ці кращі рекомендації ігнорує, бо такі рекомендації суперечать її корисливим інтересам.
Є чимало й інших прикладів. Але і наведених достатньо, щоб наголосити – існування в різних площинах не дає можливості точно й об’єктивно проаналізувати процеси, які є актуальними і виходять на авансцену сучасного українського життя.

Конвульсії коаліції

	Гірше нікуди – так вважають не тільки сатирики

Іноземні видання наголошують, що зараз в Україні найсерйозніша політична криза з часів Євромайдану. З цим згодні і всередині країни.
Лютий і березень нинішнього року пройшли у політично-організаційних конвульсіях парламентської коаліції, яка у Верховній Раді має, за визначенням, забезпечувати результативне голосування за законопроекти, потрібні народові і країні.
Коли з п’яти фракцій, які складали коаліцію, три фракції покинули коаліцію, а ті дві, що залишилися – фракції Блоку П. Порошенка «Солідарність» (БПП) та яценюківського «Народного фронту» (НФ) – не мали необхідного мінімуму у 226 голосів, то з площини постійної коаліції дві фракції – президента і прем’єра – ввійшли у площину ситуативної коаліції збору голосів практично під кожен законопроект.
У цій штучній фальшивій площині вони продовжують запевняти суспільство, що все майже в порядку, що коаліція юридично існує, і законопроекти розглядає.
Правда, прем’єр А. Яценюк поскаржився, що парламент відхилив близько 60% урядових законопроектів. А хіба це було б можливим, якби правляча коаліція існувала не на папері, а реально?
Бо на папері коаліція має необхідну кількість голосів, потрібних для прийняття будь-якого закону, тож за відхиленням 60% урядових законопроектів стоїть не що інше, як повне несприйняття більшістю коаліції та всього складу Верховної Ради України нинішнього уряду й, передусім, його глави.
Фактично не маючи коаліції, очільники держави та кабміну намагаються тримати народ у площині ілюзорного уявлення, що так звана післямайданна політична владна команда все ще є і вона, нібито, втілює у своїй політиці цінності Майдану.
А народ тим часом обживає нову площину свого існування – в умовах значного підвищення цін і тарифів, в умовах збідніння та втрати сподівань на справедливість та мінімально пристойний рівень свого життя в умовах величезного розчарування в тих політичних силах, за які він голосував на всіх трьох виборах 2014-2015рр. – президентських, парламентських та місцевих.
Тому продовження діяльності чинного уряду та його прем’єра масово сприймається українцями як загроза подальшого зубожіння.

Два шляхи подолання політичної кризи

Вітчизняні громадські активісти, окремі політики та ЗМІ інколи нагадують нашим провідникам та їхнім політичним силам, що за Конституцією Україна все ще парламентсько-президентська республіка. Тому парламентсько-урядову кризу повинні долати, передусім, ті політичні партії, які пройшли до Верховної Ради України, утворили там відповідні фракції і затвердили спочатку кандидатуру прем’єра, а згодом і склад уряду.
І ось тепер, коли фактично коаліції як дійового органу нема, коли уряд «завис» у ситуації тотальної недовіри з боку парламенту і суспільства, ставши фактично недієздатним, своє вагоме слово має сказати, за Конституцією, саме Верховна Рада України.
Оскільки голосування за недовіру уряду у лютому не набрало необхідної кількості голосів і, таким чином, уряд отримав недоторканість (імунітет) до осені, вістря атак зосередилося на фігурі прем’єра.
Адже цей імунітет можна обійти двома шляхами: по-перше, вмовити чи змусити А. Яценюка подати заяву про добровільну відставку. По-друге, переформатувати (чи створити нову) коаліцію, прийняти нову коаліційну угоду і на цій підставі висунути кандидатуру нового прем’єра, а з ним і склад уряду.
Відомо, що обидва цих шляхи проробляються. Яценюк це сприймає як особисту образу і політичну зраду, бо в інтерв’ю газеті The Financial Times сказав: «Неприємно, коли тобі завдають удару в спину».
Слова Арсенія Петровича свідчать, що він живе в якійсь особливій своїй площині, до якої все ще не можуть достукатися ні суспільна недовіра, ні політичні опоненти.

