rss
06/18/2024
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Спорт \ Нинішні “Карпати” – не та команда, яка має бути в такому місті

Розмова з Петром Данильчуком, екс-гравцем львівських "Карпат", володарем Кубка СРСР 1969 року

Шляхи футболістів після завершення кар'єри бувають різними. Хтось залишається та працює тренером чи функціонером, інші покидають цю гру.

Петро Данильчук - з останньої категорії. Свого часу він увійшов в історію як найстарший гравець львівських "Карпат", який виграв Кубок СРСР 1969 року. Після завершення кар'єри Петро Андрійович працював завідувачем складу. Роки у футболі мали б принести ветеранові пристойну пенсію, та замість цього через бездарність деяких працівників було втрачено документи, що мали б засвідчити його заробітну плату, яку отримував у часи виступів у "Карпатах". І нині Петро Данильчук щомісяця отримує лише 451 гривню. Це при тому, що йому доводиться доглядати за 96-річною тещею. Але Петро Данильчук має те, чому може позаздрити не одне покоління львівських футболістів: він був співавтором єдиної перемоги в історії галицького футболу.

- Петре Андрійовичу, як ви потрапили у футбол?

- У футбол я прийшов 1958 року в Івано-Франківську, тоді ще Станіславові. Місцевий "Спартак" виграв першість України, згодом переміг у перехідних матчах севастопольську команду й отримав путівку в Клас Б. А тоді, згідно з регламентом, будь-яка команда Класу Б мусила мати молодіжну команду, або, як нині заведено казати, дублюючий склад. Мені сказали, що "Спартак" оголосив про набір молодих футболістів. Разом із друзями прийшли на відбір. Загалом було близько 150 осіб. За команду багато хто вболівав, дехто хотів спробувати і власні сили. В підсумку відібрали 15 хлопців, серед них був і я. Ми грали на першість області, а основна команда в той час намагалася пробитись у Клас А. Проте в перехідному турнірі дісталися дуже складні суперники, тож подолати кваліфікаційне сито так і не зуміла.

- А до Львова якими шляхами потрапили?

- Відіграв п'ять років за "Спартак", мене забрали в армію. Я тоді вже непогано виступив декілька разів за команду УРСР, газета "Вечірній Київ" написала про мене статтю, тому був на доброму рахунку. Приїхали з військкомату з автоматами, а я день ховався, бо не хотів їхати у львівський СКА. Проте згодом довелося все ж таки передумати, воєнком сказав, мовляв, йому "згори" прийшла вказівка: якщо мене не заберуть у Львів, то його звільнять. Він говорив це дружині, а я сидів на стриху і слухав. Сів у поїзд, приїхав до Львова, поселився в готелі, мені відразу дали звання лейтенанта. Найцікавіше, що мав на руках "білий білет", там було записано, що я непридатний для проходження військової служби. Тобто взагалі міг не служити, міг поїхати в будь-який клуб, але я родом зі Західної України, не бажав залишати цей край. Коли вже завершилася служба в армії, всіх демобілізували, а мене тримали. Згодом сказали писати рапорт про продовження військової служби, однак бажання в мене не було жодного. Міг поїхати в Одесу, Москву, Ригу. Представники "Даугави" відразу пропонували квартиру, але врешті знову вирішив залишитися в Західній Україні. До мене підійшов Лемешко - і я погодився грати в "Карпатах".

- Якими тоді були "зелено-білі"?

- Я прийшов у "Карпати" зі СКА, всі тренування для мене були як відпочинок. Під час занять навіть не пітнів. Не розумів того. Ніхто не готується до матчів. Одні грають у карти, інші займаються невідомо чим. Потім, коли Мікльош став керівником команди, з'явилася дисципліна. Прийшли декілька молодих і перспективних футболістів, почали довіряти і своїм. Ростислав Поточняк, Володимир Данилюк, Володимир Булгаков, Геннадій Лихачов, Лев Броварський, Янош Габовда сформували кістяк, який почав демонструвати гру найвищого ґатунку. 1968 року ми видали серію з 19 турів без поразок і виграли нашу зону. Щоправда, в Сочі у перехідному турнірі нас "задушили" судді. Суперниками були футболісти зі Свердловськом. Звісно, на той час Москва жадала бачити у вищій лізі не західноукраїнську команду, а клуб із російського міста.

Title
- 1969 року "Карпати" виграли Кубок СРСР. Які матчі найбільше запам'ятали з того періоду?

- Напевно, найважчий двобій був у першому колі, коли ми грали в Жданові, нині Маріуполі. Поле було просто в жахливому стані. Замість трави - суцільне каміння. Перший поєдинок завершився з рахунком 1:1. Тоді не було серії післяматчевих пенальті, в разі нічийного результату команди наступного дня перегравали. На щастя, ми перемогли - 1:0. А згодом була ще одна перемога, ще - і пішло. В підсумку ми лише в Жданові грали два матчі.

- А коли саме команда зрозуміла, що спроможна виграти почесний трофей?

