rss
09/19/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#360

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Святкуємо \ Христове народження і наше переродження
Христос прийшов у цей світ, щоби спасти нас від зла і гріха. До цього Він закликав всіх на цю спасенну дорогу. А вона – це шлях покаяння, переродження, переображення і воскресіння, після якого – життя нової людини в любові, тобто, в святості.

Тільки свята людина може прийняти в себе, до свого серця Святого Духа і жити Ним, бути в Ньому, бути в Ісусі Христі.
Тому неправильно стверджувати, що «жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Бо вона як спільнота, громада, чи зібрання вірних, може бути і як окрема людина – паралізована чи бездіяльна, або діяти в неправильному напрямку. Якщо наша віра реалізується через євангельські цінності, знання і практичну діяльність, то мусимо чесно, відкрито і правдиво визнати, що сьогодні чи не всю свою діяльність Церкви через своїх священнослужителів скеровують на проповідь перших двох принципів і цим закликають всіх визнати їхню важливість.
Але між цінностями, знаннями і ставленням до них, а, точніше, їхнім застосуванням і практичною реалізацією в житті, на превеликий жаль, є велика різниця. Тобто, про них можна вчити, закликати інших, їх цінувати, шанувати, приймати, а про найважливіше, як їх втілити у своєму житті – обходитися тільки закликами – відмовками: моліться і просіть про все Бога, і Він вам дасть...
Так, Господь нікому не жаліє і не відмовляє у своїй ласці, але завжди залишається відкритим запитання про нашу гідність прийняти її. А визначається вона чистотою нашого серця, тобто, нашою святістю. Чим чистіше воно, тим менше у ньому пітьми, нечистот зла та гріха і більше святості Божого світла. Ще в давнину Старого Завіту Господь закликав: «...Маєте бути святими, бо Я – святий». А в Новому Завіті Спаситель запевнив, що «блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога». Побачити – це прийняти і наповнитися Святим Духом Божим. Тому святий апостол Павло у листі до коринтян сказав: «Ви – храм Божий, і дух Божий у вас перебуває, храм Божий святий, а ним є ви». Тож необхідно покаянням очистити храм нашої душі, і тоді оселиться в ньому Господь. А говорити про святу парафію – це, найперше, говорити про святого пароха, доброго пастиря, духовного батька, вчителя, лікаря – того, який перший іде дорогою святості й за собою веде своїх парафіян.
Так, заклик до святості дуже величний, але іншого не дано. Немає іншої дороги до Бога, до щасливої вічності, окрім дороги святості. Хіба може бути компроміс між святістю і гріхом, між добром і злом? Хіба можна поєднати світло і пітьму, любов і ненависть, лагідність і злобу? «Хто не зі мною, той проти Мене... Не можете служити Богові та мамоні», – сказав Господь.
Парафія – це тільки одна клітина великого організму вселенської Христової Церкви. Тому правильно і логічно після неї (парафії) говорити про святий деканат на чолі зі святим деканом, про святу єпархію зі святою курією (управлінням) на чолі зі святим архієреєм і святим главою Церкви зі святою патріаршою курією.
Взаємовідносини між всіма священнослужителями мають бути чесними, чистими, відкритими, щирими, дружелюбними, за повної відсутності зверхності, пихатості, чванливості, лукавства, лицемірства, дволикості, крутійства, підлещення, очорнення, підкупу, фальшування тощо. А будь-яка взаємопожертва і намагання догодити не собі, а своєму братові – співслужителеві, допомогти йому в усьому, в чому він має потребу, піднести його якомога вище, поступившись йому місцем, – це, за наукою Небесного Вчителя, і є сповненням заповіді любові. І ніщо інше, а тільки це якнайкраще може свідчити, що ми – Його послідовники. «З того всі пізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну матимете», – сказав Спаситель.
Якби ми всі були такими, то, без жодного сумніву, ми якнайшвидше переродили б, переобразили б і на краще змінили все наше суспільство: наші націю, народ, владу та державу, і не було б сьогодні того катастрофічного стану, в якому ми перебуваємо, про який хіба що глухий не чує, сліпий не бачить і немудрий не усвідомлює.
Наше суспільство – це відображення нашої Церкви і навпаки. Отже, хвороби суспільства походять від хвороби Церкви...
Постійно чуємо і говоримо про економічну, фінансову, політичну та інші кризи. А всі вони походять від духовно-моральної кризи. Тому найперше необхідно її вирішити, щоб щось у нас змінилося на краще. У нас навіть найкращі закони через черствість, байдужість, особисту вигоду тощо розбиваються до непорушної стіни їх недотримання.
