Події останнього часу демонструють одну тривожну тенденцію: Україна поступово зміщується з центру уваги своїх західних партнерів і відходить на другий план. Показовими в цьому сенсі, принаймні, стали дві резонансні зустрічі останнього часу: одна колективна у столиці Баварії – Мюнхені, друга, локальна, – у столиці Куби – Гавані.

Попри всю різницю в характері цих подій та особистостях їхніх учасників, названа тенденція проявилася досить помітно.
Давайте ж спробуємо проаналізувати цю тенденцію.

Мюнхенська конференція

Офіційна назва цього щорічного форуму – Мюнхенська конференція з безпеки. Форум був задуманий не офіціозно-державним, а політичним.
Адже заснував його у 1962 році і з тих пір щороку організовував до 1998 року баварський видавець Евальд-Генріх фон Клейст-Шменцін. Політичну підтримку надавала партія ХСС (Християнсько-соціальний союз), яку тоді очолював знаменитий баварський політик загальнонімецького масштабу Франц Йозеф Штраус.
Оскільки у рік заснування форуму (який тоді називався Конференцією з військових питань) Штраус ще обіймав посаду міністра оборони Німеччини, цей Мюнхенський форум на початках і цілих 30 років був закритим майданчиком, на якому військові та політичні лідери країн-членів НАТО обговорювали актуальні безпекові питання.
З початку 90-х років минулого сторіччя склад учасників розширився за рахунок участі Китаю, Індії, Японії і низки країн Східної Європи, зокрема, України та Росії. А з1998 року уряд Німеччини взяв цей форум на утримання.
Таким чином, Мюнхенська конференція з безпеки нині є чи не найбільш потужним європейським форумом обговорення воєнно-політичних питань на вищому та найвищому рівнях.
Уже 6 років головує на цій конференції професор міжнародного права Вольфганг Ішингер. Цей німецький та європейський правник, політик та дипломат є також включеним в українські справи. Його делікатна дипломатична місія називається офіційно – модератор від ОБСЄ щодо налагодження мирного діалогу в Україні.
З точки зору багатьох українців така назва є не зовсім точною, а з точки зору влади України – зовсім неточною. Бо за поняттям мирного діалогу в Україні криється концепція подій на Донбасі як внутрішньо-українського конфлікту. Цю концепцію пропагує Росія і поділяє низка інших країн.
А керівництво України, як і багато співгромадян, виходять з того, що на Донбасі триває війна внаслідок бойових дій сепаратистів, підтримуваних росіянами.
Однак, попри неодноразові заяви президента Порошенка та інших високопосадовців про агресію Росії проти України, жодних офіційних документів, які б засвідчили стан війни між Росією та Україною, керівництво нашої країни не ухвалило.
Тож, згідно зі заявами керівництва і політиків України, війна проти України нібито, є, а згідно з документами – її, нібито, і нема.
Щоб дати читачам певне уявлення про позицію В. Ішингера щодо України, процитую його співчутливі слова: «Хтось мені якось сказав, що уряд у Києві дивиться на декого з нас як тяжкохворий, який прийшов до хірурга, аби зробити операцію з шунтування. А хірург дивиться і каже: «Так, вам, безумовно, потрібна операція, але спочатку вам треба оббігти навколо Америки».
Іншими словами, ми вимагаємо дуже багато від цих бідних людей у Києві. Я відчуваю до них велику симпатію».
На Мюнхенській конференції рік від року не тільки обговорюються безпекові питання та проголошуються позиції різних країн, але й звучать промови, які визнаються ключовими у визначенні політики деяких країн на роки вперед.
Прикладом може слугувати так звана «Мюнхенська промова президента РФ В. Путіна на 43-й мюнхенській конференції 2007 року. Багатьма політологами вона була розцінена як принциповий маніфест нової російської жорсткої політики стосовно Заходу, навіть як проголошення нового витка «холодної війни».
У Кремлі вона розцінюється навпаки – як принципова гідна відповідь на ущемлення Заходом інтересів Росії, як вимога Москви рахуватися з її інтересами.
Згадую про цю промову з двох причин: тому що і на цьогорічному форумі вона спливала у словах представника Росії Медведєва, і тому що сам спіч голови уряду РФ багатьма сприйнявся як продовження тієї ж промови Путіна за стилем і жорсткістю позиції.

