rss
02/16/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#345

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Інтерв’ю \ Віктор Павлік: «Я ніколи не гастролював у Росії»
 Title 
  Із сестрою і батьками

  Title
  В. Павлік у відомому ансамблі «Анна-Марія»

  Title
  Ансамбль «Віраж-2»

  Title
  Ансамбль «Еверест»

  Title
  ВІА «Вавітон»

  Title
  Учасники акції «Дай нам, Боже»

  Title
  Віктор Павлік – байкер

  Title
  Група «Анна-Марія»

  Title
  Тринадцятирічний В. Павлік співає на весіллі

  Title
  В. Павлік на сцені
Популярному українському співакові, улюбленцю жінок, головному романтику вітчизняної естради Вікторові Павліку 31 грудня 2015 року виповнилося 50 років. У 2016 році він святкує ще один ювілей: 30 років творчої діяльності на професійній сцені. Мабуть, усі ми пам’ятаємо відомі і досі популярні хіти співака «Ти подобаєшся мені», «Ще 5 хвилин», «Шикидим», «Ні обіцянок, ні пробачень» та багато інших. 13 лютого у палаці мистецтв «Україна» (Київ) успішно відбувся ювілейний концерт Віктора Павліка «Приречений на любов» у супроводі естрадно-симфонічного оркестру під керуванням Дмитра Антонюка.

