Проведення дочасних парламентських виборів і сьогодні, як і 2 квітня 2007 року, коли було ухвалено відповідний президентський указ про розпуск Верховної Ради 5-го скликання, ставить все більше і більше різноманітних питань. Багато з них насамперед залишаються риторичними. Якщо узагальнити виклики і ризики, породжені довготривалою політичною кризою, можна виокремити проблеми, пов'язані з тактичною організацією виборчого процесу (дієвість ЦВК, діяльність дільничних виборчих комісій, здатність політичних партій до укомплектації комісій на містах, організація якісного спостереження за ходом компанії, яке б мінімізувало застосування адміністративного ресурсу та сприяло б зменшенню можливих фальсифікацій під час підрахунку голосів). Окремим питанням також є нова норма законодавства стосовно явки виборців, яка фактично перетворює для втомлених громадян вибори на обов'язок, але не на демократичне право.

Так само складними залишаються проблеми у взаєминах між самими партіями під час формування виборчих блоків (одвічні питання квот між учасниками та кадрів, а в блоці опозиції - старшинства та центрів впливу на ухвалення рішень). Схоже попередній досвід виборчих кампаній так нічому й навчив різноманітних партійних лідерів. Процедури формування списків так само традиційно залишаються непрозорими та недемократичними, вони є незрозумілими і самі партії фактично не пояснюють, чому списки укомплектовані саме у подібний спосіб. А шанс відкритих списків у цій виборчий кампаній було вже остаточно втрачено. Адже насамперед така форма електоральної кампанії є невигідною для самих політичних лідерів.

Так само набуватиме актуальності питання розмежування адміністративних функцій та власне партійних, агітаційних. Адже, наскільки виглядає демократичним, коли ймовірну десятку блоку "НУ", "Правиці" та "Самооборони" озвучує спочатку очільник Секретаріату Президента України. Скоріше за все подібних прецедентів, причому зі всіх сторін, буде ще багато, але в загальному плані це може м'яко кажучи відсувати країну від демократичних стандартів виборчих процедур. Фактично є ризик відтворення з боку політичних еліт різноманітних проявів адміністративного ресурсу зразка виборів 2002 року. Що й спостерігається сьогодні - зокрема й різноманітні соціальні виплати, майстерно проведені сьогодні міністерством праці та соціальної політики. Також показовими є питання війни за ціни на хліб та боротьба з черговою "бензиновою кризою". Адже стратегія коаліції - знаємо як це робити і ми це робимо... Так само не менш значимими, але все більше тіньовими залишаються питання взаємин та комунікації українських еліт та вплив на ці процеси фінансових груп, які лобіюватимуть власні інтереси та стратегічні пріоритети. Обережної актуальності вчергове може набути досвід зовнішнього впливу, хоча сьогодні він буде набагато менше агресивним та більш технологічним з боку тих самих східних сусідів, які опікуються власними виборами і скоріше за все намагатимуться розкладати "яйця" в кошики різних кандидатів.

Проте вже сьогодні ми можемо спостерігати за проявами своєрідної локальної дестабілізації ситуації в Україні, пов'язаної з тими ж питаннями мови, історичного минулого. Наприклад, власне, чому саме сьогодні, під час початку виборчої кампанії та тих же натовських навчань на Півдні України потрібно лобіювати відтворення пам'ятників Катерині ІІ в Сімферополі та Одесі знаючи конфліктний потенціал цих питань?

Не менш значимим залишається проблема власне й того, що і яким чином, в якій спосіб будуть робити самі політичні еліти після виборчої кампанії, коли її результати будуть відомі. Адже вже сьогодні політичні сили надають одна одній різноманітні сигнали та проводять тіньові перемовини про потреби укладення додаткових угод стосовно створення майбутніх блоків, більшості та кадрового складу. Все це є дотичним до коаліціади після оголошення результатів виборів 2006 року, яка тривала кілька місяців, й ре результати якої відомі.

Сьогодні політичні сили можуть скільки завгодно підраховувати соціологічні рейтинги та говорити про відсотки, але вже зараз можна з очевидністю передбачити, що якісного кадрового оновлення майбутнього парламенту не відбудеться. Звичайно ротації в депутатському корпусі стануться. Але вони не можуть суттєвим чином вплинути на кадрові розклади майбутньої Верховної Ради та й уряду.

