Мої сумніви розвіялися. Я зрозуміла, що не залишу роботи. Навіть спати перехотілося. Я зібрала ці «розшифровані» сторінки й заховала в теку. У мене навіть не виникло думки показати їх головлікарю. Вистачить з нього й касети. Навряд чи він займатиметься такою марудною роботою, яку провела я. І ніхто, впевнена, цього не робитиме...

Власне, те, що я зробила, - звичайна професійна навичка. Вона залишилася після того, як у мене зникло бажання читати. А воно зникло останнім після багатьох інших - наприклад, ходити в театр, їсти солодке, мати мобільний телефон, спілкуватися в ліфті з сусідами, купувати продукти, заводити коханців, брати участь презентаціях і вечірках, лікуватися, плавати в басейні крутити педалі велотренажера, носити бюстгальтер, фарбувати губи, дивитися телевізор, слухати радіо, чистити взуття, стежити за модою, писати листи, варити каву, підмітати підлогу, виносити сміття, думати, нюхати квіти, чистити рибу, малювати, грати на музичних інструментах, отримувати гроші, робити будь-який вибір, спати, їздити, мити кахлі, пити вітаміни, вітатися, виголошувати тости, смажити м'ясо, робити голубці, відкривати двері, застеляти ліжко, витирати пил, говорити, плакати, сміятись...

Бажання відпадали поступово і довго. Це був цікавий процес. Почався він з іншого відчуття, коли я ще активно функціонувала в суспільному житті. Отже, це сталося в театрі. Зовсім несподівано мене почав душити сором, настільки, що я заплющила очі і не могла дивитися на сцену, на якій ішла вистава. Дорослі люди виголошували перед темною залою чужі слова. Спочатку вони їх вивчали, після цього наповнювали емоціями й почуттями, потім додавали до слів різні рухи. Сором, як змій, оповив мою шию і повільно почав її стискати. Купа народу в гарному одязі сидить у темному проваллі й мовчки дивиться, як набагато менша купа їхніх одноплемінників метушиться в колі світла навпроти. Від задухи я почала кашляти, й водночас із різних кутків зали, немов на пароль, до мене приєдналися такі самі нещасні. Своїм кашлем я випустила джинів, що давно шкрябалися в легенях інших глядачів. У залі почався невеличкий ефект масового психозу.

- Ти що, застудилася? - запитав чоловік, що сидів ліворуч від мене.

Я не відповіла. Мені закортіло далі перевірити цей ефект, і я занурила руки в театральну сумочку й почала обережно розгортати цукерку, уважно дослухаючись до, зали. Хвилин п'ять зазомбовані мною однодумці сиділи тихо, а потім я почула такий самий шурхіт з усіх кінців. Він був майже нечутний для інших - зазомбованих тим, що відбувається на сцені, але для мене він прозвучав як шум океанських хвиль. Я зрозуміла, що не одна...

Власне, усе це я проробляла, щоб заглушити сором, який все міцніше стискав моє горло. Потім я встала і почала пробиратися до виходу.

Поводилася я, звичайно, нечемно. І була цим дуже збентежена.

Далі все пішло по висхідній... Удома я раптом вимкнула телевізор на тому моменті, коли у випуску новин демонстрували розмову двох президентів. Вони сиділи один навпроти одного і говорили, нібито не помічаючи камер. Чомусь цей момент також здався мені верхівкою сорому. У голові зринула фраза Елізи Дулітл: «На вулиці чудова погода, місіс Хіггінс!».

Хвилюватися я почала лише тоді, коли сором почав душити мене всюди, хоч де я була...

Зранку я вже сиділа на своєму місці. Мені не терпілося перейти до наступної історії. Для головлікаря це історія хвороби, не більше. Тому що півкасети я старанно стерла, перед тим як її віддати.

Я вже зрозуміла, що в день можу поспілкуватися тільки з одним пацієнтом, і коли чергова медсестра запитала, кого привести: вчорашнього чоловіка чи нову пацієнтку, - вирішила спочатку познайомитися з усіма і попросила привести жінку...

Цього разу я вислухала досить зв'язну історію. Я кваплюся переповісти її, щоб не забути, тому не звертайте уваги на почерк.

«Так сталося, що у свої двадцять років я залишилася одна... Пам'ятаю, як колись мріяла бути власницею великого будинку, блукати просторими кімнатами, розкидати речі в неналежних місцях, діставати з холодильника сирі сосиски і їсти їх із гірчицею, задихаючись від її пекучого смаку, валятися до півночі перед увімкненим телевізором і не мити руки після прогулянки. І ось тепер я все роблю саме так, але задихаюся не від пекучості гірчиці, а від справжньої гіркоти. І порожнеча квартири мене не радує. Це - жахлива, гнітюча порожнеча.