Підкилимна прем’єріада

Помітну критику частини політиків та ЗМІ викликає той факт, що основні перемовини про створення нової коаліції та вибір кандидатури нового прем’єра проходять у кабінеті президента П. Порошенка і там присутні члени так званої «стратегічної сімки»: президент України Петро Порошенко, прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, голова Адміністрації президента Борис Ложкін, голова Верховної Ради Володимир Гройсман, секретар Ради національної безпеки і оборони Олександр Турчинов, голова фракції БПП в Раді Юрій Луценко і міністр внутрішніх справ Арсен Аваков.
Критики нагадують, що перемовини про нову коаліцію в умовах парламентсько-президентської конструкції влади мають вести парламентські фракції, тому центром переговорів має бути не президентський кабінет, а приміщення Верховної Ради України.
Проте, ці докори є переконливими десь 50 на 50.
Справа не в приміщенні. Якщо проаналізувати, то в кабінеті президента ледь не щодня (чи щоночі, як стверджується) збираються реально надзвичайно впливові політики, але зі значним перекосом у бік відданості президентові.
Судіть самі: президент П. Порошенко є реальним лідером своєї фракції БПП, а Юрій Луценко – лише її номінальним керівником. Тож одну фракцію БПП тут представляють двоє.
До сфери впливу П. Порошенка зараховують також В. Гройсмана і Б. Ложкіна, які, звичайно, підтримують патрона на цих перемовинах.
Реальний лідер НФ А. Яценюк фракцію свою, звичайно, на тих нарадах представляє, але номінального керівника фракції НФ на перемовинах нема. Тому фракцію НФ Яценюк тут представляє один.
А. Аваков є людиною А. Яценюка, проте жодну парламентську посаду не обіймає і чому він там перебуває – не зовсім зрозуміло. Якщо тому, що відповідає за громадянський спокій у країні, то чому тоді там нема керівників інших правоохоронних органів, наприклад, глави СБУ, Генпрокурора, голів Верховного та Конституційного судів тощо?
О. Турчинов також не має парламентської посади і, нібито, більше має схилятися до А. Яценюка як його колишній однопартієць, але, думаю, він дотримується на перемовинах обережної позиції, оскільки його кандидатура також мелькала у списку ймовірних наступників Яценюка на посаді прем’єра.
Таким чином, видно неозброєним оком, що на тих вечірньо-нічних перемовинах стратегічної сімки П. Порошенко має кількісну й якісну перевагу над А. Яценюком, тож має можливість насідати на нього з проханням-вимогою подати у відставку. Голоси на цих перемовинах 4:2, а то й 5:2 на користь Порошенка.
Був момент, коли на декілька днів у обговоренні голосно зазвучало прізвище Наталії Яресько як можливого кандидата на посаду прем’єр-міністра України.
Якщо можна вірити інформації, яка просотується з оточення «стратегічної сімки», кандидатура Н. Яресько сплила, коли розглядали варіант створення так званого «технократичного» уряду, тобто, такого складу кабміну, всі міністри якого, зокрема, прем’єр та віце-прем’єри, не є висуванцями партій-фракцій, а фахівцями, незалежними (принаймні, офіційно) ні від кого з політичних сил.
Подейкують, що ні П. Порошенко, ні А. Яценюк всерйоз не розглядали кандидатуру Н. Яресько, бо була вона для обох політично «чужою». Нібито, вони зробили цю пропозицію, будучи впевненими, що пані Н. Яресько відмовиться, бо раніше публічно відмовлялася від таких запитів з боку ЗМІ.
Але несподівано для всіх Н. Яресько погодилася. Тільки виставила свої умови – незалежність від політичного тиску під час формування складу уряду, його подальшої діяльності та підтримку майбутньою коаліцією урядових законопроектів і кроків.
Читач здогадується, якою була реакція на такі умови пані Яресько. Тут зіштовхнулися дві концепції формування уряду – в інтересах України і в інтересах окремих фінансово-політичних груп і осіб. Ці дві площини ніяк не суміщалися.
Уряд з такими параметрами діяльності не влаштовував всіх, хто підтримував тіньові схеми фінансово-економічних зловживань, або закривав очі на їх існування.
Можна передбачати, що західні партнери України підтримали б кандидатуру пані Н. Яресько на посаду прем’єр-міністра України, оскільки вона брала участь у підготовці меморандуму Міжнародного валютного фонду з Україною і розглядалася як певний гарант виконання урядом умов цього документа.
Крім того, репутація пані Н. Яресько на сьогодні є такою, що пані Яресько не була помічена у корупційних схемах, тож західні партнери вважають, що за її урядування позики МВФ не розкрадались би в інтересах окремих осіб.