Цьогорічний форум: його особливості

	Вхід до готелю – все спокійно

52-а за рахунком Мюнхенська конференція відбулася цього року наприкінці минулого тижня, 12-14 лютого. За традицією, проходила вона у «Баварському Дворі» («Bayerischer Hof») – знаменитому мюнхенському готелі.
Пильно охороняли безпекову конференцію 3700 поліцейських – на 100 більше, ніж минулого року. Що, німецька поліція відчула зростання потенційних загроз? Чи не у зв’язку з напливом до Німеччини близькосхідних мігрантів?
Чи була конференція представницькою?
Рівень представництва, треба визнати, був не найвищим, але достатньо серйозним – майже 30 глав держав і урядів, а також понад 70 очільників міністерств оборони і міністерств закордонних справ. Усього ж – близько 600 авторитетних політиків, бізнесменів, експертів – світова безпекова еліта.
Серед них – держсекретар США Джон Керрі, міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайєр, президент Європарламенту Мартін Шульц, Генсек НАТО Єнс Столтенберг, верховний представник ЄС Федеріка Могеріні, президент Польщі Анджей Дуда інші.
І все ж, низки політичних важковаговиків на форумі не вистачало. Передусім, відсутніми були президент США Барак Обама і господиня конференції – канцлерка Німеччини фрау Меркель. Зрозуміло, що вони обоє заклопотані своїми внутрішніми проблемами. І, в той же час, їх відсутність була знаковою. Адже якби на цьогорічному форумі в порядок денний стали дійсно ключові питання, обоє лідерів мусіли б знайти хоча б один день і виступити на конференції.
Не знайшли, не виступили і тим просигналізували – порядок денний конференції 2016 важливий, але все-таки, не надважливий.
Не було й президента Франції Ф. Олланда та президента РФ В. Путіна. Таким чином, у Мюнхені просто фізично не було можливості провести зустріч чи то в «нормандському», чи то в «женевському» форматах.

П. Порошенко і Дж. Керрі

Нагадаю читачам, що «нормандський» формат був створений для переговорів стосовно України у складі України, Німеччини, Франції і Росії, а «женевський» формат передбачав включення до цієї четвірки країн ще і США.
На форумі був зі складу цих форматів тільки президент України Петро Порошенко. Тож виникає питання – чи не була відсутність інших країн-учасниць переговорних форматів щодо України таким собі промовистим сигналом владі України й особисто Петрові Порошенку?
На мій погляд, саме так можна розцінювати відсутність вищеназваних провідних глав держав-учасниць нормандського та женевського форматів.
Адже було відомо, що президент України їхав на цей форум задля того, щоб поставити перед своїми партнерами питання не тільки збереження санкцій проти РФ, але й активізації тиску на Росію, зокрема, мав бажання винести на обговорення ініціативу створення формату «Женева+».
Що означало би не тільки повернути за стіл переговорів президента США Б. Обаму, який давно вже з переговорного процесу по Україні вийшов, але й додати до женевської п’ятірки держав інших учасників.
Нижче розгляну причини такого демаршу провідних держав світу. Вважаю, що був цей демарш не проти України, а проти тієї внутрішньополітичної ситуації та бездіяльності керівництва України, яка вже не просто тривожить світ, але й викликає необхідність подати більш жорсткий сигнал нашому політикуму.
Сигнал про те, що треба давно уже перейти від правильних слів до правильних дій.