Хіба про це я мріяла? Хоча минув уже рік після трагічної загибелі моїх батьків, вони назавжди тут - у цьому домі. Щоранку я згадую, як ТОГО дня вони по черзі цьомкали мене, сонну, в щоку, вдягалися в передпокої, брязкотіли ключами від машини. Пам'ятаю навіть, як загудів на сходовому майданчику викликаний ними ліфт. І, звичайно, не забути вибух, що пролунав хвилиною пізніше у дворі. Я тоді ледве відірвала голову від подушки. Подумаєш! Зараз таке трапляється скрізь. А особливо в нашому престижному районі...

Те, що я залишилася одна, усвідомила тижнів через два після похорону, після того як інспектор із кримінальних справ, який ходив до мене мало не щодня, сказав, що «справа зрушилась», злочинців знайдено й більше мене не турбуватимуть. По-дружньому порадив улаштуватися на роботу чи хоча б ретельно контролювати надходження на мій рахунок грошей, які заробляє концерн мого батька, - він був одним із головних засновників і встиг укласти документ про спадщину, - і, звісно, бути «розбірливою у знайомствах і зв'язках».

Ані знайомств, ані зв'язків у мене не було. Тільки тепер я могла невтішно підсумувати: я не тільки залишилася сама - у мене не було ні близьких друзів (батьки ретельно оберігали мене, залякуючи кіднепінгом у дитинстві та претендентами, ласими до батьківських грошей, коли я подорослішала), ні знайомих, окрім двох-трьох сусідок - маминих приятельок. Вони зрідка заходили до мене попервах, поки я не отямилася.

Отак я й стала господаркою великого будинку, що вже був не в радість. Мене цілком би влаштувала маленька квартирка, у якій я причаїлася б, мов миша в норі, - й не виповзала до самої старості. Навіщо мені вся ця розкіш? П'ять величезних кімнат, заставлених антикварними меблями, обвішаних картинами-оригіналами (колекція батька), з бібліотекою, в якій найдешевшою книжкою була «Тисяча й одна ніч» на рисовому папері, у палітурці, орнаментованій справжнім золотом, - це із захоплень матері. Сама ж я була - ніхто. Улюблена дитина, яку оберігали від усіляких згубних впливів, а тим більше від роботи. Навіть диплом мистецтвознавця батько мені простісінько купив, подивившись, як важко мені підніматися вранці, збираючись до ненависного інституту. Про що ж я думала раніше? Відверто кажучи, я вважала, що так живе багато хто. Адже про життя я знала той мінімум, що необхідний дитині забезпечених і впливових батьків.

Втративши їх, я вирішила взятися за розум. Почала з того, що звільнила покоївку, видавши їй значну компенсацію та дізнавшись від неї, де купуються ті чи інші продукти, як платити за квартиру, як користуватися пральною машиною, пилососом, як викликати слюсаря і куди звертатися з ремонтом авто. День у день я самостійно навчалася тому, чого ніколи не знала й не робила. Бувало, надвечір падала в ліжко зовсім знесилена. Але квартиру тримала в порядку і з голоду не померла...

У мене ніколи не було друга. Пам'ятаю однокласника, якого одного разу запросила в гості. Він мені дуже подобався, і я хотіла похвалитися перед ним тим, що маю. Але після цього візиту навіть у нашій елітній школи набула репутації «білої ворони» і «буржуйки». Та й батьки заборонили приводити в дім сторонніх. Більше в мені нікого не було. Зараз - тим паче. Я ловила себе на думці, що зовсім не вмію спілкуватися з людьми, що знання мої - книжні, а словесні звороти - старомодні, як у середньовічних романах. Я поставила на собі жирний хрест. Мені не світило навіть узяти з дитбудинку гарненького хлопчика - не передавати ж батьківське добро чужому по крові! Словом, у бурхливому морі, що оточувало мене з усіх боків, я почувалася загубленим острівцем. Як довго це могло тривати, я не уявляла.

А потім сталося диво... Ні, краще-все по черзі. Того ранку я поїхала до супермаркету. Зазвичай я проводила в його нетрях по кілька годин, розмірковуючи, що ж мені треба для господарства, навантажуючи у візок безліч непотрібних речей та проклинаючи себе за безпорадність і недолугість. Хоча був ранок і біля кас народу було не так уже й багато, навіть ці троє людей - я це відчувала шкірою. Вони дивилися на мене з неприхованим подивом: продуктів і дрібниць у візку набралося на кілька сотень. Коли ж и ж я нарешті вивезла візок на вулицю і попрямувала до свого автомобіля, мене гукнули:

-- І ви все це все з'їсте? Чи у вас сім'я з двадцяти осіб?

Я зазвичай не звертаю уваги на подібні жарти, а тим більше - вигуки в спину. Але приємний тембр голосу все-таки змусив мене озирнутися. На узбіччі стояв чоловік і насмішкувато дивився в мій бік.

Я не знаю, що казати в подібних випадках. Може, слід було огризнутися чи докладно відповісти на запитання? Я обрала друге й розповіла, що сім'ї не маю і що такі покупки роблю раз на два місяці, а потім половина харчів псується, а половину доводиться віддавати сусідкам. Він дивився на мене спочатку з подивом, потім - зі співчуттям. І від цього погляду мені хотілося заплакати. Я вибачилася і пішла далі, але він наздогнав мене.

