rss
09/16/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#360

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Новорічні спічі з погляду політичного психолога
Title  
 
Кожного 31 грудня періоду Незалежності України президент виходить у телеефір і вітає співвітчизників з Новим роком. Традиція ця тягнеться з радянських часів.

За минулих 24 роки чули ми привітання-спічі президентів Кравчука, Кучми, Ющенка, Януковича. Звучали вони в різних ситуаціях, були в цих спічах різні слова. Далеко не завжди ці слова були такими, яких чекала українська аудиторія.
Загострюючи, можна сказати – ще ніколи за весь період Незалежності глава держави не наважувався у Передноворіччя вийти до українців із самокритичним правдивим словом, яке б проймало до глибини душі, викликало б повну згоду, резонувало б із панівними настроями суспільства.
Щороку звучали спічі, публікувалися тексти привітань також і від очільників уряду, керівників партій, відомих політиків. І тут була певна закономірність.
Чим більш опозиційно до кожного президента був налаштований на кожному даному етапі кожен даний політик та його партія, тим більше правди звучало у його словах. Бо правда і критичність пов’язані.
Але спостерігали ми й іншу закономірність. Як тільки вчорашній опозиціонер приходив до влади – кудись зникала у його новорічних спічах критичність і, тим більше, самокритичність. Крихти правди, які ще вчора та позавчора виблискували у його привітаннях, тьмяніли і ховалися за округлими фразами, загальними риторичними оборотами.
А кожне привітання кожного високопосадовця завершувалося черговим «пучком сіна», яке привітальники вішали на довгій палиці перед запряженою «конякою», щоб тій «коняці» здавалося – ще крок, два, три – і вона ухопить це сіно. Але скільки б кроків «коняка» не робила, відстань між нею та підвішеним на палиці перед нею «пучком сіна» залишалася такою самою. Близько, та не вхопиш.
«Конякою», звісно, були ми, народ. «Пучком сіна» – чергові обіцянки з неодмінним завершальним «все буде добре».
Тепер ось вдруге слухаємо новорічні привітання президента Петра Порошенка, прем’єр-міністра Арсенія Яценюка, інших владних, провладних та опозиційних політиків.
І приходить ясне відчуття – нічого не змінилося. Чи то ті самі спічрайтери уже третє десятиріччя готують нашим керівникам тексти їх привітань, чи то кожен очільник та високопосадовець користується методологією вчорашнього та позавчорашнього дня у підході до структури, тону та міри самокритичної правди в їхніх спічах.
Чи враховували нинішні головні політики України ті похмурі й обурливі суспільні настрої, що охопили Україну і до кінця 2015-го року вже встоялися так, що їх видно неозброєним оком кожному неупередженому спостерігачеві, тим більше, аналітикам?
Чи добре проаналізували наші керманичі невтішні для влади підсумки місцевих виборів-2015, коли в областях Півдня та Сходу України перемогли фактично екс-регіонали, а в областях Центру, Півночі а, подекуди, і Заходу вони також зайшли своїми фракціями у чималу кількість районних, міських та обласних рад?
Чи відслідковували вони процеси виникнення суспільних очікувань, а потім настання розчарувань, невдоволення, обурення серед широких мас населення?
Чи заміряли вони суспільну температуру протестної готовності найбільш активної частини суспільства, чи відчували, що народ дедалі сильніше вже закипає?
У ситуації, коли олігархи продовжували панувати в Україні, а корупція неймовірно зросла, коли реформи практично не рухалися, а державні фінансові потоки та іноземні запозичення так само за схемами Януковича розпихувалися по кишенях можновладців, коли армія, попри всі запевнення чиновників Міноборони, продовжувала значною мірою триматися на волонтерах, коли фінансування науки, освіти, культури інших соціальних галузей було грубо обкраяно, а зате кожному нардепу-мажоритарникові, який о четвертій годині ночі (?!) проголосував таки за горе-Держбюджет-2016, дано від уряду фактичного хабара у сумі до 15-17 млн. гривень на його округ – у цій ситуації яких слів чекало суспільство від головних управителів країни, як ти думаєш, читачу?
Люди наші добрі і співчутливі. Коли з ними розмовляють відверто і щиро, коли чесно визнають свої провини, точно називають провали та їх причини, – українці готові пробачити навіть тих, кого пробачати не варто. Хто насправді або акторськи посипаючи свою голову попелом, може сподіватися, що довготерпеливий народ наш знову йому пробачить і навіть вкотре повірить.
Коли ж українцям пропонують плани виправлення наболілих суспільству помилок, недоліків та провалів, навіть у найзагальнішому вигляді, навіть і не плани, а тільки наміри та гасла, вони готові знову йти за такими «пастухами».
За такою схемою щоразу політична опозиція в Україні вигравала у влади.
Критик комуністичної системи екс-комуніст Л. Кравчук за такою методологією став першим президентом України, критик Кравчука Л. Кучма – другим та третім президентом, критик Кучми В. Ющенко – четвертим, критик Ющенка В. Янукович – п’ятим, а критик Януковича П. Порошенко – шостим президентом України.
