Минулий тиждень відзначився цілою низкою доволі різноманітних скандалів. Загалом це добре: схоже, люди почали розуміти, що проблеми не можна замовчувати – їх треба вирішувати. Звісно, якщо вирішувати вчасно – то майже по доброму. Якщо не вчасно – ну то як вже є.

Частина цих проблем стосувалася фінансових зловживань.
З такими зловживаннями в державній сфері громадськість України, схоже, вже змирилася.
А тут раптом виявилося, що зловживання бувають не тільки у чиновників чи бюджетників, а й у волонтерів. І навіть – страшно подумати – у журналістів (але то вже тема окремої розмови).
Скандали серед волонтерів різного рівня тривали весь тиждень. Подивовані були всі. Чесні волонтери – з того, що їхні колеги можуть вхопити, що кепсько лежить. Нечесні волонтери – з того, що колеги, котрі місяцями мовчали, наважилися таки здійняти ґвалт. Громадськість – з того, що, виявляється, волонтери не живуть самим святим духом. І навіть можуть напитися. І навіть не раз напитися. І навіть витратити в цьому процесі місячну зарплату прем’єр-міністра…

Останній в цьому контексті згадується недарма.
Коли прем’єр-міністр піднімає собі зарплатню – народ свариться, клеїть фотожаби, але в цьому галасі обов’язково знайдеться хтось, хто скаже: ну, він же ж міністр, він не може бути бідним.
Коли президент офіційно отримує зарплатню, на яку він би міг купити сумочку дружині хіба через рік жорсткої економії, то народ розуміє, що сумочки купуються якраз із прибутків того бізнесу, котрий, за законом, президент мав би продати. І обов’язково знайдуться хоча б 25% громадян, котрі скажуть: ну, він же ж бізнесмен, він не може купити дружині дешеву сумочку.

А тепер відволічімося від грошей на кілька абзаців.
Кілька днів тому Україна відзначала роковини загибелі захисників Донецького аеропорту.
Того самого аеропорту, який, нагадаю, українське керівництво за Мінськими угодами «здало» ворогу ще у вересні 2014 року.
А тепер – дві цитати.

«Що сказати шановні. Не витримали Кіборги. І в першу чергу не витримали знущань власної влади. З цими от пропусками через блокпост моторила, з тим от фактом, що аеропорт тримали лишень через героїзм і тезу: ні сантиметра нашої землі ворогам. Задовго до його фактичної здачі, будівля аеропорту була здана у Мінську на папері. Вивели добровольців зі старого терміналу. Ну і звісно той тупий демарш «наступ» наших «камандирів», які хто зна як, через … все продумали. І, скажем відверто, полізли керувати цим ті, хто явно в цьому не шарять, але мають високі звання. Через що і вийшло ще гірше, ніж до «атаки». І ще багато причин би я назвав. Чому здали аеропорт. Та краще промовчу»