- Чи можу я чимось вам допомогти?

Я відповіла, що було б добре, якби він допоміг завантажити все це добро у багажник. Він із задоволенням цим зайнявся. А я дивилася на його стрижену потилицю й уявляла, що це - мій чоловік, або батько, або брат, або дядько. І що ось зараз він сяде за кермо і скаже: «Дитинко, пристебни ремінь!». І все стане на свої місця. Мине самотність, страх, невідомість, неприкаяність, і життя потече знайомим річищем. Чоловік розігнув спину і раптом сказав:

- А хочете, я вас підвезу? Я вмію керувати.

Я хотіла. Він відчинив переді мною дверцята, а тім сів за кермо і сказав майже так, як я уявляла хвилини три тому: «Дитинко, пристебни ремінь!». Може, ці прозвучало трохи інакше, але я почула саме так: «Дитинко...». І... заплакала. Забула сказати, що я не плакала ні на похороні, ні пізніше. Просто не могла. А тут!

Він допоміг мені донести до квартири весь мій крам я пригостила його кавою, а потім приготувала яєчню, відкрила всі «смачні» баночки, що прикупила в супермаркеті. Він був першим у цьому будинку, хто не витріщив очі, побачивши картини, меблі, раритетні килими й посуд початку минулого століття.

Відтоді він часто приходив до мене. Спочатку я побоювалася - чи не мисливець це за батьківським багатством, чи не злодій, чи не ловелас?.. А він говорив, що у мене красиві руки, чудові очі. Він говорив, що я розумна і несправедливо самотня. Від нього завжди пахло гарним одеколоном. Дуже вишуканим, від Шанель - «Платиновий егоїст». Я не дуже знаюся на цих марках - батько, як людина старих часів, визнавав тільки вітчизняну парфумерію, тому для мене був невідомим такий спокусливий і паморочливий аромат...

Я не знаю, що таке кохання. Я ніколи раніше не кохала, а тим більше ні з ким щодо цього не радилася. Як я могла думати про такі великі й важливі речі? Я могла б запитати у нього. Але хіба про це запитують у того, кого кохають? Я не знала. А тому вирішила все-таки спитати.

Він спохмурнів і закурив свою коричневу ароматну цигарку:

- Ти мене випередила, люба. Але якби не це - я б ніколи не зважився... Чуєш, ніколи! Все це, - і він обвів руками простір, - не для мене. Я не смію бути з тобою. Сили наші нерівні... Та й життя мене таки досить пошарпало. Мені страшно починати все заново.

Він говорив, як Рочестер із «Джен Ейр» чи як інший схожий герой, - так гарно говорили тільки на сторінках моїх улюблених книг. Я зажадала пояснень.

- Добре, але історія мого життя сумна, - почула у відповідь.

До сумного я звикла давно - це мені було зрозумілішим і ближчим, ніж тиша, в якій я виховувалася. І він розповів мені про себе. А я слухала, розуміючи, що знайшла те, що мені потрібно, - таку ж самотню душу, яка пережила втрати і трагедії. З'ясувалося, що він був одружений кілька разів. Дві перші дружини померли, у третьої жінки, з якою він сподівався зв'язати свою долю, після двох років безхмарного щастя виявилася психічна хвороба, через яку вона перебуває в клініці.

- Напевно, це доля, - говорив він. - Є люди, які за своєю природою не можуть бути щасливими. Сумно усвідомлювати, що я - один із них... Тебе це не лякає?

Мене не лякало. Навпаки. Я зрозуміла, для чого ці варто жити.

- Я не помру, - сказала я, - і не збожеволію. У мене міцне здоров'я. Мене з дитинства напихали купою вітамінів!

Він засміявся і пригорнув мене до себе. Мене ніхто ще не обіймав...

Ми не хотіли бучних урочистостей, тому розписалися в невеликому ЗАГСІ, не повідомивши про це нікого, крім моїх сусідок. Та й кому мали казати - ми були самотні, створені тільки одне для одного.

Я вже нічого не боялася. Чоловік узяв на себе всі турі боти й заборонив мені виїжджати до супермаркету, морочитися з миттям вікон і підлоги, звільнив мене вій безлічі інших клопотів. Я залишила за собою приємна право готувати йому вечерю. Цілими днями читала} слухала музику, дивилася у вікно і чекала його дзвінків із роботи. Все повернулося на круги своя, з тією лише різницею, що я справді стала господинею великого дому -| дружиною, берегинею домашнього вогнища. Про це мріяли мої батьки. Але, думаю, якби вони були живі, то знайшли б мені «гідну партію» і я була б позбавлена справжнього кохання - такого, як відчувала тепер. А кохала я кожною клітинкою свого тіла, могла б уся розчинитися у світловому потоці цього почуття. А ще було гостре почуття жалості. Які дурні ті, хто стверджує, що жалість принизлива! Ні, це приправа до справжнього кохання, замішана на страхові втратити и бажанні зберегти. Іноді, коли дивилася на свого чоловіка, моє серце стискалося - він здавався мені хлопчиком. Як він міг жити в цьому світі без мене? Я вже знала, що після смерті обох дружин він залишався буквально на вулиці. У нього все відбирали жадібні родичі, а його викидали, як кошеня, як використану річ. Світ став жорстоким, а він не вмів пристосуватися до нього.