Майбутній парламент в разі проведення дочасних виборів та всі гілки української влади фактично успадкують ті ж самі системні складнощі, які призвели до нинішньої кризи. Відповідно до цього Україну й в подальшому буде очікувати болючий політичний процес стосовно перетягування ковдри повноважень та переписування Конституції та законів, які роблять її дієвою, але не декларативною. Попри розмірковування про потребу скликання Конституційної асамблеї, залучення до цього процесу громади, скоріше за все потенційна майбутня Верховна Рада 6-го скликання й в подальшому буде стикатися з проблемами аморфної Конституції в частині визначень політики щодо зовнішнього курсу держави, розмежування повноважень гілок влади. Так само "завислими" у конституційному та законодавчому повітрі залишаться проблеми адміністративної реформи та питань децентралізації влади. Адже протягом тривалого часу політичні сили займалися переважним чином питаннями власної популяризації, квотними та кадровими питаннями, реалізацією лобістських схем, але не тим, що називається реформами. Про відповідні речі багато говорилося та писалося, проте, поки що серед політиків не спостерігається особистостей, саме особистостей, які б змогли якісно та публічно реалізовувати чіткі декларації про реформування країни.

Українські ЗМІ цілком ймовірно переживатимуть процес розквіту "джинси" замовних матеріалів та чергових маніпуляцій, хоча політична конкуренція та диверсифікації впливів на ЗМІ дає позитивні плоди у вигляді своєрідного плюралізму на центральному рівні. Проте, на рівні місцевих комунальних ЗМІ ми можемо й надалі спостерігати процес розквіту пропаганди та агітації - на користь того, кому симпатизує глава відповідної адміністрації чи ради.

Сьогодні одним з наріжних каменів майбутнього виборчого процесу є питання самої організації виборів. Сам принцип формування ЦВК зі "своїх людей" з демократичної точки зору не витримує критики, адже політичні сили переважним чином вирішували питання забезпечення виборів для себе та під себе, що фактично перенесло політично-кадрові баталії у функціональний орган. Відповідно до цього одним з невід'ємних ризиків виборчого процесу є питання потенційної недієздатності ЦВК та можливість маніпулювання поважними членами комісії з боку тих політичних сил, які їх туди делегували.

Якщо знову між всіма зацікавленими не буде досягнуто чергового політичного консенсусу стосовно деполітизації діяльності комісії, ці вибори можуть бути реально зірвані - ніколи не буде кворуму, а результати чергового позачергового волевиявлення ЦВК може рахувати доволі тривалий час із всіма наслідками, які з цього випливають.

Сьогодні політичним командам, які прямують на вибори можливо дійсно було потрібно окреслити правила гри після завершення виборчої кампанії. Всі знову ж таки можуть скільки завгодно описувати власні програми та стратегії, як це було у 2006 році, проте, без чітких публічних політичних домовленостей відповідні плани будуть приречені пилитися у шухлядах. З іншого боку, чітка публічна гра веде до чергових загострень та протистояння між потенційними фаворитами результатів виборчої гонки. І у підсумку можна отримати те ж саме протистояння, яке призвело до того, що ми маємо сьогодні.

Отже, скоріше за все виборча кампанія буде часом дискусій та дебатів відносно того, хто з ким буде блокуватися та посиланням на те, що час продемонструє бажаність тих чи інших варіантів для українського майбутнього.

І насамперед, одним з найактуальнішим залишається питання легітимності самих виборів, адже попри політичні домовленості та "обнуління" виборчих списків опозиції, що врешті-решт і стало однією з підвалин для появи третього Указу глави держави про проведення довчасних виборів, не виключені подальші спекуляції на відповідні темі тих політичних сил, які зацікавлені у зриві виборчого процесу як такого.

Наслідки чергових виборів для суспільства попри його втому стосовно відсутності в країні держави, яка б була здатна виконувати власні функції будуть скоріше за все черговим стресом, адже знову будуть дебатовані питання регіональних ідентичностей, мови, історії під салоганами очищення влади від корупції та зради або збанкрутілої помаранчевої команди. Проте суспільство не втратить відчуття реальності, як це вже давно зробили українські політики.