«А як взагалі в аеропорту з’явився 90-й (батальйон – ред.), щойно сформований з миру по нитці, без техніки і зброї? Причому завели його одномоментно, повною ротацією на нове місце, за 3 дні?
- Ми всі пам’ятаємо про те, що «в аеропорту є всі найкрутіше, відеоспостереження, снайперки, ПТУР, артилерійські радари».
За фактом (кажу про період 1-15 грудня, далі теж про той самий час) - ніякого відеоспостереження не було (пара захищених ноутів валялися в кутку в штабі). Снайперки? Штатні СВД. Правда, у когось бачив АК з НСПУ. То взагалі жах... Тепловики? В основному звичайні побутові/мисливські нічники. Два або три тепловики було, але не приціли. ПТУР? Один ФАГОТ. (Ну і де «Стугни»? Може, дістали б танк за готелем). Фаготник Артем звалився з температурою 40 - після цього, вважай, ПТУР не було. Чим відповідати танкам? На другому поверсі знайшли ще СПГ, але заряди до нього валялися у воді невідомо скільки часу. Не дивно, що сепари на броні до входу в підвал з боку стоянки їздили.
- Техніка. Як уже писав, три МТЛБ, з яких їхали півтора, водії не готові.
- Мінометна підтримка, яка вирішувала завдання восени, практично припинилася після від’їзду Цунамі і Буга. Так, трагедія з вибухом на школі. Але й до цього вони стріляли так, що від запитів відмовлялися - або невідомо куди, або нам же по голові.
- Зв’язок. З відходом ретранслятора з Пісків, рація в штабі стала ніяка. Для зв’язку бігали «на вулицю». Розкриття внутрішнього зв’язку, на жаль, через втрату однієї рації, було повністю розкрито зв’язок всередині - сепари слухали вже всі переговори по нібито закритому каналу.
- Плани і схеми. У сепарів були повні плани аеропорту з підземними комунікаціями. У нас - ні, хоча копії повинні були бути в Києві. Єдине креслення, яке бачив - схема мінування підвалу на стіні в штабі. Природно, давно не актуальне.
- Розвідка... «Аеророзвідка» скаржилася, що результати їхніх польотів нікому не потрібні... А позиції сепарів біля монастиря стали сюрпризом. Аж до протитанкових ровів... ровів! Ну ми ж космічна держава... А якщо ні - то що, навіть американці зйомкою допомогти не могли? То можна було б комерційну зйомку купити, не такі великі гроші...
- Правий Сектор витиснули з терміналів. Так, він незручний і часто неслухняний. Але він не відступав, навколо нього кристалізувалася оборона.
- Постачання. Невже для такої точки не знайшлося нічого крім українських корупційних сухпайків з собачатиною?
... це тільки частина питань.
Насправді, ЗАГАЛЬНІ відповіді я знаю. І про підготовку рубежів на північ від смуги, і про вибух смуги, і про Мінські угоди, і про неготовність армії, і про те, що солдати і офіцери такі, як є.
Але цього замало. Заради загиблих - мало... Вручити медалі загиблим – це не відповіді.
І відповіді на ці питання потрібні, щоб не повторилося.
Так, «кіборги витримали - не витримав бетон».
Чому все, на що розраховувати довелося - на бетон?»

І отже, що ми маємо?
З одного боку – вкрай неідеальних чиновників, котрі мали би забезпечити тим же ж таки Кіборгам з ДАП зброю, тепловізори, техніку, амуніцію, карти аеропорту, зв’язок, дані «Аеророзвідки».
Мали би.
Для президента і прем’єра це і взагалі був їхній прямий обов’язок.
І гроші вони на це все мали – якщо не в державній, то у своїй кишені. В крайньому випадку – продати кілька сумочок із шафи дружини на аукціоні десь у США чи в ЄС – і вже всій армії можна спальних мішків накупити…
Врешті решт – шоколадок відправити, якщо на їжу сумочок не знайшлося.
А от же ж ні…
Не знайшли. Гірше того, під прикриттям цих, вибачте на слові, чиновників відбувався вкрай ганебний процес: тільки Кіборги щось відвоюють – приїжджають генерали із організації з майже непристойною абревіатурою СЦКК (повна назва ще цікавіша –  Спільний центр з контролю і координації питань припинення вогню та стабілізації лінії розмежування сторін) – і «домовляються» про «перемир’я». Під прикриттям одного з таких «перемир’їв» ворог і підготував штурм і підрив нового терміналу.

(До слова: з Маріуполя повідомляють, що «генерали» цього, вибачте СЦКК вимагають у міськради поселити 12 осіб їхньої «місії» на рік – і витратити на то 2 мільйони (!!!) гривень з міського бюджету.  Коли здивовані представники мерії запитали, а з якої причини і так не багатий місцевий бюджет має так розкошелитися, панове зі СЦКК відповіли, що якщо оце СЦКК з міста поїде – то по місту почнуть стріляти. Зверніть увагу: ці нескромні панове розраховують, що росіяни будуть стояти під Маріуполем ще рік! Навряд чи хто насмілиться купити цим панам прилад для підвищення рівня скромності запитів. Але хтілося би, щоб хоч одна якась політична сила чи громадська організація набралася сміливості і нагадала панам генералам про те, що в деяких країнах іноді виникають такі організації, як «Моссад», для прикладу. І що у людей із аналогічними нескромними запитами після зустрічі із такими організаціями може статися цілковитий злам картини світу…)

Отже, маємо неідеальних чиновників, котрі не виконали свої безпосередні обов’язки. Хоча отримують за них зарплатню із бюджету. (Натомість як активно вони перед камерами позують, коли треба дітям загиблих медалі вручати…)
І маємо не всюди ідеальних волонтерів, котрі, як то не дивно, виконують роботу оцих от чиновників.