В. Гройсман і Н. Яресько

Є й інше пояснення того, що кандидатура пані Н. Яресько нині не так активно обговорюється, як і кандидатури інших, кого, нібито, розглядали як ймовірних наступників А. Яценюка – поляка-реформатора Л. Бальцеровича, О. Турчинова, міністра енергетики В. Демчишина, Б. Ложкіна, інших.
А пояснення це в тому, що Петрові Порошенку необхідно звільнити посаду голови Верховної Ради України для подальших торгів з іншими ймовірними учасниками коаліції, передусім, О. Ляшком, партія якого відкрито вимагає для свого лідера це крісло.
Крім того, В. Гройсман є людиною П. Порошенка і тому висунення його на посаду очільника уряду несе подвійну користь президентові: по-перше, уряд очолює його людина, по-друге, посада голови ВРУ стає вакантною, котру можна запропонувати О. Ляшку чи іншому учасникові майбутньої нової (оновленої) коаліції, бо, як мінімум, третя фракція необхідна, щоб нова коаліція мала більше, ніж 226 голосів.
Таким планом П. Порошенко активно намагається посилити площину свого впливу на політичні процеси України, щоб створити базу для збереження своєї влади і збільшення власних шансів на повторне переобрання.
Але чи збігається площина особистих інтересів П. Порошенка з площиною інтересів України та її народу?
Зрозуміло, що інтереси України є понад інтереси будь-якої особи, зокрема, посадової чи політичної. І справжнім політиком України буде той, площина особистих інтересів якого співпадатиме з площиною інтересів України, народу, людини.
Якщо план П. Порошенка вдасться і він проведе свою людину на прем’єра, додавши туди ще декількох своїх людей у віце-прем’єри та міністри, то загальний баланс політичного впливу схилиться на його користь. А цього не хочуть ні всередині України, ні західні партнери України, наскільки це можна зрозуміти.
Крім того, А. Яценюк може погодитися добровільно піти з посади прем’єра тільки у випадку, якщо йому запропонують для компенсації максимально можливі преференції, які дозволять Яценюкові зберегти якщо не політичне обличчя, то хоча б його залишки, своїх людей у владі і можливості впливу на процеси.
Сам А. Яценюк наголошує: або підтримайте мене на посаді прем’єра і давайте оновимо склад уряду, або нехай П. Порошенко бере на себе всю відповідальність, висуває кандидатуру нового прем’єра, формує через нову коаліцію новий уряд і несе за нього повну відповідальність.
Станом на сьогодні остаточної ясності в тому, чи досягнуто стратегічною сімкою компроміс, чи вдається переконати Яценюка, чи випливає більш-менш погоджена кандидатура на нового очільника уряду – немає.
Наступний тиждень має дати на ці питання хоча б якісь відповіді.

