Олександр Білаш
	Композитор з мамою Євдокією Андріївною, дружиною і старшою донькою Оксаною
	Творча мить
	Олеся Білаш – молодша донька композитора
	Урок гармонії з онучкою

Славна полтавська земля. Скільки цей край дав Україні талановитих людей! Навіть важко перелічити. Народився у цьому благословенному Богом краї геніальний композитор, філософ музики, прекрасний симфоніст, поет Олександр Білаш, котрому 6 березня 2016 року виповнилось би 85 років.

Недаремно О. Білаша називають сонячною людиною якраз тоді, коли пробуджується весна, з’являються на світ перші весняні квіти і радісні промінчики сонця, а пташки не перстають співати. А ще Олександр Білаш дуже любив свою рідну землю, яка дала йому найцінніший скарб – талант. Свою любов до рідного краю Білаш виливав у піснях, які зачаровують усю Україну і світ. Його пісні були такі ж сонячні, як і сам композитор. Пісні Олександра Івановича по праву можна зарахувати до окремої епохи – епохи Білаша, адже їх не сплутаєш з піснями інших авторів.
На превеликий жаль, більшість українців знають О. Білаша як автора музики до пісні «Два кольори», але менше знають, якою багатою є пісенна спадщина цього композитора. Віриться, що поступово українцям буде відкрито ще багато сторінок творчості Олександра Білаша.
Занадто рано перестало битися серце композитора. Він міг ще багато зробити для України, адже був дуже працьовитим. Працював композитор до самої смерті. Останню пісню «Не спи, моє серце, не спи…» написав на слова Дмитра Павличка. І це, мабуть, знаково, адже саме у співавторстві з Дмитром Павличком була написана пісня «Два кольори», яка стала їхньою візитівкою.
В інтерв’ю для газети «Час і Події» донька Олександра Білаша, ведуча програм Національної радіокомпанії України, заслужений журналіст України, поділилася спогадами про свого батька та його творчість.

– Музична обдарованість вашого батька – це, мабуть, спадковість. У вашій родині були музично обдаровані люди?

– Раніше співали у кожному українському селі. І всі були поетами у своїй хаті. На жаль, зараз трохи не так. Що стосується Олександра Івановича, то наша родина, безперечно, була дуже музикальна. Тоді не вчилися нотній грамоті, але вміли грати на музичних інструментах. Якщо запитували, чи ти граєш по нотах, то завжди відповідали: «Ні, по весіллях». Дід Іван грав на гітарі, а ще, як казала моя бабця Дуня, «на каларнеті». Пробував на скрипці, але не лягала душа. Бабуня Дуня (Євдокія Андріївна Тонкошкур у дівоцтві) мала прекрасний «перший виводний голос». Її запрошували співати на всі свята , адже знала безліч українських народних пісень. А коли гуляли дорослі, то й діти товклися поруч, і це все було у них на слуху. Рідний брат бабуні Дуні – Павло – був прекрасним бубністом і гармоністом. До речі, батьків двоюрідний брат Олесій Тонкошкур керує хором «Два кольори» в рідному Градизьку. А ще – він прекрасний гармоніст, диригент і баяніст.
Мій батько належав до того покоління, яке пережило всі страхіття війни. Воно були дуже жадібними до знань, прагнуло відбутися у цьому світі. Подивіться на плеяду тих людей, а це народжені в 1930-і роки. Олександр Іванович у трирічному віці хапав віник і грав на ньому, як на балалайці, і щось собі мугикав. Він тяжів до музики. Але свою першу скрипку втопив у колодязі, бо вона «нявчала гірше, ніж кицька». Вимінював на якийсь час свій новенький велосипед у сусідського хлопця на баян чи гармошку, і поки той змагався з вітром, ховаючись у кущах, підбирав на слух усі відомі на той час мелодії. Він снив баяном. Цей інструмент був дуже дорогим, але бабуня настільки любила свого сина, що продала корову і купила баян. А ви уявіть, що таке для селянської сім’ї продати годувальницю!

– Ваші дідусь і бабуся, можливо, розповідали про дитинство вашого батька?