- Мабуть, після півфінального матчу у Воронежі. Коли летіли на гру, були жахливі зливи. Нас тримали в київському аеропорту в Жулянах, у готелях не було вільних місць. Довелося ночувати в приміщені аеропорту. Лише вранці ми вирушили у Воронеж. Там такий дерев'яний стадіон, та в Росії всі стадіони дерев'яні. Під лавками - риб'ячі голови, мухи літають, сморід. За годину до початку зустрічі півстадіону вже були нетверезими. Судив грузинський арбітр Баканідзе, ми виграємо 1:0 перший тайм, залишається дві хвилини, Поточняк приймає м'яч на груди - а рефері дає пенальті. Я тоді підійшов до нього (оскільки був найстарший у команді, всі судді мене дуже добре знали) й запитую: "За що?" А він мені каже: "Він не заб'є". Так і сталося. Що згодом творилося на стадіоні - словами не передати, його ледь не спалили. Тоді повірили, що зможемо здобути Кубок.

- Але все одно у фіналі фаворитом вважали ростовський СКА...

- Так і було. Коли ми приїхали в Москву, жили разом із ростовцями в одному готелі. СКА тоді був майже фарм-клубом московського ЦСКА та кістяком олімпійської збірної. Хто не підходив Москві, вирушав у Ростов. Москвичі ще задовго до початку матчу підходили до "армійців" і вітали їх із перемогою. Згодом я дізнався, що вже було навіть виготовлено грамоти переможцям, у них вписали імена гравців СКА. Коли програвали з рахунком 0:1, наш головний тренер Ернест Юст сказав, що однаково переможемо. В підсумку так і сталося. Після гри я підійшов до бокового судді естонця Хярмса (1968-го він був головним арбітром нашої суперечки зі Свердловськом і тоді відверто підсудив "Уралмашу"), потис йому руку й запитав, чи пам'ятає він Сочі. Він сказав коротко: "Петю, так треба було".

- Що найбільше запам'ятали з кубкового двобою?

- Коли ми виходили на розминку, сидів сектор львівських уболівальників, тисяч із чотири осіб. І під акордеон лунала "Черемшина". А після гри ми їхали й бачили, як вони йшли колоною по шість осіб. Попереду - транспарант із написом "Кубок у Львові".

- А у Львові як зустрічали?

- Ми мали приземлитися на військовому летовищі. В аеропорту вболівальники почали проходити через міліцейські кордони, довелося розвернути літак. Спершу вийшли пасажири, а згодом Юст із Кубком. Що почалося - передати неможливо. Ми ледве пройшли до автобуса. А потім майже три години їхали до Привокзальної. Попереду - машина з квітами, а поряд з автобусом ішли вболівальники.

- Чи була якась неофіційна вечірка в команди?

- Ні, не було. Був прийом в обкомі партії, з фуршетом. Нам подарували по кольоровому телевізору, які, як з'ясували згодом, були несправними.

- Які у вас спогади про єврокубкові двобої зі "Стяуа"?

- Удома ми програли, але в Бухаресті мали б перемогти. Вели в рахунку 2:0, проте суддя з НДР призначив у наші ворота "лівий" одинадцятиметровий, який і зруйнував гру. Після гри я підійшов до рефері й німецькою (а знав її непогано) висловив усе, що про нього думаю.

- Нині багато розмов про те, що в радянському футболі було дуже багато договірних матчів, особливо між представниками однієї республіки. Чи зіштовхувалися ви з цим?

- Скажу так, договірні матчі в Україні завів Лобановський. Коли ми вийшли у вищу лігу та грали у Львові проти "Динамо", подивитися цю зустріч прийшло майже 60 тисяч людей. Тоді львівські чиновники пішли до керманича киян і запропонували йому зіграти внічию. Він відмовив, сказавши, що з провінцією не домовляється. Ми перемогли з рахунком 3:1. Згодом Юста й Мікльоша викликали в Київ і звинуватили в тому, що вони створили погані умови для "динамівців". Після цього стало звичним явищем нічиї вдома й обов'язково поразки в Києві.

- Тепер завдяки розвитку сучасних технологій будь-який момент можна побачити за допомогою відеоповторів, виявляють чимало брутальності, яка проходить повз увагу арбітра. В 1960-1970-ті роки такої змоги не було. Наскільки коректним був футбол?

- Значно коректнішим, не було такого, щоб хтось хапав за футболку, бив ліктем, намагалися поводитися по-джентльменськи.

- Більшість футболістів після завершення кар'єри намагаються знайти себе у футболі. Чому ви не обрали цей шлях?

- Це рішення до мене прийшло після матчу в Баку. Тоді судив матч Ліпатов, він нас "засудив". Після цього я сказав, що ноги моєї у футболі більше не буде.

- Чи стежите тепер за футболом? Як вам гра нинішнього покоління львівських "Карпат"?

- Звісно, стежу. Полюбляю дивитися матчі англійської Прем'єр-ліги. Щодо "Карпат", то про них важко щось говорити. Можу лише сказати, що нинішні "Карпати" - не та команда, яка має бути в такому місті. Подивіться, як грають легіонери, а їм платять шалені гроші. Якби ми свого часу отримували такі гроші, то був би зовсім інший результат, аніж той, який показує команда тепер.

- Сьогодні багато розмов про легіонерів. Як ставитися до цього питання?

- Те, що вони потрібні, - це безперечно. Але не так, як, скажімо, в Києві: виходять на поле дев'ятеро іноземців і лише два українці. В команді мають бути три-чотири легіонери належного рівня. Щоб не били байдики в більшості матчів української першості.

- Нещодавно "Карпати" згадали про своїх ветеранів, вам дали пожиттєву пенсію...

- Та згадали, але чи не запізно?

Екзотичні види спорту

Леймон Брюстер: У мене не було шансів

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - Dropshipping suppliers