20 грудня мав можливість у прямому телеефірі коротко сказати про те, що Україна поступається своїм суверенітетом.

Хочеться проаналізувати цю дуже важливу тему більш детально, щоб зрозуміти – що коїться з Україною, в якому стані її так довго виборювана і виплекана Незалежність, що у цьому сенсі нас мусить тривожити у сьогоденні.

Суверенітет: поняття

Само поняття суверенітет найглибшим коренем має слово «super» – латиною означає «на», тобто, над чимось, над кимось – зверху. І нині, коли ми про щось чи когось кажемо «супер» – то маємо на меті якнайкраще похвалити, означити найвищий ступінь досконалості.
Французькою souverain – той, що на, над, тобто, правитель, причому, такий, над яким нема іншого правителя.
Звідси й виник юридичний термін французькою – Souverainet’e – стан незалежності державної влади від будь-якої іншої влади, яке полягає в її праві і спроможності самостійно, без втручання якоїсь іншої сили, керувати своїм внутрішнім і зовнішнім життям.
Хоча само слово «суверенність» вживається і ширше, воно нині не є суто юридичним терміном і означає незалежність, самостійність, здатність за власною волею вчиняти навіть під чиїмось сильним тиском.
Тому, наприклад, духовно-психологічна суверенність – це ознака розвиненої зрілої особистості, результат її особистісного зростання на вищому рівні.
Але для нашої теми все-таки важливо проаналізувати суверенітет як термін правовий і ретельно перевірити – наскільки у сьогоденні він правомірний для характеристики нашої держави.

Суверенітет: три аспекти

Під час аналізу рівня незалежності будь-якої країни конституційне право виокремлює кілька видів суверенітету: державний, народний, національний.
Кожен з цих видів суверенітету є порівняно самостійним і не передбачає жорстко наявності іншого виду суверенітету. Так, наприклад, якась країна може мати державний суверенітет, а не мати національного і т. п.
Розглянемо ж ці види суверенітету стосовно України.
Врахуймо, що влада суверена – хто б не був цим сувереном (у даному випадку держава, народ чи нація) – характеризується як найвища в існуючій політико-правовій системі, як остання інстанція у сенсі прийняття владних рішень.
Тому при аналізі видів суверенітету ми у кожному випадку зафіксуємо зміну суверена. А це означає, що кожен з цих трьох видів суверенітету має свого суверена, і вони різні. В одному випадку йтиметься про державний суверенітет, в іншому – про народний, у третьому – про національний.

Державний суверенітет: його сутність

Державний суверенітет, зазвичай, розглядається найчастіше. Його правники визначають як політико-юридичну властивість державної влади – президента як глави держави, а також Верховної Ради, уряду, судової гілки влади – що забезпечує верховенство держави на своїй території і незалежність у міжнародних відносинах.
Верховенство держави означає дію в межах її території тільки однієї публічної, офіційної влади цієї держави – законодавчої, виконавчої та судової. Вона визначає повноваження всіх державних органів і посадових осіб, а також підлеглість цій владі всього населення території.
Незалежність держави в міжнародних відносинах – це її чітка непідпорядкованість будь-якій зовнішній владі, зокрема, владним, політичним та фінансово-економічним структурам інших держав. Якщо держава насправді незалежна, всі головні рішення, які визначають її політику, приймаються виключно всередині держави, у відповідних державних органах – передусім – вищих.
Державний суверенітет країни фіксує той аспект, що носієм влади, тобто, сувереном, в країні є держава.
Держава, а не, скажімо, народ, чи нація.
Варто розуміти, що державний суверенітет може бути неповним, формально повним та реально повним.
Важливо уяснити – яким він є нині в Україні.