Демарш Росії

Запрошення взяти участь у Мюнхенській конференції-2016 надійшло напередодні і главі РФ В. Путіну. Зроблено це було у розпал санкцій Заходу проти Росії. В Україні одразу почулися тривожні голоси – мовляв, чи не є таке запрошення свідоцтвом зміни позиції Заходу щодо Росії?
Адже перед тим стала відома точка зору Франції, та й деяких інших країн, що санкції проти Росії, відповідно, б’ють також і по бізнес-інтересах країн ЄС і що варто було б подумати про їх пом’якшення і подальше зняття.
Росія також активно ставить питання про недоцільність цих санкцій і вимагає їх скасування. Даючи інтерв’ю відомій німецькій газеті Bild, В. Путін так витлумачив ситуацію: «Західні санкції націлені не на допомогу Україні, а на те, щоб відсунути Росію в геополітичному сенсі».
Тож дехто очікував, що глава РФ використає можливість із трибуни такої престижної конференції висловити свою позицію на актуальні питання сьогодення в контексті європейської та світової безпеки, спробувати наголосити на геостратегічних інтересах Росії.
Проте не встигла ця тривога щодо запрошення очільника Кремля в Україні розгорітися, як Путін сам поставив крапку у дискусії. Він здивував багатьох тим, що відхилив пропозицію.
Може, тому, що надійшла вона від В. Ішингера як керівника Мюнхенської конференції, а це для Путіна не рівень. Хоча В. Ішингер так обґрунтував своє запрошення: «Особливо цікавими були б особисті роз’яснення Путіна підстав російської політики в Сирії, а також в Україні. Оскільки рішення в Москві приймає він один».
Може, й тому, що, знаючи про відсутність на конференції глав провідних держав Заходу, Путін захотів підкреслити, що йому, мовляв, не личить бути у компанії політиків не найвищого світового ешелону.
Адже за оцінкою американського журналу Forbes, у 2015 році В. Путіна втретє поспіль назвали найвпливовішим політиком року у світі.
Якою б не була мотивація президента РФ, але він по факту прислав замість себе главу уряду РФ Дмитра Медведєва.
Цим самим В. Путін дав ясно зрозуміти західним лідерам, що не переймається їхніми спробами виключити Росію з вищої ліги світової політики, не горить бажанням використати будь-яку можливість для повернення в клуб провідних політиків світу, бо й так перебуває в цьому клубі – хоча б за геостратегічною вагою своєї країни.
Хоча зрозуміло, що текст промови Д. Медведєва, який той зачитав на Мюнхенській конференції, не міг бути написаний без обговорення з В. Путіним.
Отож, можна не сумніватися: вустами глави уряду РФ у Мюнхені-2016 промовляв глава російської держави.