Фейковий лист і нова ситуація у Надії Савченко

Минулого тижня всіх, хто причетний до справи Н. Савченко чи слідкує за нею, збурило повідомлення про те, що, нібито, Петро Порошенко письмово попросив Надію припинити суху голодовку та натякнув, що готує для Надії важливу посаду в силових структурах України.
Надія після ознайомлення з листом прийняла рішення виходити зі сухого голодування, і це була також сенсаційна звістка, що потішила всіх прихильників української льотчиці.
Через короткий час стало відомо, що президент П. Порошенко жодного листа не писав і ні про що Надію не просив. Тим більше, посад не обіцяв.
Що ж виявилося?

	«Пранкери» за роботою

Двоє російських пранкерів (так називають телефонно-комп’ютерних «жартівників») з прізвиськами Вован і Лексус, які вміють імітувати голоси і підробляти телефонні номери, з яких, нібито, надходять дзвінки, потелефонували в Ростов українському консулові Москаленку від імені глави Адміністрації президента Порошенка і попросили номер телефону адвоката Надії, сказавши, що готується лист від президента до Надії.
Оскільки в телефоні консула визначився номер Адміністрації президента, консул повівся на цей дзвінок, прийнявши його за чисту монету.
Так само повірив пранкерам і адвокат.
Тож, коли на електронну пошту адвоката прийшов лист, нібито, від президента Порошенка, адвокат відніс його Надії, яка також сприйняла його як справжній. І прийняла рішення суху голодовку припинити. Далось це їй фізично нелегко, бо спочатку організм навіть воду відмовлявся приймати – Надію нудило.
Коли ж виявилося, що лист підроблений, розгорівся скандал.
Одні звинувачували адвоката, що легковірно потрапив на гачок. Інші винуватили і консула, що каналами спецзв’язку не перевірив правдивість інформації про лист президента.
Пранкерів називали феесбешними провокаторами, а всю цю історію – провокацією російських спецслужб. Казали про удар по іміджу держави та президента.
Самі пранкери не ховалися, а пояснювали свої мотиви так: мовляв, хотіли підштовхнути Петра Порошенка до більш активних дій щодо порятунку Надії Савченко, бо, за їхнім твердженнями, президент діє недостатньо.
Як би то не було, головним результатом цієї історії було припинення сухого голодування. І тут я скажу, що не було б щастя, та нещастя помогло.
Адже, коли суд вирішив, що свій вирок має оголосити 21 березня, стало ясно, що організм Надії такого терміну сухого голодування просто не витримає.
А з іншого боку, Надія, обурена відмовою суду 3 березня дати їй виголосити останнє слово, згаряча оголосила, що розпочинає суху голодовку з 4 березня. До того дня вона планувала розпочати її після оголошення вироку.
Тож виходив глухий кут: сама Надія не могла відступити і припинити без приводу суху голодовку, а термін до 21 березня, дня оголошення вироку, був надмірно великим.
Так що лист Порошенка, будь він хоч тричі фейковим, тобто, несправжнім, допоміг Надії і дав обґрунтований привід сухе голодування припинити чи призупинити.

Лист Надії

Наведу повний текст листа Надії Савченко, з якого видно, що позиції своєї Надія не міняє і зміна голодування не є її відступом, чи, тим більш, поразкою.
«Українці і добрі люди всього світу!
Я все чую. Я знаю, що ви поклали багато сил на те, щоб визволити мене, і багато хто з вас у Росії за це постраждав. Я вдячна Україні і ніколи не зречуся своєї Батьківщини!
Проти неправди є одна зброя – правда! Я буду боротися так, щоб показати світові, що правда дорожча за життя!
Я ніколи не визнаю ні своєї вини, ні російського суду!
Сьогодні я отримала слова підтримки президента України Петра Олексійовича Порошенка. Я знаю, що багато людей докладають усіх зусиль, щоб мене визволити, і дуже вдячна всім за це.
Але я прошу вас пам’ятати одну істину: життя однієї людини не варте двох, тому обмін або всіх на всіх, або душі на душу. І вже точно моє життя не варте того, щоб здавати ворогові землю України, окупований Крим і Донбас.
Я почула вашу біль, люди, і я до вироку зміню сухий голод на голод на воді. Суд прислухався до моїх вимог і взяв на винесення вироку тиждень (сім робочих днів). Це ще одна наша перемога в цьому бою!
Я зроблю все, що зможу, щоб зберегти себе для подальшої боротьби і перемог для України і за правду!