(Ще й за то отримують від тих же чиновників. Нещодавно СБУ гордо відрапортувала, що перекрила «незаконний канал постачання тепловізорів в Україну». В СБУ, мабуть, будуть дуже здивовані, коли дізнаються, що більшість тепловізорів на фронті якраз і потрапили в Україну саме такими каналами. І волонтери просили найвище керівництво держави допомогти з цією бідою – або легалізувати постачання, або нарешті купувати ті тепловізори для фронту через Міноборони. Однак панам чиновникам здалося, що в них нема завдання постачати на фронт тепловізори – а є завдання підвищувати рівень адреналіну волонтерам. Котрі, до речі, переважно не наважуються найвище керівництво критикувати… Ну, Гааги вам у сновидіння, панове чиновники).
Так от, шановні громадяни, а чи не здається вам, що ми якось не так бюджет розподіляємо?..
Здалося би якось вирішувати проблему з чиновниками.

А от вирішити проблему з волонтерами насправді просто.
Для цього спочатку треба визнати на загальноукраїнському рівні, що волонтери – не феї-ангели, а істоти з крові і плоті. І ця кров і плоть потребує підтримки, поки волонтер, замість того, щоб гроші заробляти, виконує обов’язки вкрай розпещеного народом чиновництва.
Тобто те, що волонтери потребують їсти-пити-одягатися – це нормально, і навіть цілком логічно. Більше того – за те, що вони ризикують життям, і виконують роботу частенько на вихідних, а то й вночі, і частенько – у поганих умовах – їм ще й величезні премії мають бути. От розпитайте у тих чиновників, котрі велять підлеглим класти асфальт у вихідні поночі під дощем – вони вам багато що розкажуть. Тільки «шанувальники вихідного мерзлого асфальту» такі умови собі самі створюють – а у волонтерів сама специфіка роботи така.

Наступний крок – попросити волонтерів створювати окремі рахунки «на підтримку штанів». Наразі такий рахунок із відомих мені волонтерів є тільки у Діани Макарової. І щоб ці рахунки були прозорими – щоб хоча б раз на тиждень громадянин міг залізти на фб-сторінку, наприклад, і подивитися, чи у волонтера ще штани не злітають. Дбати треба не тільки про армію – а й про волонтерів.
А потім вже, шановні громадяни, ви маєте вирішувати, скільки і яким волонтерам помагати. І при цьому тримати «на думці», що саме завдяки цим волонтерам (а не чиновникам, генералам, новій поліції чи всіляким СЦКК) нашу армію не завалило «бетоном» чи іншими субстанціями. Основою пропоную взяти зарплату міністра, чи хоча б депутата – від волонтера для країни користі значно більше.
Звісно, таке фінансування буде нерівномірним – «зірки» отримуватимуть більше, менш відомі волонтери – менше. Але серед письменників і співаків то саме спостерігається – і ніц тут не поробиш.

Паралельно треба вчитися всією громадою робити процедуру колективного засудження (якщо хочете – запльовування) волонтерів, котрі таки активніше хапають, що зле лежить, ніж працюють на благо країни. Працювала б в Україні міліція і суди – можна було б судитися, але поки такої розкоші нема – то й народного запльовування (а відтак – і припинення народного фінансування) наразі вистачить.
Паралельно треба створювати служби психологічної реабілітації волонтерів – аби не спивалися, чи не доводили себе до повного виснаження (що набагато частіше у волонтерів трапляється). Доки таких служб нема – пропивання коштів, як і витрати на лікування наслідків повного «вигорання» волонтерів, доведеться визнати форс-мажором.
Звісно, це все – морока.
Простіше скинути волонтеру копійочку і вимагати, щоб волонтер був ідеальним.
Але громадянське суспільство взагалі – морока.
Перепоручити все чиновникам – простіше. Але – ну от зовсім не краще…

P. S. Мені чомусь не траплялися на очі волонтери, які хизуються дорогими сумочками…