Перший день – ні слова про Україну

Конференцію було відкрито у самому кінці робочого тижня – у п’ятницю, 12 лютого, о 15 годині за місцевим часом, вітальним спічем її керівника Вольфганга Ішингера.
За традицією будь-якої конференції, спочатку йдуть виступи найпочесніших учасників з найважливішими повідомленнями.
Хто ж на цьогорічному Мюнхенському форумі такими вважався?
За повідомленнями Укрінформу, згідно з програмою, першими виголосили свої заяви міністри оборони ФРН Урсула фон дер Ляєн і Франції Жан-Ів ле Дріан.
Потім зі зверненням, яке назвали особливим, виступив король Йорданії Адбулла II.
Після цього відбулися заплановані дискусії. Їхні теми добре показують, куди змістився фокус уваги військово-політичних стратегів Заходу. Усі п’ять тем жодним чином не стосувалися України, війни на її Сході, територіальних втрат і, тим більше, теми Криму. І навіть тему виконання Мінських домовленостей ніхто не порушував, хоча конференція відкрилася саме в річницю підписання цього документа.
Можна стверджувати, що в очах і вустах учасників конференції Україна не стала темою, що має першорядне значення, хоча учасники обговорень немало розмовляли про майбутнє європейської безпеки.
Судіть самі. Учасники подискутували на теми: «Терор ІДІЛ і збереження свобод», «Торгівля, процвітання і безпека», «Відмова біженцям ЄС і міграційна криза», «Проблеми кібербезпеки і загрози здоров’ю», «Геополітичні виклики у контексті зниження цін на нафту».
Навіть про загрозу епідемій для європейської безпеки говорили. А ось про Україну ніби змовилися – мовчок.
Крім того, активна діяльність розгорнулася на полях форуму – тобто – поза програмою. Відбулося засідання «Контактної групи щодо Сирії», яка започаткувала обговорення сирійської проблематики в аспекті скорочення насильства, яка стала наскрізною на конференції протягом усіх трьох днів.
Підкреслю – сирійська тематика стала наскрізною, а українську тематику за всі три дні роботи форуму було порушено серйозно лише раз – та й то у виступі президента Порошенка на другий день конференції.
А те, що генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберґ заявив на конференції, можна вважати важливою позицією НАТО, а можна назвати і фразою чергової ввічливості: «Україна буде на нашому порядку денному. І ми зосередимось на продовженні підтримки зусиль щодо повної імплементації Мінських угод.
Це стосується дотримання режиму припинення вогню, відведення важкого озброєння, а також допуску міжнародних спостерігачів, аби вони могли працювати і могли фіксувати виконання угод.
Також важливо повернути Україні повний контроль над її кордоном з Росією».
При всій важливості цієї позиції, жодних вагомих практичних наслідків для України вона поки що не принесла. Захід уже «на автоматі» повторює ці фрази, Росія всіляко підкреслює, що вони її не стосуються, а донбаські сепаратисти їх повністю ігнорують.
Так що ситуація, попри всі зусилля робочих груп, наразі у глухому куті.

Другий день – україно-російська дуель

	Д. Медведєв на конференції

Якщо від глави російського уряду Дмитра Медведєва хтось чекав якихось примирливих меседжів, спрямованих на покращення стосунків із Заходом, то дійсність усіх протверезила.
Друга особа російського керівництва проголосила чіткий спіч у жорсткому стилі констатації фактів у російській інтерпретації та попередження Заходу щодо майбутніх ускладнень, якщо Захід не дослухається Росії.
Згадавши мюнхенську промову В. Путіна 2007 року, Медведєв заявив, що Захід тоді не надав значення попередженням Росії, тому й ситуація в царині європейської та світової безпеки стала ще гіршою, ніж тодішні прогнози очільника Кремля.
Короткими різкими фразами Д. Медведєв означив російське бачення: «Розвиток подій з 2007 року виявилося значно драматичнішим. Єдиної Великої Європи як не було, так і немає. Наші економіки, всі економіки, зростають слабко. Загострилися конфлікти в країнах Близького Сходу і Північної Африки. Настав міграційний колапс. Відносини Євросоюзу та Росії зіпсовані. В Україні – громадянська війна».
У поняття «європейська безпека» Д. Медведєв включив, зокрема, «регіональні конфлікти, зокрема, внутрішньо-європейські. Я маю на увазі, звичайно, й Україну». Ось так обтічно була ним названа війна на Сході України – регіональний конфлікт.
Представник Росії у своєму виступі сформулював 5 тез про безпеку.
Теза перша: «Усім буде гірше»
Аналізуючи економічну та енергетичну складову безпеки, керівник уряду Росії посилено акцентував думку, що від економічних санкцій проти Росії всім, зокрема, й ініціаторам санкцій, стане гірше і загрозливо додав: «Не сумнівайтесь!»