На річницю нашого спільного життя вирішила зробити йому подарунок. Зранку я подалася до адвоката, який колись вів справи нашої сім'ї.

Я не знала, як піднести подарунок, не знала, як коханий відреагує на мою дарчу. Але мені хотілося показати, що я віддаю йому не тільки саму себе - до останку, а й усе, що належить мені. Сказала йому про це за вечерею. І вперше побачила, як він уміє гніватися.

- Навіщо ти це зробила? - спохмурнів він. - Тобі не досить, що я - з тобою, що я люблю тебе? Мені не потрібні докази твого кохання! Мені взагалі нічого не потрібно, зрозумій!

Іншого я й не чекала. Спробувала владнати непорозуміння, хотіла навіть розірвати папери, але в останній момент таки сховала їх до шафи. І сказала, що хочу належати йому повністю і що це - мій перший самостійний вчинок, який здається мені правильним і при ємним. І він змирився. Любий мій хлопчик.

Він часто впадав у депресії. Скаржився на роботу, на байдужість і нерозуміння оточення. Він був щасливий тільки тут, зі мною - я це знала точно. Іще знала (встигла зрозуміти за цей рік), що його легко можуть обдурити чи скривдити, а він готовий допомагати кожному, хто попросить про допомогу, -як тоді мені біля магазину. Я так любила, коли його обличчя світлішало, коли він сміявся...

Якось він прийшов додому веселий, з якимось паперовим згортком у руках.

- Що я тобі зараз розповім! - радісно почав він. Я познайомився з надзвичайною людиною! З тих геніальних, що опинилися за бортом життя й у забігайлівках цитують Бодлера. Обожнюю таких людей і схиляюся перед ними. Але - все по порядку. Заходжу до кав ‘ярні й бачу: сидить за столиком такий колоритний тип і щось малює на клаптику паперу. Підсів до нього. Розговорилися. Він попросив купити йому чарку, розплатився - ти тільки подумай! - ось цим малюнком. Це - геніально! Сьогодні ж замовлю велику рамку.

І він розгорнув переді мною рулон. Малюнок, виконаний олівцем, справді справляв враження. Я одразу не збагнула, що на ньому зображено. Це була абстракція, але яка! Одна лінія плавно переходила в іншу, закручувалася, розгалужувалася на тисячі тонесеньких «вусиків". Здавалося, вона затягує у свої глибини. Відірвати погляд було неможливо. Я стояла, мов загіпнотизована задихаючись від захоплення і якоїсь боязні, що не виплутаюся з цього лабіринту.

У той-таки день ми купили велику, дуже гарну рамку Картину ми повісили у нашій спальні. Засинаючи, я невідривно дивилася в неї - саме «в неї», бо вона була дзеркалом, а точніше - задзеркаллям, таємничим світом геніального художника.

Як звичайно, я проспала до дванадцятої. Чоловік ніколи не будив мене, тільки цілував у щоку, коли йшов на роботу. Я розплющила й одразу ж знову заплющила очі - такий могутній потік енергії хлинув на мене з картини. Мені хотілося продовжити задоволення, і я із заплющеними очима відновила в пам'яті лінії малюнка. Так діти вивчають візерунок на килимі або чудернацькі тріщини на стелі, вгадуючи в них табуни оленів, дикі джунглі, загадкові письмена. Я подорожувала поглядом по картині доти, доки не навчилася бачити її в цілому. У якийсь момент мені здалося, що на ній зображені понівечені срібною кулею нутрощі реліктової тварини, за хвилину я побачила в самому центрі око, погляд якого пронизував наскрізь, пізніше я зрозуміла, що це зовсім не око, а ембріон, який затишно скрутився в чиїйсь утробі, оповитий найтоншими переплетіннями судин. Картини, що я їх собі уявляла, змінювалися з неймовірною швидкістю, відкриваючи нові й нові лінії, і кожна вела до свого сюжету. Найчастіше він був трагічним. А що ще може малювати невизнаний геній, який спився!

Чи варто говорити, що коли я відірвалася від споглядання - і то завдяки телефонному дзвінкові мого чоловіка! - стрілки годинника наближалися до п'ятої вечора... І весь цей час я пролежала, роздивляючись картини Я підхопилася так різко, що навіть потемніло в очах почала швидко вдягатися. Порвала колготки... Так-сяк влізла у джинси й уперше забула причесатися. Сьогодні на вечерю я задумала приготувати особливу страву і телячого мозку під екзотичним соусом: рецепт я знайшла в кулінарній книзі.

