Володимир із сестрою Софією

Історія українців з Росії, які за 10 років так і не отримали шанс стати громадянами України, хоча пішли на фронт захищати свою Батьківщину.

Володимиру – 18 років. Він ходить у 10 клас і сміється з того, що з документів у нього тільки учнівський квиток. Разом із татом, мамою і сестрою 2004 року він переїхав в Україну з Калінінграда. Батьки – етнічні українці, яких Союз закинув на територію Росії – досі не отримали українське громадянство. Донині – у підвішеному стані.
«Ми поїхали з Росії, тому що тата почали переслідувати. Батьки хотіли відмовитися від паспорта й ідентифікаційного коду з релігійних міркувань, а їм не дозволяли цього зробити», – розповідає Володимир.
Крім того, за його словами, батько дружив із деякими опозиційними діячами, а такі погляди на той час дуже ретельно відфільтровувалися російською владою. Тоді й почалися переслідування, обшуки, спроби звинуватити в екстремізмі.
«На моїй пам’яті був один обшук. Були мої іменини чи день народження, ми з мамою і молодшою сестрою пішли прогулятися, повернулися ввечері, а вдома все догори ногами. Мені тоді було років 4-5. Усього було два чи три обшуки. Після цього начальник калінінградської міліції звітував, що вони накрили організовану злочинну групу, зауважте, з двома неповнолітніми дітьми!» – згадує хлопець.
Розповідає. як колись батька навіть «пов’язали», коли ще сестра була маленька: разом із візочком забрали в міліцейський відділок.
Тоді й вирішили втікати в Україну.
Одразу після переїзду Литвинчуки подали заяву на отримання статусу біженця, проте їм відмовили через відсутність підстав. На одному з прийомів, згадує Володимир, їм скептично відповіли: мовляв, які з Росії можуть бути біженці?
До 2012 року сім’я позивалася до судів різних інстанцій про незаконність такої відмови, але там позов або відхиляли, або надсилали на перегляд у нижчі інстанції.
«Зрештою, в 2012 році, коли Вищий адміністративний суд України відхилив їхні апеляції, ми зрозуміли, що доки при владі перебуває проросійський президент Янукович та його команда, подальша боротьба не має сенсу», – так написав Володимир в офіційному зверненні до Адміністрації президента 2014 року.
У 2006-му році МЗС таки надало Литвинчукам-старшим статуси закордонних українців, вони досі живуть із цими посвідченнями.
«Батьки були першими, хто отримав цей статус, навіть номери посвідчень підтверджують. Це вже зараз таких людей сотні й тисячі. Коли батьки отримували посвідчення, їм сказали – ось вам, просто «корочка». Але згодом я прочитав у законі, що статус закордонного українця є підставою для набуття громадянства України», – розповів Володимир.
Проте десятирічний термін дії посвідчення спливає 2016-го. І невідомо, чи статус продовжать, чи знайдуть для цього підстави.
У жовтні 2013-го Литвинчуки звернулися до Фастівського управління Державної міграційної служби для оформлення громадянства. Там підтвердили їхнє право на набуття громадянства і попросили принести російські паспорти. Проте паспортів немає, тому що Петро і Лариса відмовилися від них при виїзді з Росії. Навіть якби не відмовилися, то на той час вони б уже стали недійсними. Натомість, необхідно принести довідки з Консульського відділу Посольства Російської Федерації. Посольство відправляє в правоохоронні органи для встановлення особи – в ту ж міграційну службу, яка проводить встановлення особистості лише для громадян України. Виходить замкнене коло. В Адміністрації президента підтвердили наявність підстав, але також – ідіть у міграційну службу.
«Я був там уже п’ять чи шість разів. Мені бралося допомагати Міністерство молоді та спорту: особисто міністр скеровував запит у міграційну службу, також різні депутати це намагалися зробити. Міграційна служба робить так: міністру і депутатам дає відповідь, що вона мене викликала і все пояснила. А мені знову ж кажуть, що я маю принести російський паспорт – і на цьому все глухне», – розповідає Володимир.
До речі, у посольстві Володимира розпитували про батька, який зараз воює на Сході.
«Тато мені розповідав, що в Калінінграді на нього «висять» справи, слідчий із особливо важливих справ ним цікавиться», – каже хлопець.