Церква, як багато визнають, має у нас найбільшу довіру. Тому мала б Вона використати цю нагоду, і як перша найвпливовіша і найважливіша Вихователька народу мала б, відповідно, і виховати його.
Що ж, живемо в останні часи. Пророчі слова Спасителя та апостолів про відступництво від віри і духовно-моральний занепад відверто сповнюються на наших очах. Про важливість віри і необхідність духовного відродження ще говоримо. Але щоразу тихіше, і закликів цих стає щоразу менше. Натомість, дедалі голосніше звучить заклик нової безбожницької ідеології (насправді старої, як світ, бо походить від диявола – батька гріха, зла і брехні): «Не бійтеся бути собою. Ви – мірило всіх земних цінностей і свого щастя. Ви можете робити все, що подобається і що вам хочеться і ніхто не має права вас за це судити».
Світ поринає в пітьму зла і хаосу. А кінець відомий, і він – не за горами...
Багато святих прозорливих старців передбачили цю жахливу картину нашого часу. Ось як дуже влучно сказав про це преподобний Серафим Вирицький (1866-1949 рр.): «Настане час, коли не гоніння, а гроші та зваби світу цього відвернуть людей від Бога, і загине більше душ, ніж у часи відкритого богоборства. З одного боку, будуть зводити хрести та золотити бані, а з другого – настане царство брехні та зла».
Так, а хіба ми, християни, і наші Церкви відгородилися і не належимо до цього царства? Хіба не матеріальне у нас взяло верх над духовним і є на першому місці? Хоч ми про це і не говоримо, але ж цим живемо. А найкращим свідченням цього є наші земні скоропроминаючі здобутки, задля яких часто жертвуємо своїм сумлінням і всім святим.
Кар’єра, висока посада, «круті» авто, палаци і т. д., власне, і є тими свідками. А чи мучимо себе питаннями про власний стан душі, чи є вона храмом Божим, чи наповнена жертовною любов’ю до всіх, без винятку, ближніх? Чи бачимо ми у ближньому Христа і як Христос ставимося до нього? Чому про чесність і справедливість, як основні будівничі принципи в суспільстві, державі і в Церкві, ми навіть і не згадуємо? Адміністрування, чиновництво та фінансове наповнення сьогодні є визначальними і найважливішими в наших єпархіях і Церквах. Обряди, треби, чини стали самодостатніми, бо буква і форма взяли верх над духом і змістом. Чи не в цьому вина нас, священнослужителів? Ми тільки радо задовольняємо потреби наших вірян, молячись за їхнє тілесне здоров’я і всякі земні успіхи. А про святість і спасіння душі майже не говоримо.
Так, дійсно, ми, як ті обрядомаги, шамани, требовиконавці, найманці, заробітчани, артисти...
Папа Пій ХІІ казав: «Якщо священнослужителеві (єпископу, священикові, диякону, монахові, вірянину – о. М. М.) бракує святості, то йому бракує всього». А ми про нашу святість, тобто, про її відсутність і не говоримо. Скажімо, чи можна вилікувати фізичну хворобу, не досліджуючи причини її виникнення і згубної дії на організм, щоб правильно поставити діагноз і призначити відповідний курс лікування? Звісно, що ні. А як ми – духовні лікарі – досліджуємо хвороби наших душ і душ наших вірних, якими є гріхи, щоб їх не допустити, щоб ними не захворіти? Як цьому вчимо наших вірних? А, кажучи по правді, ми результатами і не переймаємося, не переживаємо і не співстраждаємо. Нам головне – сповнити певний обряд, а там нехай діє Господь... Але це не можна тоді назвати пастирством і духовним провідництвом...
Так, сьогодні спостерігаємо жахливе збочення наших Церков, zкі в особах своїх священнослужителів чи не всю свою діяльність спрямовують на зовнішнє, на земні скоропроминаючі цінності. В цьому, власне, корінь і причина секуляризації. Якщо Церкви займаються тільки питаннями соціальної сфери (бідних, хворих, узалежнених, переслідуваних, полонених, переселенців…), культури, освіти, економіки, політики і т. д., то хто ж тоді має вирішувати проблеми духовного життя, тобто, боротьби з гріхами, пристрастями і пороками? Бо тільки на дорозі їх вирішення можна успішно здолати всі труднощі, біди і кризи суспільного життя. І на цю дорогу переродження вказав і по сьогодні кличе всіх нас новонароджений Спаситель. Тож іти по ній – це йти за Ісусом. І тільки ця хода врятує і спасе кожного і всіх.

Автор: священик Михайло Мельник,
с. Старі Кривотули,
Івано-Франківська область

Про Різдвяну просфору

Ялинкова історія Івана Гречка

Любі друзі!#2018-52 (12/27/2018)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com