– Звичайно. У Градизьку досі живуть люди, котрі пам’ятають батька, а крім того, ще щось трохи придумують, бо, все ж таки, відома особистість. Але тут мені нема що придумувати, бо я це чула від бабусі в одному інтерв’ю для полтавського телебачення: «Ой, Боже! Дитино моя! Та який жеж він був хлопчик? Та такий, як і всі діти. Ходив у платтячку (вишиваній сорочці). Ото візьме у три роки віник і щось собі балалає і балалає. І що він там балалає…» Для кожної мами своє дитя найкраще. А тут ще треба зважити на те, що в Євдокії Андріївни та Івана Опанасовича Сашко був єдиною дитиною. Вони 10 років не мали дітей і вже навіть не сподівалися. І раптом з’явився, як казала бабуня, «мій місяць у небі». Тому, безперечно, його дуже любили, але й били нещадно за все. І не дід Іван, а саме бабуня Дуня.
Поруч з хатою батька була школа. Коли йому було 6 років, він дуже просився у школу, бо хлопці з його вулиці, з якими дружив, були на рік-два старші і вже пішли до школи. Батько сидів під вікнами, кричав і просився. Директор махнув рукою і каже: «Господи, забирайте вже того Білаша! Нехай вчиться, бо не дасть спокою». Ось такий був потяг до навчання. А першою книжкою, яку читав батько, був «Кобзар».

– Вашого батька не прийняли у Полтавське музучилище через… відсутність музичного слуху?

– Це було страшним ударом для батька. Він був молодий хлопець, рвучкий до навчання і переконаний у своїх здібностях. Зрозуміло, що знань практично не було, але він розумів, що грає значно краще, ніж його односельці. Під час вступних іспитів комісія визначила, що у нього немає музичного слуху. Йому сказали: «Ти можеш, хлопче, вступати куди завгодно, але дорога в музику тобі закрита». Олександр Іванович був принциповим і не міг повернутися посоромленим в село, де його називали Бетховеном. Тоді він прямо з Полтави, з акордеоном на плечах, чкурнув у Київ, адже йому видалося, що саме в Києві зрозуміють і підтримають. Уявіть: хлопцеві 16 років, їде до Києва практично без копійки. Пиріжки, які бабуня напекла в дорогу, закінчилися. Їде зайцем у товарняку, нікого не знаючи. Правда, тоді діти були більш загартованими і самостійними.
Батько приїхав стомленим, голодним і переляканим. Десь присів відпочити і почув, що в ресторані грає музика. Зайшов туди, а хлопці якраз перед вечором розігрувалися. Сів у куточку і слухає. Глянули, що сидить хлопчина з інструментом і спиталися, чого прийшов. Він каже: «Візьміть мене до себе». Вони здивувалися і насмішкувато запитали, що вміє зіграти. Він відкриває футляр і показує акордеон. «І що ти вмієш – польку на два боки»? – «Можу заграти все, що скажете, – відповів батько. – Ви грайте, а я відтворю по слуху». Вони знову посміялися, а після того піаніст сів за піаніно і вшкварив йому якусь мелодію (вже потім дізнається, що це був «Чардаш» Монті). Батько послухав і каже: «Ви знаєте, я вам так відтворити не зможу, бо в мене клавіатури не вистачає, але зіграю шматок». Сів і чітко відтворив мелодію. Тоді вони глянули на нього іншими очима. Це були перші люди, які його пригріли. Знайшли йому помешкання в однієї бабці під Києвом, взяли на підробіток «за їжу». Потім хтось йому підказав, що можна і за гроші. Першим заробітком були три карбованці.
Згодом хлопці порадили, що треба здобувати освіту. Батько вступив у школу робітничої молоді, де після роботи люди різного віку і різних робочих професій навчалися співу і музиці. І так співпало, що в цій школі викладали брати Георгій та Платон Майбороди з рідної Полтавщини. Вони пригледілись до батька і кажуть: «Слухай, дитино, ти є талановитий хлопець. Цієї школи замало для тебе». І порадили вступити до Житомирського музучилища. Після закінчення навчання батько вступив на композиторське відділенняу київської консерваторії. Тоді не заглядали у батьківський гаманець, а підтримували талант.

– Ваша мама теж музикант і познайомилася з батьком у консерваторії. Розкажіть про неї.

– Лариса Іванівна Остапенко, народилася в Борисполі. У музичний світ її привів шкільний учитель співу Павло Іванович. Вона прекрасно співала, брала участь у шкільних гуртках та виставах. Учитель наполягав на подальшому навчанні, а її мама, Ольга Миколаївна, не хотіла, щоб донька здобувала музичну професію. Вона тяжіла до медицини і дуже хотіла, щоб її дівчата теж пішли цим шляхом. Старша донька, тобто, моя тітка Діана Іванівна, послухалась, а Лариса Іванівна – ні. Учителеві довелося приходити додому і вмовляти мою бабусю, аби відпустила доню у музичний світ. Навіть сам купував мамі музичні зошити і все необхідне для навчання. Потім привів її у консерваторію і чекав, поки вона складе іспити. Страшенно радів її успіхам.
А познайомилися батьки дійсно у консерваторї. Тато був на 4-му курсі, а мама – на першому. Закохався з першого погляду, але взаємності чекав чотири роки. Мама йому сказала «так» на всі 47 років подружнього життя...