Перечитала рецепт. Почала мити мозок. І відчула, що від мертвої білої маси йдуть імпульси. Здригнулася, порізала палець, і кров закапала на білу щільну масу. Нестямно жбурнула ніж у мийку, а мозок, порожевілий від крові, - у відро для сміття. Воно перекинулося, зі столу злетіли чашки. Збираючи друзки, я ще раз порізала руку. Все це страшенно розлютило мене, голова запаморочилася. Якось допленталася до спальні й лягла, докоряючи собі: чого було лежати до полудня і віддаватися безтямному спогляданню. Отже, почнемо все спочатку! Тільки цього разу... Я швиденько накинула на рамку свій пеньюар і прилягла.

Уявімо, що ранок почався заново. Раз... два... три... Гра налагодилася. Наспівуючи, забинтувала пальці, поставила в мікрохвильову пічку куряче філе. І ледь устигла причепуритися, як прийшов чоловік...

От мабуть, у чому справа: мені набридло байдикувати - треба було чимось займатися! Я купила цілу купу жіночих журналів і почала вивчати всілякі статті з цікавими назвами: «Як перемогти депресію?», «Справжня жінка- хто вона?», «Створи своє тіло!», «Домашня кішечка чи стерво?». Раніше я і не уявляла, що ці запитання мучать мільйони моїх співвітчизниць, а тим більше дивувало, що про це пишуть. Аж до суботи я вивчала глибини власного «я». Усе викликало в мене подив. Чому мама не навчила мене найважливішого?! Особливо тяжке враження викликали статті про зради, ревнощі. Світ за вікном, виявляється, був переповнений невдоволенням. Одна я була щасливою, і нічого про це не знала. Пам'ятаючи, як півдня провалялася перед картиною, я тепер підхоплювалася з ліжка, майже не розплющуючи очей, - надто завеликою була спокуса розібратися в лініях! - і бігла до ванної, відтіля - на кухню, а потім просиджувала в кабінеті батька.

У суботу мій коханий знову притяг картину. Не можу сказати, що мене це порадувало. Але коли він розгортав рулон, я відчула дивну нетерплячість: що на ній?

- Із цим треба щось робити... - говорив чоловік розглядаючи полотно. - Це ж справді чудово! Знову виміняв на пляшку! Уявляєш?! А він же міг би виставлятися за кордоном. Пропаща людина, так його шкода. Живе, як пес. Наступного разу заплачу йому як слід. Хоча він багато не бере - тільки горілкою...

Таким чином у нас на стіні з'явилося п'ять картин. Той-таки простий олівець, ті самі (і щораз - неповторні!) переплетення ліній... Я проводила перед ними цілі години, і якби мене запитали, що я бачу, назвала би безліч речей: ніж, годинник, очі, тіла, бані церков, риби, птахи, і пророщені зерна, грудки землі, мозок, нутрощі, овочі, зірки, рот, зуби, ікла, копита, вовна, дим, апокаліпсис...

Мене більше не тривожило те, що я не приготувала вечерю чи не зачесалася. Часто я залишалася в халаті, накинутому на нічну сорочку, до самого вечора...

...Промінь місячного світла схожий на ніж. Він проникає крізь завіси на вікні, немов розпорюючи їх, і мені так хочеться взяти його в руки. Відчути вагу. Ножем можна розпороти будь-яку тканину - він не завдасть болю. Треба тільки непомітно пробратися на кухню, витягти його з дерев'яної підставки. Тихо... Очі можна не розплющувати - все одно видно. Долоня ковзає по стіні, в іншій - приємний сталевий тягар місячного променя. Ним можна наповнити себе. Подумати тільки: один рух - і ти, відмикаючи себе, немов ключем, бачиш, що всередині тебе - саме лиш світло...

Але чому від нього так боляче?

Хтось трясе мене за плечі, голова моя розколюється, я змушена розплющити очі...

- Люба, люба! Що з тобою?!

Я бачу його злякані очі. Я бачу себе: у нічній сорочці(!), босу(!), в коридорі(!), з ножем, намертво затиснутим у руці!!! Що зі мною?

...Я занедужала. Це - жар. Може, вірус - грип якийсь, епідемія. Я лежу в ліжку, на столику біля мене стоїть усе необхідне, щоб не вставати. Чоловік намагається прийти раніше, приготувати щось смачненьке. Мені не хочеться виповзати зі спальні. Я тепер краще розумію художника. Я ЗНАЮ, про що він говорить зі мною.

...Я ще не літала. Я прожила стільки років і жодного разу не злетіла, щоб побачити це переплетення ліній ЗГОРИ. Тепер я знаю, звідки їх можна побачити! Як це раніше не спало мені на думку? Треба встати. Обов'язково треба змусити себе піднятися, підійти до вікна. Але як це важко. І все ж я піднімаюся, наближаюся до вікна. Воно втягує мене майже так само, як і картини. І якщо ступити за рамку неможливо, то за вікно - досить легко. Я відчиняю вікно. Мені не холодно. Мені весело. Зараз, зараз я зрозумію, що там, у центрі завихрень і кілець. Око? Ембріон? Райський сад? Ще трохи. Півкроку.

...Різкий дзвінок вириває мене з теплого тунелю. Лінії та візерунки змазуються, перетворюються на безглузду кашу. Треба відчинити двері.