З нагоди цієї події пропоную читачам «Час і Події» інтерв’ю з Віктором Павліком.
– Пане Вікторе, які чинники, на вашу думку, визначили вашу музичну обдарованість: спадковість чи дитяча мрія?
– І не спадковість, і не дитяча мрія – все це воля Божа. Але є щось і спадкове: моя мама колись співала у церковному хорі. А будучи школяркою, брала участь у художній самодіяльності, грала різні спектаклі і вистави. І батько під час застілля любив поспівати. А так, нічого особливого не було. Просто у дитинстві були гарні друзі і гітара в руках.
– Коли ви почали свою музичну кар’єру?
– Усе почалося ще з дитячого садочка. Коли мені було 4 роки і я співав у садочку, тато зробив запис на магнітофон. Я досі зберігаю цей запис. Пізніше були заняття в Будинку піонерів. У школі я співав у хорі. Був учасником вокально-інструментального ансамблю і вже у 13-річному віці грав на танцях у нашому районному Будинку культури. З 1983 р. і по 1986 рр. працював художнім керівником ВІА «Еверест», що при Микулинецькому будинку культури.
А ще більше, мабуть, дала мені армія, де я створив ансамбль «Міраж-2». Ми були переможцями різних фестивалів військової патріотичної пісні. Привозили у частину нагороди. Так би мовити, були фаворитами. Це був значний аванс у мою майбутню кар’єру. А вже наприкінці 1986 року учасників ВІА «Еверест» запросили у ВІА «Віватон», що при Тернопільській обласній філармонії, яким керував народний артист України Іво Бобул. Він якраз шукав собі акомпануючу групу. Пригадую, що Іво Бобул побував у Микулинцях на нашому концерті, послухав нас і після того запропонував піти до нього. Тоді він був ще просто Іво Бобул, а нині уже народний артист України. У мене з ним залишилися дуже теплі стосунки.
– І як, до речі, працювалося з Іво Бобулом?
– Дуже цікаво і легко. Тоді в Тернопільській області ми і ще один ансамбль «Світозари» з Підгайців вважалися найпопулярнішими. Ми часто виїжджали з гастролями, мали по два-три концерти на день. Нам самим доводилося виконувати ще й фізичну роботу, зокрема, розвантажувати апаратуру, ставити світло і звук, а потім то все збирати. То були живі виступи, бо фонограми тоді взагалі не існувало. Чомусь мені зараз на думку спало місто Торез, Донецької області. Протягом 25-ти днів ми там дали 40 концертів. Ми жили в Торезі і щодня виїжджали по селах. Здебільшого, давали по три концерти на день. За смішні гроші. То були важкі часи 1990-х. Тоді не було так багато артистів, як зараз. І були ансамблі чітко при філармонії чи Будинку культури. Зараз трошки по-іншому. Але тоді не було корпоративів, халтур чи весіль. Тобто, сьогодні тяжко по-своєму, а тоді було по-своєму.
– А коли настав той момент, що ви здобули всеукраїнське, а потім і міжнародне визнання?
– У 1992 році Іво Бобул поїхав до Києва. А наш барабанщик і гітарист виїхали до Канади. Залишився я і бас-гітарист Василь Кулак. Відповідно, наш ВІА «Віватон» розпався, і нам треба було щось робити. Тим більше, нам сказали: «Або залишайте філармонію і йдіть, або щось створюйте». А тоді якраз був розрахунок, коли треба було самим на себе заробляти. Я взяв ще двох людей (Миколу Шамлія і Романа Федорука), і ми створили групу «Анна-Марія» при Тернопільській філармонії. Того ж року поїхали на фестиваль «Марія» у Трускавець і стали лауреатами фестивалю. Це було дуже серйозне звання. Через рік поїхали на той же фестиваль (а він уже став міжнародним) і отримали єдиний диплом «За високу культуру виконання». Далі були фестивалі «Вітер зі сходу» і «Червона рута». Потім Сергій Лазо написав пісню «Ти подобаєшся мені», котра стала візитною карткою групи на той час.
У 1995 році я на рік поїхав до Туреччини. Повернувшись звідти, починаю співати «Шикидим». Це був другий момент у моєму житті, а третім моментом став хіт Сергія Лазо «Ні обіцянок, ні пробачень». Можна ще згадати пісню «Білі черемхи», але це було ще у ВІА «Віватон» з І. Бобулом. Хоча ми були акомпануючою групою, але коли Іво Бобул переодягався, протягом 15-20 хвилин ми мали співати свої пісні. І наш гітарист Василь Кулак написав цю пісню для мене так, ніби я був вокалістом. Вона дуже сподобалася Бобулу, і він узяв її до свого репертуару. Але минув час, і я почав співати сам. До речі, цього року пісні «Білі черемхи» виповнюється 30 років.
– Наші артисти їдуть, здебільшого, в Європу та Америку. А чим вас заманила Туреччина?
– Це був рідкісний випадок. До Туреччини їхав балет із семи дівчат танцювати у вар’єте. Одна з них була моя дівчина, а нині дружина Лариса. Ми разом працювали у Тернопільській філармонії. Вона – у професійному ансамблі танцю «Надзбручанка». І тут вона залишає філармонію, створює колектив і їдуть на півроку до Туреччини за контрактом. Тоді в Україні були складні часи, а там їм платили приблизно 10 доларів за вечір. На той час це були великі гроші. Цікаво те, що цьому колективу був потрібен директор, але обов’язково жінка, бо мужчина не мав права. А як же поїде моя кохана дівчина? На півроку, якщо я собі і дня не уявляв без неї. Я підійшов до начальника тієї компанії, котра їх відправляла, і кажу, щоб і мене відрядили з ними. Але ж там були посередники у Москві і Стамбулі, тобто, все йшло таким ланцюжком. Тернопільські посередники сказали, що вони не заперечують, але ж не пропустить Москва і Стамбул. Тоді ми знімаємо кліп з балетом, я записую дві англомовні пісні, і відсилаємо цю програму в Москву. Програма вийшла дуже гарною, я туди вписався, і Москва якось то пропустила. Тим більше, що дівчата між танцями переодягаються, і той час треба чимось заповнити. І таким чином я став директором того балету. Мабуть, важливу роль зіграло ще й те, що в мене тоді було довге волосся і гарна зачіска. І так ми всі поїхали до Туреччини.
За цих півроку я познайомився і заприятелював з багатьма турецькими музикантами та артистами. Вони бачили, що я добре граю на гітарі, і належно сприйняли мене. Ми почали спільно працювати, і вже буквально через місяць по Анкарі ширилися слухи про балет з України і про мене як співака. Тоді почали приходити на наші виступи. Півроку промайнуло швидко, і ми повернулися у Тернопіль. Але через кілька днів я повернувся до Туреччини і продовжив співпрацю з музикантами. Грав і співав у групі «Мідас».