– Дві творчі особистості вдома. Не важко було знаходити порозуміння?

– Бувало по-всякому. І складно, і красиво прожили. Кожен відчував, що повинен самостійно відбутися. Правда, мамі доводилося значно важче. Чоловік від дружини вимагає що? Щоб смачненького-гаряченького вчасно подала, щоб дітей доглядала і з хати ні на крок. Можливо, так би і відбулося, та мамин педагог Марфа Хомівна Снага-Паторжинська (все життя Остапенко була їй вдячна) приходила додому, брала ученицю за руку і казала: «Борщ будеш варити ввечері, а зараз ходи займатися». Потім почалися гастролі. Якби не допомога бабуні (маминої матері), то навряд чи така можливість була б у молодої співачки.
Лариса Іванівна відбулася як виконавиця, згодом народна артистка України не завдяки, а всупереч всім обставинам. Бо все, що від Бога, марно не пропадає! Бувають випадки, коли чоловік має ранг і підтягує по кар’єрних сходах дружину. В Олександра Івановича цього не було взагалі. Він навіть не хотів допомогти мені з роботою після закінчення інституту. Я попросилася до нього у Спілку композиторів хоча б секретаркою, на що він відвовів: «Ти що! Скажуть, що у мене донька під боком працює». Він вважав, що кожен має йти своїм шляхом.

– Вашого батька добре знають як композитора, але мало як поета…

– Так, батько видав 9 поетичних збірок. Після восьмої книжки його прийняли у Спілку письменників, хоча дуже не хотіли. Ревно ставилися до того, що пише музику та ще й поезію. Але Олександр Іванович не для того писав, щоб стати членом спілки, а тому, що не міг не писати. Коли він стомлювався від музики, а голова розривалася від звуків, переключався на поезію.
«Злились в мені мелодія і слово воєдино,
Як батька-матері любов в дитині.
Як два однакові крила,
Що піднімають в небеса орла».

– А писав музику на власні віршів?

– Дуже рідко. Таких пісень, може, зо п’ять. По-перше, у нього була плеяда таких поетів, як Д. Павличко, М. Ткач, І. Драч, Б. Олійник та інші. Тому писати на свої вірші не було потреби. Він прекрасно сказав: «Якщо я перегорів у слові, то не можу написати музику уже на попіл».

– Кожна творча людина індивідуальна у своїй творчості. В яких умовах любив творити Олександр Іванович?

– Часто він тікав у Будинок творчості композиторів у Ворзелі, щоб побути на самоті. Але вдома теж працював. Його кабінет був червоною зоною. Мама ніколи не дозволяла вскакувати туди. Пізніше ми своїх дітей так навчили. Працювати починав десь о 5-й ранку. Але в цей час, здебільшого, займався поезією, щоб не заважати сусідам спати, а за рояль сідав, коли просинався будинок. Та найбільшим щастям для батька у творчому плані була рідна хата у Градизьку. У 1970-х роках, на місці глиняної мазанки під очеретом, збудував для батьків цегляну. Правда, прожили вони там дуже мало. Батько спеціально облаштував собі кабінет, котрий має 4 вікна, тобто, на всі сторони світу. Батько був дуже сонячною людиною.
Я вважаю, що найкращі творчі моменти батька були пов’язані з Градизьком і Ворзелем. Градизьк – це його неперерізана пуповина. У Києві він жив і творив, але найбільше любив свій Градизьк. Часто оспівував його у своїй поезії. Для нього було найбільшим щастям зайти в свою хату і ні від кого не залежати. Часто любив пройтися по ранковій росяній траві босими ногами. Надихатися любистком, який мати садила біля хати. Ми щороку проводимо там фестиваль «Пісенне джерело», започаткований Олександром Івановичем. Всі, хто приїздить, кажуть, що в них таке відчуття, немов тут присутній дух Білаша. А інакше і бути не може. Тут ще живі груші, посаджені дідом Іваном, над усім кутком височіє липа, посаджена у рік весілля батьків, тут міцними ногами вгруз у підлогу рояль Білаша, який, сподіваюсь, колись ще обізветься новими мелодіями.