- Ти чого в такому вигляді? - запитує сусідка. - Дзвоню вже півгодини! І що за холоду вас у квартирі?

Стара корова! Яке вона має право? Я морщуся, як від зубного болю. Мене охоплює нове почуття, якого раніш ніколи не було, назва йому - лють. Мені хочеться дряпатися й кусатися...

Сусідка проходить у кімнату і зачиняє вікно. Теж мені, знайшлася вихователька!

- Щось ти мені не подобаєшся, дитинко! Ану лягай, я тобі малини принесла - зараз заварю.

У мене на столику є все - «Колдрекс», «Фармацит-рон», «Флюколд»... Малина - це з дитинства. Від малини буде гаряче в грудях і в очах... Я плачу. Сусідка обіймає мене. Сьогодні мені не злетіти...

-Я їду у відрядження, - із сумом промовив чоловік. - Як я тебе таку залишу?..

Мені не хотілося, аби він переживав, і я спробувала усміхнутися. Нехай їде спокійно, розвіється. Тим паче, що їхати доведеться до міста, де минуло його дитинство. Мені вже трохи краще. Ні, справді. Я встала і навіть спробувала зварити каву.

Вранці він поїхав. А я знову лягла. Хіба до цієї щасливої зустрічі я не була тут одна? Кілька днів нічого не змінять. Я ляжу й чекатиму на нього. Взагалі не вийду з кімнати, адже тут так затишно і зі мною мої геніальні друзі - картини.

Але ця ніч стала для мене справжнім пеклом. Я майже не спала. Серце завмирало від жаху. Так було в дитинстві, коли мені здавалося, що чорна рука тягнеться до вимикача. Тоді головне було лежати тихо, перетерпіти. Але зараз терпіти було важко. Я ніби відчувала, як м'які щупальця з малюнка тягнуться до мене, як заповзають під ковдру змії, і велике чудовисько розпростерло наді мною крила. Невже я чимось завинила, що вони так знущаються з мене? Адже я їх так люблю... А лінії тим часом обвивали, тягли додолу, до коренів, до білих хробаків і личинок. Хробаки і личинки - ось нова деталь, яку я розгледіла тільки сьогодні. Ще вранці вони видавалися схожими на грона винограду, ніжних лялечок, прозорих метеликів... Раптом мені здалося, що я вмираю, що серце б'ється дедалі повільніше й ось-ось зупиниться назавжди. Уявила собі, як він приїде і злякається! Я знаю, що треба зробити, щоб не вмерти від жаху й дочекатися ранку. Я швидко почала кидати на рами все, що потрапляло до рук, - як тоді, коли накрила картину пеньюаром...

Не знаю чому, але мені полегшало. Навіть з'явилися сили вийти на кухню і заварити чай. Захотілося попоїсти. Я відкрила холодильник - ані крихти! Дивно, що він не залишив мені харчів. Милий мій хлопчик, я його зовсім заганяла! Я дістала недоїдки малинового варення і шматок хліба, вкритий цвіллю. Помалу відчула, як до мене повертається життя. Чудово! Я зустріну його зовсім здоровою!

Коли розвидніло, я увійшла до спальні. З лаками на стінах вона виглядала трохи дивно, і мені захотілося швидше навести лад. Я вже почала знімати накинуті речі, аж раптом зрозуміла: треба продати ці картини або розірвати на дрібні клаптики - все одно. Відтоді як вони з'явилися, все пішло шкереберть. Чому я не здогадалася раніше? Я випила кави. Слабкість і апатію як рукою зняло. Я згадала, як помирала вночі. Невже я могла стати третьою померлою дружиною мого коханого або ж - другою божевільною в його житті? Чому в нього така доля? Я повинна врятувати його, просто зобов'язана. І тоді все буде добре, я впевнена. Ми забудемо жахливе минуле і зможемо бути щасливими.

Я почала телефонувати в ЖЕКи і ЗАГСи. Спілкуватися мені було важко - давалося взнаки моє добровільне домашнє ув'язнення. Але після кількох годин - коли слухавка в моїх руках мало не розжарилася - я нарешті з'ясувала, де мешкали жінки мого коханого. Ще годину довелося витратити, аби знайти медустанови, які видали довідки про смерть. Виявилося, що вони розміщені в різних районах міста.

Я вийшла на вулицю і захлинулася весною. Дивно, мені здавалося, що на вулиці все ще зима...

Оскільки авто взяв чоловік, довелося викликати таксі Уже в машині зметикувала, що за інформацію треба заплатити. І не помилилася - працівниця реєстратури відразу ж радісно зашурхотіла картками, а медсестра швидко повідомила ім'я дільничного лікаря. Ну а лікар байдуже промовив, що жінка заподіяла собі смерть, перерізавши вени кухонним ножем. Потім я поїхала на квартиру і - знову-таки за допомогою «зелених» - швидко з'ясувала, що після смерті жінки її житло відразу продали.

Було близько шостої вечора, коли я, геть стомившись, дісталася лікарні. Робочий день закінчувався. Щоправда, чергова сестричка зателефонувала лікарю додому й вигадала історію із загубленою карткою.