– А коли виникла відома і для багатьох улюблена пісня «Шикидим»?
– Якраз тоді, коли я вдруге поїхав до Туреччини. Коли я її заспівав, вона набула великої популярності. Ми виступали у різних ресторанах на березі моря, і всім подобалося, що іноземець виконує пісню турецькою мовою.
– А коли з’явилася українська версія пісні?
– Взагалі, ця пісня має чотири версії: турецькою, українською, англійською і російською мовами. Російською заспівав Ф. Кіркоров два роки після мене. Тільки він назвав її «Шикадам». Автором слів і музики є турецька співачка Селена Ксус. Пісня була написана для ансамблю «Таркан». Пізніше цю пісню почула донька Степана Галябарди і сказала батькові. Потім пан Степан зустрівся зі мною і запропонував текст українською мовою. І так, вона народилася спонтанно, але зіграла дуже важливу роль.
– Цікаво, як вона потрапила до Кіркорова?
– Пригадую, що у 1997 році ми були в Ялті на фестивалі «Кримські зорі», який організовував покійний Борис Шарварко. Тоді був чотиригодинний концерт, повний зал людей. Усі співали якісь пафосні пісні. Люди уже засинають, і тут йде мій виступ. Виходжу, співаю «Шикидим», і зал зривається емоціями. А наприкінці аплодували мені стоячи. І був на ньому Ф. Кіркоров. Ми з Кіркоровим не були близько знайомі, і тому важко сказати, чи на нього справило враження моє виконання пісні, а чи він її почув від групи «Таркан». Тоді ще мало знали про цю групу, але вже десь привозили аудіокасети піратським шляхом. Але, в результаті, десь через два роки у його виконанні з’явилася пісня «Шикадам».
– Ви вивчали мову через необхідність?
– Я її не вивчав спеціально. Просто був серед турків і десь на сьомому-восьмому місяці почав розмовляти. А крім того, я записував і вивчав пісні, і це теж допомогло. Зараз уже призабув мову, але оскільки щороку їдемо в Туреччину на відпочинок, то за кілька днів згадую.
– Ви зараз часто гастролюєте?
– Постійно. Перерви майже не буває. Ну, приїжджаю додому, можу бути два-три дні вдома, тиждень, ну, максимум, два, а потім знову виїжджаю. Здебільшого, гастролюю по Україні. Буваю також у Канаді і США. Дуже хочу виступити в Польщі, Словаччині, Німеччині, але поки що не виходить. До речі, я ніколи не гастролював у Росії. Маленькі виступи були, але це я їхав підтримати своїх друзів. Наприклад, 10 років тому приїжджав на 45-річний ювілей Лоліти. У мене з нею є дуетна українська пісня «Я тебе кохаю».
– Колись ви об’єднали 40 музикантів у своєму авторському проекті «Дай нам, Боже». Розкажіть про нього.
– Під час Євромайдану мені спала на думку гарна мелодія турецького композитора Ашика Вейсела Шатирпойлу. Я зателефонував до Анатолія Матвійчука і кажу, що є така мелодія, наспівав йому, і запитав, чи міг би він написати текст. Він сказав, що подумає. Потім Анатолій зранку мені телефонує і каже, що цілу ніч не спав і думав над текстом. Прочитав. Текст вийшов гарний і патріотичний. Тоді продюсер майбутнього проекту зі своїм другом Валерієм Ліхачовим зробили аранжування. Пригадую, що в лютому ми почали над тією піснею працювати, а тільки у вересні випустили. А. Матвійчук підказав взяти кілька різних людей, щоб заспівали по куплетові. А там якраз так було, що один раз – стрічка, другий раз – програш. Потім згадав про своїх друзів-музикантів, котрі можуть зіграти. І таким чином задіяв максимальну кількість різних інструментів, на яких зіграло 20 відомих музикантів. Потім підбирав співаків. Вирішив, що було б гарно взяти по одному співакові з кожного обласного центру. Таким чином, були артисти із Запоріжжя, Донецька, Харкова, мій син із м. Комсомольськ, Полтавської області. Звичайно, хтось не зміг, хтось проігнорував, але мені це вдалося максимально, хоча не так, як я хотів. З кожного обласного центру не вийшло, але були артисти зі сходу, заходу, півночі і півдня України. Навіть був Сергій Кузін з Білорусі. Тому це вже виходить міжнародний проект. Сам проект був дуже цікавим, але важким.
– У різних ЗМІ і в соціальних мережах часто зустрічаю інформацію про те, що допомагаєте воїнами АТО.
– Часто виступаю у колективних концертах перед нашими захисниками. Спілкуюся з шостим батальйоном «Збруч» з Тернополя. Іноді допомагаю їм матеріально.
– Знаю, що ви колекціонуєте гітари. Скільки уже маєте?
– Десь зо тридцять. Але то болюче питання, бо на них треба грати, а вони лежать. А як на всіх грати? Граю на трьох. Це гроші, викинуті на вітер. Я дуже шкодую, що маю таку колекцію, бо, якщо чесно, то вона не потрібна. Краще це продати і віддати гроші на АТО.
– Ви є батьком трьох дітей. Чи вони пішли по ваших слідах?
– Старший син Олександр пішов. Він живе окремо від мене у місті Комсомольськ, Полтавської області. Він пішов по моїх слідах не тому, що я – співаючий батько, а тому, що співає. Донька співає гарно, але не пішла по музиці. Як піде молодший син – ще не знаю.
– Чи часто буваєте вдома, тобто, у Теребовлі?
– Не дуже часто. Пригадую, що десь 10-12 років тому виступав на стадіоні у Теребовлі. Концерт був дуже грандіозний. Прийшло дуже багато людей з навколишніх сіл. Концерт закінчився дуже пізно. Після концерту ми пішли на вечерю, а потім їхали в Тернопіль, то люди ще йшли пішки до сусідніх сіл по 10-12 км. Вхід на концерт коштував 35 гривень. Зібрані гроші ми передали дітям-сиротам району, а частину – на придбання автомобіля швидкої допомоги.
– Як би ви охарактеризували свій стиль?
– Напевно, таки поп-рок. І трохи естради. Тим більше, я повертаюся сьогодні зі своїми піснями «Приречений на любов», «Недописана книга». Вони – у стилі поп-рок, і я в цьому стилі зараз планую дальше працювати.
– У вас є хобі?
– Дуже люблю мотоцикли і футбол. Я – байкер і капітан футбольної команди зірок української естради.
– Чи задоволені досягнутим?
– Звичайно. За час роботи на професійній сцені у моєму репертуарі, разом з переробками і реміксами, є понад 300 пісень. За цей час видав 30 своїх альбомів. Наприкінці 2015 року вийшов мій англомовний альбом, над яким я працював 5 років.

Фото з архіву Віктора Павліка

Олена Серпень: «Україна більше відсутня, ніж присутня в інформаційному просторі Німеччини. І це – велика проблема»

Олеся Білаш: «Любов і музика об’єднали батьків на все життя»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com