– А яким Олександр Іванович був батьком поза творчістю?

– Прекрасним. Я не можу сказати, що тато брав щоденну участь у нашому вихованні. Більшою мірою це лягло на плечі матері і бабусі. Але його авторитет був незаперечним. Він приймав останнє рішення. Коли бачив, що хтось із нас починає хитатися не в той бік, викликав у кабінет на розмову. У нього була буйна натура, хоча не пригадую, щоб він сильно кричав. Достатньо було побачити його розширені ніздрі, очі, що набували сталевого кольору, які він з тебе не спускав, кажучи: «Ну що? Як ми будемо вирішувати це питання? Як ти збираєшся жити далі?» Для мене він був прекрасним батьком . По-перше, я була меншенька, а меншеньким завжди більше меду дістається. Моїй сестрі більше гірчиці дісталося. А я вже мазунка була, хоча…

– Сина чекав…

– Бачите, всі про це знають. Мама по всіх таблицях вирахувала, що тільки через 9 років у них народиться син. Тато вже й ім’я йому придумав – Олесь. Але сталося так, як сталося. Перших кілька днів він перебував у шоку, а потім заспокоївся. Я давно працюю на Українському радіо, і біля мене було багато людей, котрі пам’ятають батька, бо всі пісні він приносив спочатку на радіо і радійники давали їм перше дихання. Вони частенько згадували, як він прибігав окрилений і всім розповідав, що народилася Лелека (він усе життя так ласкаво мене називав). Він єдиний раз відлупцював мене за те, що я пішла на день народження до сусідського хлопця, нікого не повідомивши. А мені тоді було 6 років. Батьки скрізь мене шукали, хотіли міліцію викликати. Коли я через дві години подзвонила у двері, мама тільки охнула, а батько схопив і відлупцював ремнем. Я тоді страшно ридала і не стільки від болю,скільки від образи. А коли почала заспокоюватись, то почула, що батько схлипує у своєму кабінеті. Певно, йому боліло більше. Таке не забувається. Колись він сказав: «Я без тебе дихати не можу». А я дихаю для того, щоб його пам’ятали.

– З вашим батьком мав честь працювати мій краянин Д. Павличко. Вони спільно написали чимало пісень і незабутню пісню «Два кольори». Розкажіть історію народження цієї пісні.

– У творчому доробку Білаша і Павличка понад 50 пісень. А скільки ще невиконаного! Мрію, що з кожним роком співаків, які повертатимуться до творчості наших класиків, буде лише більше. Бо не можна відмовитись від справжньої музики і поезії. Безперечно, саме пісня «Два кольори» стала візитівкою як композитора, так і поета.
Розбіжності авторів тільки в тому, що Дмитро Васильович завжди згадує, що це кольори УПА, а Олександр Іванович завжди казав, що це кольори вишивки його мами. А народилася пісня 1964 року, практично на одному зі з’їздів. Композиторові і поету там було нудно, вони – творчі особистості, а треба було вислухати, як буде далі успішно рухатися держава, партія і колгоспи. Перед ними сиділа молода жіночка з напнутою на плечі красивою хусткою, де на чорному тлі були величезні червоні троянди. На неї звернув увагу… Дмитро Васильович каже, що він перший, а Олександр Іванович розповідає, що він штовхнув Павличка і каже: «Слухай, ти подивись, яка гарна молодиця сидить, а кольори на її хустці очі виїдають. Які гарні троянди!» Пізніше посміювались, куди ж вони більше дивилися – на хустку чи на молодицю. Згодом дізналися, що це була передова ланкова Любов Молдаван. Вони не досиділи до кінця зборів, поїхали у Ворзель, у Павличка був майже готовий вірш і практично за вечір-ніч народилася пісня.

– Як відбувалася презентація цієї пісні? Чи тодішня система не мала підозри до тих двох кольорів?