Теза друга: регіональні конфлікти
Розкриваючи цю тезу, Медведєв повторив добре відому російську точку зору на ситуацію в Донбасі. Він наполягав на тому, щоб Україна виконала мінські угоди, причому, послідовність їх виконання в його вустах формулювалася однозначно як виключно кроки Києва назустріч сепаратистам.
Щодо того, щоб вибори в окупованих районах Донбасу відбулися за українськими законами, щоб від лінії зіткнення були відведені важкі озброєння і виведені з території України іноземні військові, передусім, російські, щоб віддати контроль над донбасівською ділянкою кордону під контроль центральної влади України – тут Медведєв ні пари з вуст.
Повторивши твердження, що в Україні «громадянська війна», представник Росії заявив: «Ми не можемо зробити того, на що у нас немає повноважень, а саме: виконувати за київську владу їхні політичні і юридичні зобов’язання. Це пряма компетенція президента, уряду та Парламенту України. На жаль, зараз там немає ні волі, ні бажання це робити, і сьогодні, на мій погляд, це стає всім очевидним».
Останні слова Д. Медведєва були адресовані не стільки Україні, скільки Заходу. І складається враження, що певні кола західних країн не тільки реагують на таку позицію, але й якоюсь мірою поділяють оцінку Кремля.
Інакше, як пояснити мантру, що виникла в Європі і прийшла вже до України, про те, що Захід, мовляв, втомився від бездіяльності київської влади, від того, що вона нічого не рухає – ні економіки, ні боротьби з корупцією, ні виконання Мінських угод.
І тут нема що заперечити, в цих словах чимало правди. Всередині України вже багато хто думає так само.
Тож треба чітко бачити, коли на Заході чи в Росії якісь українські реалії неправильно розуміють, а то й викривляють, а в якісь дійсно слабкі наші точки точно і безжально б’ють.

Теза третя: без Росії з тероризмом не впоратися
Кажучи про Сирію, Д. Медведєв згадав про роботу міжнародної групи підтримки Сирії, яка в Мюнхені вже накреслила низку практичних заходів і з особливим притиском наголосив: «Втілити ці заходи в життя належить під головуванням нашої країни і Сполучених Штатів Америки. Підкреслю: ключове значення матиме регулярна робота російських і американських військових».
Зверну увагу – Медведєв не пропонував обговорити ідею партнерства США і Росії у врегулюванні сирійського конфлікту, він одразу виніс остаточний вердикт: «належить».
Політики і ЗМІ одразу помітили цю категоричність.
Давши декілька секунд аудиторії переварити цей фактичний ультиматум, представник Кремля додав своєрідну «страшилку»: «якщо ми не нормалізуємо ситуацію в Сирії та інших гарячих точках, тероризм стане новим видом війни, яку буде вести весь світ. І це навіть не просто вид війни, а, по суті, спосіб вирішення міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів, метод квазі-державного управління. Уявіть собі ланцюжок країн, якими керують терористи методом терору».
Беручи до уваги оцінки західних експертів (не уточнивши – яких саме), Медведєв резюмував: «Навіть наші недоброзичливці визнають, що при всіх розбіжностях «антитерористичне рівняння» без Росії не вирішується».

Теза четверта: біженці
І в цій темі представник Росії зумів перенести акцент зі Сирії, яка нині переполошила всю Європу лавиною біженців, на Україну: «І якщо зі Сирії потік не такий великий, то з України це для нас уже стало гострою темою. Тільки за півтора року ми прийняли понад мільйон біженців».

Теза п’ята: не з тими боретеся
Завершив викладення основних тез Медвєдєв прозорим закликом до Заходу: ви, мовляв, керуєтеся доктриною стримування Росії, а не в ній зло, а в іншому: «Небезпека таких підходів полягає в тому, що і через десять, і через двадцять років ми будемо з вами обговорювати одні й ті ж теми. Якщо, звичайно, взагалі буде що обговорювати. В рамках всесвітнього халіфату дискусії недоречні».
Наостанок представник Кремля дав зрозуміти, що світ скочується до нової холодної війни і нікому не потрібне потрясіння третьої світової війни, щоб в кінцевому підсумку дійти згоди та порозуміння.