І кожен з них виїхав, передусім, на безпощадній критиці попередника, на яку чутливо відкликався електорат, даруючи критикові свої симпатії та голоси.
І кожен з них, прийшовши до влади, вів не зовсім таку, або ж зовсім не таку політику, як обіцяв. І закономірно викликав падіння свого рейтингу, іноді обвальне, невдоволення та посилення опозиційного руху, в якому нові претенденти на булаву піднімали голови, і, не вибираючи вирази, гостро шпетили і «розмазували по стінці» чинних «булавоносіїв», які ще вчора, будучи тоді опозиціонерами, яскравими викриваннями та звинуваченнями «розмазували по стінці» «папєредників» і на тому вискакували до трону.
Які ж спічі ми почули у нинішнє Передноворіччя?
Про лаконічний новорічний спіч прем’єра А. Яценюка сказати нема що. Достатньо почути такі його слова: «Минув рік наших … спільних успіхів, боротьби і перемоги. Рік нашого поступу вперед… вірте в наш успіх, і він обов’язково настане», – і залишається лише розвести руками. Що це – нездатність бачити реальну ситуацію чи політичний цинізм?
Ну де побачив Арсеній Петрович успіхи і перемоги свого уряду, своєї партії і фракції «Народний фронт» і свої особисті? Загадка. А відгадка – це практично нульові на сьогодні рейтинги і самого пана Арсенія і його політсили, яка побоялася навіть взяти участь у місцевих виборах-2015, ясно розуміючи очікуваний повний провал. Більшість українців «поступ вперед» А. Яценюка та його соратників бачать лише у поступу їх за межі влади, де в ролі опозиціонера Яценюк виглядає значно яскравіше. Або ж навіть за найбільш радикальними побажаннями – за межі українського політикуму, на звалище історії.
Не наважився на слово правди у новорічному спічі і Петро Порошенко. Жодного самокритичного слова. Бадьора риторика, що містить крупинки реальності, але все ж таки системно не спирається на дійсний аналіз стану речей, не враховує реальні настрої суспільства.
Цитую вибірково: «Ми вистояли й зберегли країну. Стали … мудрішими та сильнішими … ще більш єдиними як народ, Український народ. І, як ніколи, сильно відчуваємо плече один одного, биття сердець і навіть хід думок… уклонімося, насамперед, славним українським воїнам. Героям – слава! Якщо спільними зусиллями … унеможливимо повномасштабний наступ Росії… не дамо зовнішньому ворогу підірвати нас зсередини політичними чварами, то наступного року кожний з нас зможе сказати: найгірше – позаду».
А те найгірше, що всередині країни – як його має намір долати влада і чому досі не долає? Про те мовчок.
Щодо корупції: «Всі передумови для такої боротьби ми вже забезпечили». А чому два роки лише створюють передумови і не борються з корупцією величезним правоохоронним каральним апаратом, чому жоден корупціонер великого масштабу не сидить у в’язниці? Про те мовчок.
Щодо економічної ситуації: «За кілька років ми компенсуємо колосальні збитки, яких завдала Україні Росія». А чому не компенсуються правильною економічною політикою ті колосальні збитки, яких завдала і завдає щоденно Україні неефективна, нереформована економіка та своя мафія, зокрема, владна і навколовладна? Про це – мовчок.
Щодо євроінтеграції: «Громадяни нашої держави зможуть вільно відвідувати Європу як у справах, так і для відпочинку, гуманітарного обміну». А на які кошти зубожілі громадяни (а таких нині переважна більшість) мандруватимуть до Європи? Мовчок.
На завершення класичне: «Все у нас буде добре!» Що ж, черговий «пучок сіна» перед носом «коняки» на жердині підвішено. Крокуймо, тягнімося за ним.
Найбільша біда для цих керманичів та й цілої України в тому, що за минулий рік народ зі своєю владою став не більш, а значно менш єдиним, що дистанція між владою та народом дедалі більше починає нагадувати прірву. А це ж та влада, яка себе позиціонувала, та й багатьма сприймалася, як післямайданна, як спадкоємиця усього патріотичного, що накопичилося в нації на межі 2013/2014 років.
Політична психологія точно знає – якщо очільники держави у комунікації зі своїм народом вибирають не правду, а лукавство, це є з одного боку результатом їхніх попередніх неправильних дій, або ж бездіяльності, а відтак, і побоювання відвертості. А з іншого боку, таке уникання самокритичної правди і забалакування гострих проблем є передумовою подальшого зниження до них суспільної довіри.
Так що Україна потребує не заспокійливого «все у нас буде добре!», а чесного правдивого слова керманичів та їх чіткого плану дій подолання всього недоброго. А його вже надто багато.
З Новим Роком і Різдвом Христовим, читачу! Зичу всього найкращого, але передбачаю – на українців чекає тяжкий 2016 рік.

Віктор Рибаченко,
Шеф-редактор  «Час і Події»

Сум підсумків-2015

Воєнна стратегія України: результати за рік

Росія проти всіх#2019-37 (09/11/2019)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com