Після того, коли майже тисячоліття православні та католики не спілкувалися в Євхаристії, такий символічний акт зустрічі за участі вищих церковних ієрархів відбувся 12 лютого нинішнього 2016 року. Католиків представляв папа Римський Франциск, православних – Патріарх РПЦ Кіріл.

Місце зустрічі було підкреслено транзитним – Міжнародний аеропорт Гавани. Учасники зустрічі немовби присіли на чемоданах і були готовими в будь-який момент встати, попрощатися і розійтися кожен у своєму напрямку. Тим більше, що кожен з них дійсно далі продовжив свій маршрут по латиноамериканському континенту.
У статусному аспекті зустріч була не зовсім рівноправною. Адже в світовому Православ’ї положенню Папи Римського, як світового лідера католиків, відповідає лише один ієрарх – Вселенський Патріарх Варфоломій. Але й Патріарх Кіріл є дуже впливовим ієрархом Православ’я з огляду на могутність та традиційні лідерські амбіції РПЦ, яка давно, ще зі сталінських часів, бажає обирати Вселенського Патріарха із своїх лав і набути статусу Вселенського Патріархату.
Обидва ієрархи не тільки зустрілися і проговорили у закритому режимі 2 години, але й підписали спільну Декларацію. Уважне прочитання цього документа і викликало в Україні шквал емоцій. Як прокоментував Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ: «З нашого багаторічного досвіду можна сказати: коли Ватикан і Москва організовують зустрічі чи підписують якісь спільні тексти, то нам годі очікувати від цього щось добре».
У декларації 30 параграфів, але України стосуються безпосередньо лише декілька. Параграф 25-й зачепив греко-католиків, бо в ньому сказано, «що метод «уніатизму», притаманний минулому, в значенні приєднання однієї спільноти до іншої, відриваючи її від своєї Церкви, не є способом, що дає змогу відновити єдність».
Тут явно проглядається трактування способу виникнення Східних католицьких церков, зокрема, і УГКЦ, в трактуванні РПЦ, тобто, відрив, зокрема, і УГКЦ через унію від «своєї Церкви», тобто, від церкви православної як материнської.
Параграф 26-й звучить так, що уже зачіпляє почуття патріотично налаштованих українців, зокрема, і вірних обох церков, і священнослужителів, які були і на Майдані, і в зоні АТО: «Вболіваємо з приводу протистояння в Україні, що вже спричинило багато жертв, завдало незліченних страждань мирним мешканцям та привело суспільство до важкої економічної та гуманітарної кризи. Закликаємо всі сторони конфлікту до розсудливості, суспільної солідарності та до діяльного будування миру. Заохочуємо наші Церкви в Україні трудитись над досягненням суспільної гармонії, утриматися від участі в протистоянні та не підтримувати його подальший розвиток».
Крім того, слово «протистояння», на думку багатьох українців, неточно характеризує сутність бойових дій на Сході держави, які є війною проти України. З цього приводу прес-центр УПЦ КП заявив: «Оцінки «конфлікту в Україні» (п. 26) повністю ігнорують його головну причину – російську збройну, політичну, економічну та інформаційну агресію проти України, порушення Росією міжнародних угод і норм міжнародного права, окупацію Російською Федерацією Криму і частини Донбасу».

	Якщо один каже: «Брат», а інший лукавить, хто програє?