Розповідь матері

А. Меркель і В. Путін

В ефірі популярного політичного ток-шоу Савіка Шустера Марія Іванівна Савченко 11 березня розповіла, як 9 березня пробилася до Надії у залі суду, взяла її руки в свої і відчула, що вони просто льодяні, сині до ліктя, побачила, що Надя дуже схудла і від її колишніх 70-ти кілограмів ваги залишилося на око десь близько 45 кг.
Сказала, що Надя тримається, бо має такий характер, що відговорити її від голодовки не може навіть мати. Відчувалося, що Марія Іванівна розмовляє з великими труднощами, тримається, щоб не заплакати.
Вона в прямому ефірі звернулася до всіх політиків та лідерів світу з материнським проханням врятувати її дитину.
Українських медиків так і не допустили до обстеження Надії. Міністр закордонних справ Росії С. Лавров сказав, що це, нібито, через зухвалу поведінку Надії в суді.
Була палка дискусія в студії. Лунало багато різких звинувачень на адресу російського правосуддя, політичного режиму та особисто Путіна.
Гостро критикували також українську владу й особисто Порошенка за недостатні зусилля стосовно звільнення Надії.
Сходилися в думках, що юридичних можливостей звільнити Надію нема, вирок суду буде, термін ув’язнення оголосять. А звільнити Надію допоможе лише політичний шлях, зокрема, тиск і прохання західних лідерів.
Прозвучала інформація, що канцлер Німеччини Ангела Меркель особисто звернулася до «друга Вольдемара» з проханням звільнити Надію, і той, нібито, це обіцяв.

«Ціна» Надії

Кажуть, що Надію Савченко могли обміняти ще на самому початку її полону, але тоді це зірвалося. Обмін тоді міг би бути за принципом «солдата на солдата».
Нині ж такий обмін бачиться малоймовірним.
Кажуть, що політична «ціна» Надії Савченко з тих пір неймовірно виросла. Колишній рядовий офіцер-жінка, яких у зоні АТО воює понад тисячу двісті, нині вже має абсолютно інший статус та імідж.
Народний депутат України, член парламентської делегації Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), Герой України, всесвітньовідома особистість, чиє ім’я звучить у всіх світових столицях та ЗМІ, на всіх перемовинах західних держав з Росією тепер варта аж надто дорого.
Дехто вважає, що Надію росіяни і Путін хочуть обміняти на скасування санкцій стосовно Росії. Оскільки скасування санкцій є малоймовірним, обговорюється інший варіант – суд, вирок, термін ув’язнення, а вже потім президентське помилування Путіна – якщо Захід йому пообіцяє щось вагоме.
Або якщо утримувати Надію в Росії стане для російської влади невигідним через постійний тиск міжнародної спільноти та лідерів Заходу.
В обох варіантах я сумніваюся. Росія не реагує на тиск так само, як колись СРСР не реагував на аналогічний тиск Заходу десятиріччями.
Моя гіпотеза полягає в наступному.