– Там були різні ситуації. Першим виконавцем пісні був Анатолій Мокренко. Хотіли записати пісню на радіо, але їм не дозволили. І проблема була не в кольорах, а в тому, що як це в радянській країні людина, проживши життя, нічого не несе додому, «лиш горточок старого полотна». Він що, сидів у тюрмі, що нічого не надбав? Це була хвороблива і недолуга уява тих чиновників, які приймали рішення, що має право звучати, а що ні. Та треба було знати характери Дмитра Васильовича та Олександра Івановича. Добре, що перша розмова відбувалася по телефону, а то і до гріха було б недалеко. Що ж стосується інших розмов, то Олександр Іванович точно сказав: «Хто би про що не думав, а це є кольори нашої української вишивки, кольори маминого рушника і моєї вишитої сорочки». І ще була третя особа в цій справі – Дмитро Гнатюк, який на той час уже мав певну вагу і високі звання. Він взявся виконувати цю пісню і завдяки своєму авторитету переламав усі сумніви, і тоді дозволили запис на радіо, а згодом він повіз «Два кольори» по всьому СРСР та й світові.

– Творчий спадок Олександра Івановича – це не тільки його мелодійні пісні. Відомо, що він творив також і в інших жанрах.

– Олександр Іванович – прекрасний симфоніст. Але його в цьому плані трохи менше знають. Він писав опери, моноопери, оперети, симфонічну і хорову музику. До речі, аранжування, як тепер кажуть, тобто, оркестрові партитури писав для своїх творів сам. Просто пісня – це більш демократичний жанр – і тому швидше пішов між люди. У мене душа болить за тим, що опера батька за Шевченковими «Гайдамаками» з 1965 року так і не бачила постановки. Але я переконана, що прийде час і ми побачимо її на сцені одного з українських театрів.

– В Олександра Івановича були хобі?

– Він дуже любив рибалити і збирати гриби. Замолоду був азартним мисливцем, але з часом перестав стріляти, бо одного разу побачив очі підстреленої косулі. Вона плакала...
Він прекрасно грав у шахи, полюбляв і в карти пограти. Також ходять легенди, що був прекрасним більярдистом. Батько був дуже азартною людиною. А вже який оповідач... Краще, ніж він, розповідати анекдоти чи різні небилиці та бувальщини не вдавалося нікому. В ньому жив іще й актор.

– Ви згадували про фестиваль, який заснував ваш батько в Градизьку. Розкажіть про нього.

– Батько щороку приїжджав до Градизька, зокрема, з концертами, і якось за розмовою з нашим селищним і районним керівництвом подумали, чому б не створити фестиваль. Є фестивалі в різних областях, а тут нема. І вирішили проводити його на мальовничій горі Пивиха (176 м над рівнем моря). Ідею радо підтримала землячка, незабутня Раїса Кириченко. І так, у 2000 році народився фестиваль «Пісенне джерело». Учасниками фестивалю, насамперед, є всі талановиті градижчани і мешканці навколишніх сіл. Також приїжджають артисти і колективи з Полтави і Полтавської області.
А вже з 2003 року, коли не стало батька, київською програмою дійства опікуюся я. Намагаюсь привезти артистів зі столиці, котрих було б цікаво послухати нашим односельцям. Герої України О. Білаш та Р. Кириченко підняли фестиваль на певний рівень, і ми не маємо права опускати його. На фестивалі звучать пісні світочів української культури, котрі виросли на цій землі, народна пісня та мелодії, чуємо твори сучасних авторів, а головне, що дедалі більше молоді і дітей бере участь у «Пісенному джерелі».

– Можна вважати, що ви є послідовником батька, адже теж здобули музичну освіту. Чи працювали за фахом?

– Я закінчила деригентський факультет Київського державного інституту культури ім. О. Корнійчука. Проте, працювати за фахом не довелося. Мій учитель, Іван Гамкало, казав батькові: «Ти, взагалі, з’ясуй: або нехай вона заміж виходить, або нехай має професію». Але нічого вони зі мною зробити не змогли, і я рано вискочила заміж. З’явилося перше дитя, потім друге, і мені було якось не до фаху. Пробувала створити свій колектив, але, мабуть, слово в мені десь більше перемогло, ніж бажання бути диригентом. У школі я писала чудові твори, які мені давалися краще, ніж іншим. І так вийшло, що на Українському радіо була вакансія музичного редактора. Оскільки там добре знали батька, запитали, чи я б не хотіла піти туди працювати. Я подумала: «Що я буду робити на радіо? Редактор? Це що, я там повинна сидіти день і ніч?». І так, я прийшла на радіо в 1990 році. Завдячую цим Ларисі Павлівні Лагутенко, яка привела мене туди за руку.
З того часу, крім трьох років, дотепер працюю на радіо, бо це вже те, без чого не можу жити. Від спілкування з людьми, яких запрошую, отримую велике задоволення. А найголовніше – розумію – допоки звучитьукраїнська пісня, ми, як нація, живі!