- Він дуже незадоволений, - прошепотіла вона, затуливши слухавку рукою.

Я витягнула ще одну десятку.

- Це була дуже нервова пані, - нарешті сказала медсестра. - Вона викинулася з вікна.

Я сторопіла. Кілька разів просила її повторити почуте. Але змісту це не змінило. Жінка викинулася з вікна без очевидних на те причин - у неї був гарний чоловік, перспективна робота й заможні батьки у Франції. Я змусила себе відвідати її помешкання. Результат той самий: квартиру продали.

Приїхавши додому, я, не розбираючи ліжка, лягла на дивані у вітальні. Завтра буде важкий день - я твердо вирішила, що поїду до психіатричної клініки. Добре хоч, що вона в місті одна. А ім'я жінки я запам'ятала ще під час нашої першої розмови з моїм теперішнім чоловіком. Навіть не знаю чому...

Милий мій хлопчику, вибач, подумки промовляла я, лежачи на дивані. Я роблю щось підле й огидне. Наче копирсаюся у твоїх речах. Але потім, коли нам буде добре, я вимолю в тебе пробачення. Я знаю, ти мені вибачиш.

У клініці я збрехала (вперше в житті!), що хочу навідати сестру. Своєму спокою й рішучості навіть сама здивувалася. Мене повели до зали для відвідувачів (звісно, й тут не обійшлося без грошей).

Хвилин за п'ять до кімнати увійшла жінка - виснажена білявка в сірому лікарняному халаті й повстяних капцях...

- Ти моя сестра? - запитала вона. Я кивнула.

- Квіти поливаєш?..

Я знову кивнула, бо навіть не уявляла, що відповідати.

- Я хочу додому... - раптом жалісним тоненьким голоском проспівала вона, не зводячи з мене пронизливих очей.

- А де ви живете? - зважилася запитати я.

Очі жінки загрозливо заблищали.

- Ти не моя сестра! Ти не моя сестра! - повторювала вона.

- Що з вами трапилося?

- Я знаю... -Жінка погрозила мені пальцем. - Ти теж живеш у галереї... Я зрозуміла. Мене не обдуриш!

- У галереї? Де це?-розгублено запитала я.

- Тихо... Це там, - вона показала пальцем кудись униз. - Там тихо... Вони працюють дуже тихо... До них не доберешся, але в мене є ключ...

Я зрозуміла, що розмови не буде й ліпше піти. Бідна жінка! Я віддала їй пакет із фруктами. Вона витягла апельсин і почала його жадібно, немов яблуко, кусати.

- Прощавайте, - сказала я. - Вибачте, що потурбувала...

- Це ВОНИ тебе турбуватимуть! Ще й як! А ключ - ось він! Візьми, якщо не віриш... - Швидко, озираючись на двері, жінка зняла з шиї потертий шнурок із двома ключами. - Гарний у мене талісман? - запитала, посміхаючись. -Піди в галерею. Там тихо... Там-ВОНИ. Сховай - а то заберуть!

Я машинально взяла ключі: - І де ж ця галерея?

Жінка швидко назвала вулицю. Я ледь встигла покласти ключі до кишені, як до зали увійшла медсестра.

Вже стоячи на порозі, я почула, як навздогін жінка крикнула мені, наче ми справді сестри: - - Не забудь полити квіти!

Їхати чи ні, ламала я голову. Моя нова знайома справила на мене гнітюче враження. Напевно, колись вона була вродливою, навіть гарнішою за мене. А тепер на що перетворилася? Чи був у її плутаних словах хоч якийсь сенс? Навряд. Мене здивувало тільки одне слово - галерея. Потрібно з'їздити, подивитися. У крайньому разі - полити квіти.

Будинок знаходився в центрі міста, у його старій частині, яку почали забудовувати елітними багатоповерхівками. Я увійшла до під'їзду. Було темно й вогко. Почала підніматися, проте не уявляла, як відчинятиму чужі двері. А раптом там хтось живе? Що скажу?

Про всяк випадок кілька разів натиснула на кнопку дзвінка. Тиша. Я постукала. Ніхто не відповів. Хоча мені здалося, що я почула шелест і брязкіт посуду. Я штовхнула двері й... задихнулася...

«Платиновий егоїст»! Я його впізнаю серед тисячі ароматів... Милий мій хлопчику... Але чому? Звідки? Невже запах може зберігатися так довго? Я відчула укол ревнощів. Проте таким одеколоном користуються багато чоловіків... Я пішла до зачинених дверей, з-під яких мигтіло світло. Відчинивши їх, на якусь мить заплющила очі: кімната була залита яскравим весняним сонцем. Коли очі звикли до світла, я побачила... Ні! Ні, цього не може бути!!!

Усюди - на столі, дивані, кріслах-лежали шматки ватману, а на них... Я вже знала, що може трапитися навіть від єдиного погляду на малюнок! Я стрімголов вискочила з квартири. Ось вона - галерея! Ні, швидше - майстерня божевільного й водночас геніального у своєму божевіллі художника. І запах. Мій запах. НАШ запах. І ще - це я теж запам'ятала! - знайома краватка на стільці, стара картата сорочка, у якій він був у перший день нашого знайомства, жакет, абияк кинутий на диван...