Петро, батько Володимира, під час Революції гідності стояв на Майдані, у червні 2014-го поїхав воювати на Донбас у складі батальйону «Айдар». У серпні був двічі поранений у бою в Хрящуватому, біля Луганська.
«Коли оточили Луганськ і почалася атака, шматком асфальту йому вдарило в ногу. Коли його вивозили в польовий госпіталь, їхню машину розстріляли і в ту саму ногу потрапив уламок», – згадує Володимир.
Петрові зробили операцію, уламок витягнули; Петро лікувався в Києві, Ірпіні. потім його переправили на базу батальйону на Закарпатті. Не вилікувавшись до кінця, Петро знову пішов на фронт. Нещодавно повернувся, тому що почалися ускладнення, потрібно лягати на операцію, зашивати нерв.
Не маючи українського громадянства, він пішов на війну неофіційно, не через військкомат. За словами сина, Петро познайомився з дияконом, який їхав в АТО, і вирушив із ним того ж вечора.
«Батько заслужив хорошу репутацію в батальйоні, його всі знають, видали значок капелана, хоч він і не є священиком (капеланам зараз не обов’язково бути священиками). Навіть батальйон писав клопотання про те, щоб уся сім’я отримала громадянство», – розповідає Володимир.
Лише на 14-й місяць служби, коли набув чинності закон про дозвіл іноземцям служити в ЗСУ, Петро офіційно оформився. Він не може отримати статус учасника бойових дій, оскільки не має паспорта. Має тільки військовий квиток, датований 2015 роком, а 13 місяців до цього, протягом яких він служив, лікувався в госпіталях, виходить, випадають. Зі слів сина, є багато лікарняних документів, але чи вони посприяють зарахуванню цього часу у військову службу – невідомо. Також Петрові «десь крапає» зарплата, але без паспорта і коду він не може її отримати.
Тільки-но переїхавши в Україну в 2004-му, деякий час діти мали проблеми з оформленням у школу. На одну зі скарг у Міносвіти Литвинчуки отримали офіційну відповідь міністра Станіслава Ніколаєнка: право на навчання в школі мають тільки громадяни України. Відтак, Володимир таки пішов у перший клас – у дев’ятирічному віці, втративши два роки. Відповідно, зараз, у вісімнадцять, тільки закінчить десятий. У школі кажуть, що при отриманні атестата можуть виникнути проблеми, що його просто не видадуть, якщо не владнається питання з громадянством.
Попри це, повістки до військкомату Володимир отримав уже аж дві.
Першу повістку з військкомату принесли навесні цього року, за місяць до повноліття.
«Я приходжу до військкомату і кажу, що не прописаний за тією адресою, куди принесли повістку, ми винаймаємо житло. Мені кажуть: «Немає різниці, ти Литвинчук, ти з’явився, значить правильно принесли». – «Мені немає 18-ти». – «Хіба це проблема? Тут кілька тижнів залишилося». – «Я ще навчаюся в школі». – «Неси довідки». – «Я – не громадянин України!» – «У тебе є інший паспорт?» – «Нема». – «Ну тоді й проблем нема», – Володимир сміється.
Другу повістку принесли в серпні, хлопець не відреагував на неї. Каже, що обидві навіть не вручали, а просто запхали у хвіртку. Хоч ім’я, рік народження та адреса проживання вказані правильно.
Зараз Литвинчуки звернулися до адвоката, який шукає офіційні шляхи вирішення проблеми. Деякі впливові люди намагаються допомогти їм неофіційно, вийти на Адміністрацію президента абощо. Але фактично з 2006 року справа не просунулася ні на крок: четверо українців утекли від переслідувань російської влади, живуть в Україні без громадянства, паспортів та можливості жити і заробляти собі на життя. Батько пішов добровольцем на фронт, а його сім’ю «футболять» між посольством та міграційною службою, яка не може знайти підстав, щоб визнати їх нарешті громадянами цієї країни. При цьому, юнак, який навчається в школі, отримує «привіти» з військкомату. Він піде захищати країну обов’язково, давно цього хоче і завжди вважав її своєю. Але спершу держава має визнати своїм його самого.