С. Заліщук запитує Д. Медведєва

Ці слова викликали значний резонанс як у залі, так і одразу по завершенні промови в оперативних репортажах ЗМІ. Більшість коментарів зводилося до того, що Росія, мовляв, погрожує Заходу – і холодною, і гарячою війнами.
Так, президент Литви Даля Грибаускайте у виступі прямо заявила, що Росія вже зараз несе гарячу війну – наприклад, через свої авіаудари по Сирії.
Реагуючи на ці коментарі, Д. Медведєв пізніше уточнив, що він не загрожував холодною війною, а попереджував, що вона можлива, якщо Захід продовжуватиме тиснути на Росію санкціями.
Під час запитань після його виступу присутніх здивувала народний депутат Світлана Заліщук. Відкинувши будь-яку дипломатичність, вона прямо запитала Медведєва.
А про що саме – пояснила на своїй сторінці в соцмережах: «Дмітрій Медвєдєв виступив на безпековій конференції в Мюнхені. Основний меседж – нам треба посилити діалог, без Росії світ не здатен боротися з глобальними загрозами; Україна має виконувати Мінські угоди, щоб вирішити громадянську війну.
Голова конференції Вольфганн Ішінгер дав мені можливість першій поставити питання. Я нагадала російському прем’єру, що саме він та президент Путін почали новий розділ війни, агресії та нестабільності в Європі, починаючи із вбивств у Грузії, Україні та нині в Сирії. Передумовою «відновлення довіри», яку згадав Медвєдєв, мало б стати затвердження мандату ООН розслідувати збиття літака MH17 та визнання юрисдикції Міжнародного суду для розслідування злочинів проти людяності та воєнних злочинів з боку Росії.
Після завершення сесії до мене підійшло багато людей, просто, щоб подякувати за питання й запевнити, що відповіді не було, але саме це і є показовою відповіддю.
Парадокс учорашнього питання до Медвєдєва. Найпопулярніший німецький онлайн ресурс Bild назвав мене «найсміливішою жінкою та секретною зіркою J Мюнхенської безпекової конференції».
Такий неочікуваний фурор змушує задуматися, що прості формулювання про війну, яку розпочав Путін, стають чимось неочікуваним».
Україно-російську словесну дуель продовжив у своєму виступі президент України Петро Порошенко.

Вибух емоцій: наболіло, чи не вистачило аргументів?

Президент Петро Порошенко на другий день конференції під час президентських дебатів виступав останнім.
У прямому ефірі телепрограми «Психологія дня» через декілька годин після президентського спічу я мав можливість проаналізувати цей виступ П. Порошенка по свіжих слідах не тільки змістовно, але й з точки зору психології.
Кидався в очі контраст між незворушністю його сусідів по дебатах – президентів Анджея Дуди, Далі Грибаускайте, президента Європарламенту Мартіна Шульца і незвичною експансивністю президента Порошенка.
Він сидів, якось напружено втягнувши голову в плечі, надто вже жестикулюючи, впереміш застосовуючи гострі випади на адресу Росії та особисто Путіна із закликами до партнерів вірити йому й Україні.
Розпочав очільник держави з того, що Україна двадцять років реформ не проводила, а нині проводить. На ці слова реакції сусідів-президентів не було. Охарактеризувавши жахливий стан корупції та судової системи, наявність олігархії в країні, П. Порошенко дав зрозуміти, що країна змінюється. І на це сусіди-президента та зала ніяк не відреагували.
Тоді П. Порошенко додав, що на шляху реформ Українська держава потребує солідарності та довіри партнерів. І після цих слів партнери залишилися сидіти з непроникливими обличчями.

