rss
09/18/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#360

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Неминучість воєнного трибуналу
Title
 
 
 
 Title 
  Фото з ФБ волонтера Lili Sova
Як то не дивно, але більшість новин святкових днів Нового року наштовхують на абсолютно несвяткову думку: країні необхідно усвідомити неминучість воєнного трибуналу. І чим раніше усвідомлення цієї неминучості дійде до країни – тим більше життів буде врятовано, і тим менше доль буде скалічено…

Значна частина українських політиків, чиновників, військових чиновників великих і маленьких живуть так, ніби впевнені у тому, що будуть жити вічно, і ніколи ні за що не будуть покарані. Більше того, впевнені, що брехнею можна світ пройти, випросити кредити, ті кредити розікрасти, і далі жити спокійно.
Тим не менш, звичайні історичні факти могли би навести багатьох громадян України на певні роздуми.
Так, для прикладу, серед засуджених Міжнародним трибуналом до страти через повішення був Julius Streicher, головний редактор газети «Штурмовик». Керівництву багатьох українських телеканалів цього факту явно бракує для поліпшення картини світу…

Під час слухань Нюрнберзького процесу була надана низка доказів, серед них вперше — т.зв. «секретні протоколи» до пакту Молотова-Ріббентропа. Від такого факту мали би суттєво понервувати всі причетні до так званих «Мінських угод». Вони там собі по телефону поговорили, і так собі визначили, що вони ті Мінські ганебності продовжують. Панове, навіть у Кучми під диваном розмови писалися – невже ви собі думаєте, що ваші телефонні розмови ніхто не конспектує?

Звісно, можна розраховувати на те, що загалом люди в Україні надзвичайно схильні до історичного склерозу, однак будь-який історичний склероз має звичку рано чи пізно закінчуватися. Зазвичай таке буває зі зміною влади. Ця зміна останнім часом в Україні відбувається вкрай несподівано, і чинна влада до неї ніяк не встигає підготуватися.
Однак завдяки терплячому народу, котрий підставляє і одну щоку, і другу, і взагалі не з першого, і навіть не з десятого удару розуміє, що його б’ють, ці зміни досі відбувалися доволі безболісно для влади.
Он Андрій Портнов, співучасник фальсифікації президентських виборів 2010 року, сидить собі в Москві і знущається зі співвітчизників у соцмережах, мовляв, «хіба ми за то стояли на Майдані». А якби усвідомлював хоча б ймовірність трибуналу – то вже би досліджував джунглі Амазонки на предмет затишного гніздечка…

Хоча, з іншого боку, події в РФ мали би набагато швидше наштовхнути і пана Портнова, і пана Януковича, і багатьох інших панів на пошуки теплого містечка… В перші дні нового року аж двійко російських генералів, як кажуть в їхніх краях, «наказали довго жити».
4 січня 2016 року у Москві раптово помер глава ГРУ РФ Ігор Сергун, який планував операції на Донбасі. Перед ним помер заступник начштабу ВДВ РФ генерал-майор Олександр Шушукін, який розробляв анексію Криму. Відразу видно, що в Росії багато хто ні міжнародного трибуналу, ні 2017 року не дочекається…
Наразі, правда, Україна подала в Європейський суд з прав людини аж цілих чотири позови проти Російської Федерації. Втім громадяни України були трохи активніші – і подали близько 700 позовів у ЄСПЛ у зв’язку з російською військовою агресією. Не дуже багато, але й то добре.

Однак міжнародні суди – міжнародними, а свої вітчизняні засранці потребують воєнного трибуналу набагато більше.
Іловайськ, Дебальцево, Зеленопілля – то тільки найбільші приводи. Є й набагато менші, але не менш цікаві.
От, для прикладу, Комінтернове, в яке протягом свят кілька разів туди й назад заходили російські окупанти. Українська влада з якогось дива вирішила, що в неї нема обов’язку захищати громадян, котрі живуть в цьому населеному пункті. Хто там мав би бути гарантом територіальної цілісності країни? Ні, не бачили таких.