Милий мій хлопчику... Чому все так?!

Збожеволіти? Кинутися в розпачі під колеса машини? Що? Господи, що? Але я ж сама казала, що здоров'я в мене міцне, що не помру. Коли я це говорила? Кому?

Зупинилася на мить і віддихалася. Ні, я не збожеволію і не кинуся під машину. Я знаю, що потрібно робити. Зараз же подзвоню своєму адвокатові, поки я жива, поки можна анулювати заповіт. Але спочатку - найголовніше.

Я поїхала додому. За двадцять два роки мого життя не пригадую в собі такої рішучості. Не роззувшись, зайшла до спальні й почала скидати завішені ганчірками рами. Потім розбила скло і, намацавши шорстку поверхню ватману (руки і щоки мої палали, неначе я вихоплювала папір із багаття!), зіжмакала пружний картон і кинула його у ванну. Чиркнула сірником. Згоряючи, ватман шарудів, неначе невідомі істоти, що жили в ньому, і передчували смерть. Останній раз глянула на клаптик, що стирчав із багаття, - ніжна лінія немов манить за собою... Я піднесла до нього сірник і щільно зачинила двері- нехай горить на самоті. Інакше... Інакше я не впевнена, що не вихопила б малюнки з вогню.

...Він не повернувся. Але я й не чекала. Залишилася у своєму великому домі, що належав батькові. Зробила ремонт, переклеїла шпалери в спальні. А потім вирішила і жити - довго і щасливо. Тепер я - директор великого приватного видавництва, у яке вклала успадкований капітал. Спочатку було важко спілкуватися з людьми, І вести переговори і... прокидатися о сьомій ранку. Але поступово я звикла. І справи мої пішли вгору.

А почалося все з книжки, що лише за рік стала бестселером. Вона називалася «Галерея» - такий собі фоліант на чотириста сторінок. Чого гріха таїти - літературна праця виявилася непосильною для мене, тому довелося запросити п'ятьох журналістів. Але я цього ніколи не приховувала! Тим більше що тепер ці журналісти - мої найперспективніші автори, яких я регулярно видаю. На них, відверто кажучи, і тримається мій бізнес».

Я боялася уривати її розповідь запитаннями, але вони, звичайно ж, були для годиться, аби не мовчати.

- А що сталося з вашим чоловіком?

Жінка сягнула в кишеню свого халата й дістала звідти зім'ятий папірець, простягла мені.

- Так усе закінчилося... - сказала вона. В її очах

промайнула посмішка. Мені здалося, що вона сміється наді мною. Я почала читати...

«Я стою в холодному льосі перехнябленого будинку на околиці Богом забутого містечка мого дитинства. У руці - сокира... Я маю покласти цьому край. І негайно. «Ось так, милий мій хлопчику, - вмовляю я себе. - Ось так!..»

...До столиці я нізащо не повернуся. На другий день мого так званого «відрядження» я відчув: щось сталося. Зненацька підвищилася температура, кинуло в жар, серце то зупинялося, то калатало, мов божевільне. Я ковтав пігулки, пив корвалол, потім - горілку з перцем... Нарешті, швидше інтуїтивно, зрозумів: річ не в мені! А коли через півгодини хвороба минула, переконався остаточно: я програв. Мої картини загинули. Я навіть знав як саме - у вогні. Мені нікуди повертатися.

- Малював я змалечку. Мама дуже пишалася моїми малюнками, обвішала ними весь будинок. Але через кілька років будинок спорожнів - батько загинув на полюванні, а мама якось швидко згасла. Лікарі констатували «загальне ослаблення організму» - погодьтеся, досить дивний діагноз. В інтернаті я перестав займатися малюванням і повернувся до нього лише на другому курсі політехнічного. Дівчина, з якою я зустрічався, була в захваті від мого таланту. Я точно пам'ятаю: вона мене кохала. Носилася з моїми малюнками всюди, переконуючи, що вони - геніальні і що мені необхідно здобути професійну освіту. Я, напевно, послухався б її, якби вона не загинула - випала з вікна гуртожитку.

А далі... Розказати-не повірять! Та мені й не вірили! Просто захоплювалися моїми роботами, платили за них шалені гроші. А потім я дізнавався, як мої шанувальники один за одним... загинули. І тоді я поїхав до столиці. Продавав квартири і коштовності моїх заможних дружин. Зрозумів, що в мене великий дар, яким не варто нехтувати. По-справжньому я жив тільки тоді, коли працював. Може, я справді геніальний художник, хто знає...

Те, що я можу відчувати свої твори на відстані, стало для мене відкриттям. Яких ще сюрпризів очікувати від долі? І як тепер вчинити? Почати все з нуля. Із цього промерзлого будинку, цього Богом забутого містечка? Я втомився і вже нічого не хочу. Я мушу покласти цьому край. Зціпивши зуби, я з силою опускаю сокиру на зап'ястя правої руки...»