	Жестикуляція президента

Можливо, відчувши таку їхню прохолодну реакцію, небажання вкотре вислуховувати слова, за якими справ значно менше, ніж обіцянок і намірів, П. Порошенко додав градусів своїй промові. І зробив це за допомогою російської теми.
Він заговорив про те, що цього року Україна майже обходилася без російського газу, що країнам Європи не варто підтримувати російський проект газогону «Північний потік-2», а краще інвестувати в українську газотранспортну систему.
Далі президент від загальної критики росіян перейшов на персональну пряму атаку: «Європа пов’язана для українців з певними цінностями, і небезпекою для нас є альтернативні цінності, які сьогодні приносять ізоляціонізм, нетерпимість, неповагу до прав людини, релігійний фанатизм, гомофобію. Ця альтернативна Європа має свого власного лідера, якого звуть пан Путін. Ця альтернативна Європа має своїх босих солдатів, і це називається проросійські партії на європейському просторі, які борються проти Європи».
Коментуючи вислів Д. Медведєва щодо, нібито, громадянської війни на Донбасі, президент підкреслив, що дві третини окупованого Донбасу було звільнено від бойовиків, і з того часу на цій території не було жодного конфлікту: «Пане Путін, це ваша агресія, а не громадянська війна в Україні. І це не громадянська війна в Криму, а ваші солдати, які окупували мою країну. І це не громадянська війна в Сирії, це ваше бомбардування цивільного населення в Сирії. І це демонстрація, що ми живемо з Росією в паралельних всесвітах. А виступ прем’єр-міністра Росії Медвєдєва є частиною російської пропаганди, яка є невід’ємною частиною російської гібридної війни і може бути застосована щодо будь-якої країни».
Тут зала нарешті відреагувала аплодисментами. Підбадьорившись, П. Порошенко продовжив: «Єдиний засіб зупинити агресора – це наша солідарність. Ми дуже віримо у європейську єдність, трансатлантичну єдність та солідарність з Україною».
Відчувалося, що йому, як засновнику партії «Солідарність» і наступного Блоку Петра Порошенка «Солідарність», подобається це слово, бо повторив він його у промові неодноразово.
І все ж, його завершальні слова, скоріше, були схожими на прохання: «Будь ласка, не вважайте, що Україна не змінюється. Ми працюємо над важливим речами. Думаю, складно знайти в світі країну з таким обсягом справ. Ми відкриті для співпраці. Нам потрібна ваша солідарність та підтримка, а найголовніше – ваша довіра», – резюмував президент.

А. Дуда, Д. Грибаускайте і П. Порошенко в перерві конференції

Надмірно емоційний, з нотками благання, з надмірною жестикуляцією виступ українського президента, можливо, пояснюється тим, що Петро Порошенко відчув: західні партнери, дійсно, уже не хочуть просто так вірити на слово, не вважають українську ситуацію чимось надзвичайно важливим для європейської безпеки і доволі відчутно дають зрозуміти: Україна з центру уваги європейської спільноти переходить на її периферію. Тому і намагався компенсувати недобір аргументів надміром емоцій.
Період захоплення Україною, її гарячим устремлінням в напрямку до ЄС, оплаченим великою кров’ю, поступово минає.
Не отримуючи підтвердження реальних і відчутних реформ, практичних успіхів української влади у боротьбі з корупцією, деолігархізацією, Захід перестає вірити владі України й одночасно дедалі більш наполегливо запроваджує елементи контролю та зовнішнього управління Україною.
На полях форуму, в його кулуарах, відбулася низка зустрічей президента Порошенка та членів української делегації з учасниками конференції. Були запевняння в підтримці, оголошення намірів, проте принципових проривів не відбулося.
Навіть зустріч міністрів закордонних справ у нормандському форматі фактично обмежилася спільним фотографуванням і домовленістю зустрітися в березні у Парижі.
Чим лютневий Мюнхен є гіршим, ніж березневий Париж, і чому там же, в кулуарах конференції, не можна було провести повноцінне засідання з просуванням у обговорених питаннях – так і залишилося незрозумілим.
Скоріш за все, це було черговим проявом відчутної байдужості до України з боку партнерів, які чекають відчутного поступу, а не чергових обіцянок.
Чекатимемо і ми, розуміючи, що час підганяє всіх…