Добре, що росіяни туди-сюди походили – і лишили те місце з незрозумілою назвою. Зате до цього містечка – і до війська біля нього почали приглядатися волонтери. І виявили, що військові в тих краях не тільки не мають, що вдягати і біля чого грітися. Тепловізорів військові теж не мають. Необхідної техніки теж не мають. А навіщо? Оборона країни? Ні, не чули…

Деякі волонтери наївно пропонують, мовляв, а давайте допоможемо оборонцям нашим, купимо їм хоча б тепловізор. І намагаються всіляко закривати очі на те, що в цей час якраз судять Геннадія Корбана – за те, що він «озброював приватну армію». Озброєна ним, до речі, «приватна армія» і зупиняла Путіна. Тобто, для чинної влади це – найбільша проблема. На місці волонтерів можна було б серйозно задуматися…

До речі, в цей же час викликають на допити представників «Правого Сектора», котрі мали необережність перебувати в Херсонській області в той самий час, коли там раптово під натиском вітру впали опори ЛЕП. Саме ці опори і спричинили наразі найбільшу моральну перемогу України у справі повернення Криму. Принаймні показали, що після того, як Україна підставила і праву, і ліву щоку, вона в стані хоча б демонстративно повернутися задом до того, хто має намір розробити їй щелепи. Прихильники чинного українського президента досі в соцмережах доводять, що він принаймні своїм мовчанням підтримував цю громадську акцію. Виявилося, що мовчання було не дуже тривалим, і після цього мовчання почало активно говорити, а точніше – ставити питання – СБУ. Котре, схоже, теж не дуже усвідомлює можливість воєнного трибуналу… А між іншим, Ernst Kaltenbrunner, керівник РСХА, до речі, теж був засуджений до смертної кари через повішення.
Ну а поки активістів ПС запрошують на допити, фото їхнього колишнього керівника Дмитра Яроша раптово щезло з сайту Інтерполу. У липні 2014 Інтерпол на прохання Росії оголосив Яроша в міжнародний розшук. На сайті була опублікована інформація про нього, а також 2 фото. В Росії Яроша підозрювали у «публічному підбурюванні до терористичної та екстремістської діяльності за допомогою засобів масової інформації». А тут раз – і вже не підозрюють… А Ярош забрав з собою у нову організацію найбільш бойові 5-й і 8-й батальйони ДУК і медичний батальйон «Госпітальєри», котрі тепер «реорганізовуються у Добровольчу Українську армію». Вочевидь, звинувачення, котрі тепер висувають Корбанові, Яроша не лякають… Та й Росія нічого проти нього вже не має… Загадкові святкові тенденції вийшли, дуже загадкові…

А он деякі колишні члени ПС взагалі закликають або відвоювати той Донбас, або віддати, аби тільки ніхто не гинув. На те, щоб відвоювати будь-яку територію, українська влада явно не піде – отже, можна вважати то закликом до відступу… Та й у владі дедалі частіше розповідають, що парламент от-от знайде 300 голосів за «особливий статус Донбасу». Точніше, 300 людей, котрі сподіватимуться, що їх не судитимуть за зрадництво, якщо раптом влада таки поміняється… А оскільки Україна – то таки країна несподіваних див, то від цього ніколи не можна зарікатися…

Тим часом над ситуацією в країні почали серйозно задумуватися волонтери.

«Армія досі не почала купувати нічну оптику, аптечки. А навіщо? У війська ж їх і так чимало (волонтери купили і продовжують купувати). І снайперські гвинтівки купувати не потрібно, адже кращі снайпери ними і так вже забезпечені (волонтери постаралися). А патрони? А що, до них взагалі потрібні патрони? Вони ж якось і без закупівель патронів стріляють (знову волонтери).
Все, чого навчилася за півтора року система - не заважати волонтерам і навіть говорити їм дякую. Так, краще, ніж нічого. Але в той же час - так мізерно мало...
При всій моїй повазі, жити без волонтерів не навчилися і бійці. Їм все ще простіше подзвонити нам, ніж почати вимагати належне від своїх командирів, від держави, один від одного...
То може нам все ж таки пора зупинитися і подумати? Пора зрозуміти, що ми щось робимо не так? Може потрібно переключитися, змінити вид діяльності? Використовувати свій авторитет не для того, щоб зібрати солдату грошей на форму, а щоб допомогти йому вибити цю форму на складі? (Про форму – це я образно кажу, дивіться ширше).
Пора вимагати реформ і робити реформи. Пора допомагати країні змінюватися, а не перебиватися. Адже всі вже давно зрозуміли, що «Ніхто крім нас». На щастя і на жаль»
Паша К. Кашчук