А параграф 27-й, який звучить так: «Висловлюємо побажання, щоб було подолано схизму між православними вірними в Україні на основі існуючих канонічних норм, щоб усі православні християни України жили в мирі та гармонії, і щоб католицькі спільноти країни сприяли цьому, щоб наше християнське братерство ставало дедалі видимішим» – також викликає заперечення УПЦ КП: «Головною причиною розділення є неканонічне привласнення Московським Патріархатом у 1686 р. влади над Київською Митрополією. Також і Вселенський Патріархат, до якого Київська Митрополія належала протягом попередніх семи сторіч, кілька разів офіційно засвідчив, що анексія Москвою Церкви в Україні відбулася не за приписами канонічних правил. Отже, вона незаконна і має бути відкинута – що і здійснила наша Церкви чверть сторіччя тому».
Оцінюючи, загалом, текст і підтекст Декларації, висловлюючи прикрість чи розчарування тим, що низка формулювань документа виписана у трактуванні РПЦ, багато хто намагається зрозуміти причину того, що Папа Франциск у низці пунктів Декларації, нібито, пішов на поводу у Патріарха Кіріла.
Причину того Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, бачить у тому, що Папа Франциск і Патріарх Кіріл «перебували абсолютно у двох різних вимірах і ставили перед собою різні завдання. Святіший Отець Франциск пережив цю зустріч, передусім, як духовну подію. Він почав своє слово з того, що ми, католики і православні, поділяємо одне й теж Хрещення. Зустрічаючись, він шукав присутності Святого Духа й отримав Його підтримку. Він наголосив, що єдність Церков досягається тоді, коли крокуємо разом спільним шляхом, і хотів, щоб ця зустріч стала його початком. Патріарх Московський одразу дав відчути, що йому про жодного Духа, чи богослов’я, чи справді релігійні речі не йдеться. Суто політика. Жодної спільної молитви, підкреслено офіційні фрази про «долю світу» та аеропорт як нейтральне, тобто, нецерковне, середовище. Таке враження, що вони перебували у двох паралельних світах».
Українці світського ґатунку коментували факт зустрічі і Декларацію більш жорстко. Нардеп Олесь Доній заявив: «Тепер західним політикам, які захищають продовження санкцій проти Росії, буде важче пояснювати таку необхідність своїм платникам податків. Аякже, сам Папа цілується з основним ідеологом «Русского мира» і називає його братом».
Інший нардеп Андрій Іллєнко: «Вся ця історія зі «спільною заявою «Папи Римського і Гундяєва ще раз загострила очевидне – Україні терміново потрібна єдина помісна православна церква з центром у Києві. І це – вже не релігійне питання. Це питання національної безпеки. Москва на церковному фронті веде таку ж війну проти України, як і на військовому, економічному чи культурному. І дуже погано, якщо проти інтересів України в політичній дипломатії працює «Мінський формат», то в церковній дипломатії виник якийсь «Гаванський формат», адекватною українською відповіддю на який може бути тільки негайне створення підтримуваної державою помісної церкви в Україні».
Висновок Мирослава Мариновича ще більш гіркий: «Кубинська Декларація Папи Римського і Патріарха Московського є яскравою ілюстрацією одразу кількох речей: безперечної перемоги ФСБ і Кремля з усіма їхніми слухняними інструментами, до яких я зараховую і РПЦ; цілковитої поразки української державної дипломатії у Ватикані та явної недостатності там інформаційної служби з боку УГКЦ; безпорадної сліпоти і некомпетентності ватиканської дипломатії, яку легко задурити миролюбною лексикою; й загрозливої неспроможності впливових кіл Європи декодувати лукаві формули путінської пропаганди».
А головний редактор газети «День» Лариса Івшина запитує: «Цікаво, що б сказав Йосиф Сліпий про зустріч Папи з Кирилом (Гундяєвим)?.. На фоні агресії Росії проти України. І Алеппо...»
Діапазон відгуків значний – від шанобливого жалю, що ватиканські дипломати фактично підставили Папу, до різких висловів, які не хочеться тут наводити.
А я думаю, що треба ще і ще раз перечитати Декларацію і спробувати зрозуміти, оцінити не тільки окремі параграфи, але й букву та дух усього цього документу. Він глибший, ніж здається на перший погляд.
І політично загострені коментарі щодо цієї історичної зустрічі та її учасників, напевно, не у всьому адекватні тому простому факту, що після тисячолітньої На зустрічі католиків і православних їхня перша Зустріч неминуче приречена і на критику, і на підтримку, і на подальший глибинний аналіз.