Спроба «троянського коня»

Якщо згадати, що вислів «троянський кінь» використовується з часів гомерівської «Одіссеї» як синонім підступного подарунка ворогам, то одним з можливих варіантів звільнення Н. Савченко бачиться наступний.
Під тим чи іншим приводом (помилування, обмін, скерування для відбування покарання тощо) Надію Савченко відпускають в Україну.
Тут її очікувано зустрічають як національну героїню. Вона одразу посідає перші рядки рейтингів політичних діячів України. Навколо неї починають гуртуватися політики, громадські активісти, пересічні українці. Вона силою особистого авторитету і всесвітньої популярності настільки впливає на політичні баланси всередині країни, що нинішня політико-партійна карта України може значно змінитися. Можна передбачати її різку критику вітчизняних політиків, не дивлячись на імена та посади.
Не виключено створення партії Надії Савченко. Не виключений тандем Надія Савченко-Юлія Тимошенко, який має значні шанси перемогти тандеми Порошенко-Гройсман чи якісь інші подібні тандеми.
У випадку дочасних президентських виборів Надія Савченко теж має шанси витупити вагомим претендентом і навіть сподіватися на перемогу.
Росії найбільше вигідна не перемога Надії Савченко, а те, що своєю появою в політикумі України, своєю критикою і непримиренністю Надія може внести таке збурення, яке на якийсь період може стати і хаотичним для інших політичних сил.
Дискредитувати через повернення Надії провідні політичні сили України, знизити їхні рейтинги, внести сум’яття, а тим часом робити все, щоб екс-регіонали не тільки підняли голови, але й перемогли в дочасних парламентських, а там, чим чорт не жартує, і в президентських виборах і розвернули корабель України курсом на Євразійський союз.
Скажете, нереально?
А обговорювати кандидатури Рената Ахметова та лідера «Опозиційного блоку» екс-регіонала Юрія Бойка на посади очільників Донецької та Луганської областей – це що?
А такі обговорення, за інформацією деяких ЗМІ, ведуться в Адміністрації президента в закритому режимі, як стверджують, з подачі В. Медведчука.
Не думаю, що Надія дасть себе використати «всліпу». Не той характер.
Але у пошуках виходу з такої ситуації, що перебування Надії в Росії стає вже для Росії надмірно складним, усе може бути.
А те, що сторінку у соцмережах «Савченко – в президенти України» започаткував російський користувач з явно вираженою на його сторінках проросійською позицією – це випадковість чи завдання?
Ті росіяни, які в результаті потужного телевізійно-пропагандистського впливу переконані, що Надія винна, проклинають її і бажають тюрми чи й розстрілу. Їх маса.
Ті росіяни, які переконані, що Надія не винувата, чи, принаймні, варта гуманного підходу і рішення, співчувають їй і стають у пікети – поки що поодинокі. Їх мало.
Ті українці, які не співчувають Надії Савченко, мовчать або стиха злословлять.
Ті українці, які співчувають Надії Савченко, щиро бажають їй якомога швидше опинитися вдома живою. І не думають про жодні політичні комбінації за її можливої участі.
А є ще політики і політикани України.
Політикани точно не бажають бачити поряд такого потужного конкурента, яким може стати Надія. І, галасуючи за її звільнення, реально не роблять потрібні кроки або роблять їх недостатньо. Бо в їхню персональну площину інтересів вона не входить. Більше того – може поламати ту егоїстичну площину.
Політики України, які думають про країну, теж можуть прикинути – як Надія може вписатися в політичний ландшафт України у випадку повернення. І подумки вписують політика Надію Савченко в площину інтересів України та політичної боротьби за ці інтереси проти всіх зовнішніх та внутрішніх ворогів.
А якою є і може бути площина Надії Савченко – можна попередньо судити з її листів.
Це – площина України. А це вже зовсім інша площина, принципово відмінна від всіх егоїстичних та шкурних площин, в яких перебувають багато хто з тих, кому посадами передбачено бути в площині України.
Тому Надія потрібна вдома, живою і здоровою.
Для цього їй потрібно для початку вирватися з тюремної клітки.