До цього можна хіба додати те, що і в некупленої оптики, і в некуплених аптечок, і у всього того майна, котре або пропадає на складах, або потихеньку іде зі складів на базари, є цілком конкретні імена і посади…
Схожу думку, однак про гостріші ситуації – і серед бійців, висловила і волонтерка Леся Литвинова.

««Золоті хлопчики, наші захисники», виявляється, не всі золоті. Серед них чималий відсоток хамів, алкоголіків, шукачів наживи і відвертих бандитів. Коли нариваєшся на такого «бійця» - отримуєш удар по власних уявленнях про героїв, що замерзають в окопах заради майбутнього наших дітей…
Здавалося б, зіткнувся - скажи вголос. Попередь інших, не дай нажитися на довірливості. Але як і у випадку з чоловіком, який раптово запив, потерпіла буде мовчати, страждати і вмовляти себе, що це «один-єдиний раз і випадково». Що армія у нас - суцільно героїчна, переселенці - нещасні, волонтери – святі, матусі – здатні тільки на самозречення, люди - патріотичні.
А це означає, що через якийсь час буде новий «запій», який знову доведеться виправдати. І ще один. І так до нескінченності. З цілком прогнозованим висновком «вони всі однакові і я більше ніколи-ніколи ні з ким не зв’язуватимуся».
При цьому світла думка, що з цим треба боротися, а не миритися, в голову приходить пізно. Набагато пізніше, ніж думки «А що скажуть люди?» і «Як це буде виглядати з боку?». До того моменту, коли вона таки прийде - сил на боротьбу вже просто не залишається. Залишаються відчуженість і спустошеність.
Але будь-яка група людей, за яким би принципом ти її не об’єднав, все одно не буде монолітною. І кількість сволоти в ній буде +/- середня, як і скрізь по країні. Це не трагедія, а об’єктивна реальність. І потрібно вчасно пояснити це собі. І вміти сприймати такі речі, як порушення закону чи норм моралі з відповідним ставленням до подій.
Інакше попереду залишиться тільки перспектива стати «дружиною алкоголіка» на той термін, на який вистачить власного ресурсу.»
Леся Литвинова, Волонтерський центр Фроловська 9/11

Таким чином світла думка, що із засранцями на будь-якому рівні потрібно боротися, поволі приходить в голови українських громадян. Наразі – громадян найбільш соціально активних із найбільш цивілізованим підходом. І добре буде, якщо вони за цю думку втримаються. Тому що в голови громадян менш активних, і з менш цивілізованим підходом та думка спочатку довго не приходить, а потім вже як прийде – то навряд чи буде де ховатися…
Втім, є сподівання, що волонтери таки доведуть до пуття думку і про необхідність боротьби із засранцями, і про необхідність воєнного трибуналу. Цим людям вистачило відчайдушності на те, щоб возити по передовій, під обстрілами, ялинки з гірляндами і кутю – тільки для того, щоб підняти війську бойовий дух. А якщо їм вдасться ще й оживити шальки геть сонної української Феміди – це підніме бойовий дух не тільки українському війську, не тільки цілій Україні, а ще й як мінімум кільком країнам по сусідству. Мета таки варта зусиль. Сподіваємося, ідея, котра так вчасно з’явилася на різдвяні свята, протягом року тільки зміцніє.

Журналісти «Чорноморки» подолали свавілля чиновників

Петицію на захист «Серьоги Підрахуя» підписують покійники

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com