	1991: ті, що вибороли суверенітет
	2015: ті, що нищать суверенітет

Народний суверенітет: його сутність

Народний суверенітет правники визначають як політико-юридичну властивість, принцип, згідно з яким саме народові належить вся суверенна повнота влади на території країни.
Народові, а не державі чи нації.
Народний суверенітет надає народові право самому вирішувати свою долю – безпосередньо чи через представницькі органи у вигляді рад: сільських, районних, міських чи Верховної Ради України, а також брати участь у реалізації політики своєї держави, контролювати діяльність органів державної влади.
Цей принцип гарно звучить у теорії, та важко реалізується на практиці.
Але він означає, що саме народ, як суверен, є носієм верховної влади, уповноважений приймати в межах певної політико-правової ієрархії остаточні рішення.
Наголошу ще раз – народний суверенітет країни фіксує той аспект, що носієм влади, тобто, сувереном, в країні є народ, а не, скажімо, держава чи нація.
Принцип народного суверенітету є одним з основоположних для демократії.
Правники розрізняють поняття «народний суверенітет» та «народовладдя» як споріднені, але не тотожні категорії.
Коли держава визнає і конституційно закріплює належність усієї повноти влади у народу – цим визнається народний суверенітет держави. Народ у цьому плані визнається джерелом влади.
Коли держава визнає і конституційно закріплює право народу реалізовувати цю владу – цим визнається народовладдя. Народ у цьому плані визнається не тільки джерелом влади, а й її носієм.
Національний суверенітет: його сутність
Національний суверенітет правники визначають як політико-юридичну властивість, принцип, згідно з яким саме нації належить уся суверенна повнота влади на території країни.
Нації, а не державі чи народові.
Суверенітет нації як її повновладдя у даній країні реалізується через її основні права.
А що таке основні права нації? Це гарантована законом міра свободи (можливості) нації, яка дає шанси і спроможність забезпечити існування і розвиток даної етнічної спільноти саме як цілісності, тобто, нації.
Міра свободи (можливості) даній нації існувати та розвиватися закріплена у вигляді міжнародного стандарту, і ця міра загальна та рівна для всіх націй як даної країни (титульної та не титульних), так і всіх країн світу.
А такі драматичні та трагічні явища, як, наприклад, утиски нації, її гноблення, або, тим більше, геноцид нації є кричущими порушеннями міжнародних стандартів свободи існування та розвитку нації.

Співвідношення видів суверенітету

Читач може запитати: так який же вид суверенітету країни є найважливішим, тим паче, головним?
Проаналізуємо спочатку їх можливі співвідношення.
А) Співвідношення державного та народного суверенітету
Бувають випадки, коли якась країна має державний суверенітет, але не має народного. Як правило, це країни з тоталітарною владою. Таким були, до прикладу, гітлерівська Німеччина, муссолінієвська Італія, франкістська Іспанія, сталінський СРСР, маоїстський Китай, латиноамериканські, азійські та африканські диктатури тощо.
Тоталітарні деспотії всі головні державні рішення ухвалюють всередині країни, їм ніхто не диктує, і у цьому сенсі такі країни мають державний суверенітет, часто дуже міцний на певному історичному проміжку часу.
Але народ у таких країнах не має можливості формулювати, проявляти та захищати свою політичну волю, бо чесних, прозорих конкурентних виборів у таких країнах нема.
А саме такі вибори є головним механізмом, за допомогою якого народ може висловлювати свою політичну волю.
Міра спотворення, тиску та фальсифікації виборів є мірою утиску народного суверенітету.
Абетковою істиною є те, що джерелом і носієм усієї влади є влада народу. А якщо так, то народний суверенітет є первинним, а державний виникає уже на «другому поверсі» становлення країни. Він надбудовується над народним суверенітетом.
Народні віча часів Київської Русі, козацьке коло на Запоріжжі, сходи малих народів – ці та інші форми народного суверенітету передують і є первинною формою виборів, волевиявленням спільноти, громади, тобто, механізмом реалізації влади народу.
І вже на їх основі надбудовуються елементи держави та виникає державний суверенітет.
Із правової точки зору державний суверенітет та народний співвідносяться як форма та зміст: народ здійснює свої владні повноваження всередині країни, шляхом виборів обирає і формує політичні, державні інституції, а уже на міжнародній арені представником народного суверенітету є носій державного суверенітету, тобто, глава держави, уряду тощо.
Діє і зворотна закономірність. Якщо державний суверенітет якоїсь країни порушено, і зовнішні сили диктують даній державі її рішення, контролюють її поведінку, примушують до певних обмежень, то і народний суверенітет, як внутрішня свобода політичного стану такого народу, від цього страждає, утискується, може і рушитися.
Б) Співвідношення державного та національного суверенітету»
Сукупність людей, що мають етносоціальну спільність і походження, але не мають своєї самосвідомості, є просто населенням даної території. Населення перетворюється у націю в міру того, як у цієї спільноти поступово з’являється усвідомлення своєї етносоціальної ідентичності, окремішності від інших етнонаціональних спільнот.
Головними індикаторами становлення нації є її мова, традиції, культура, можливість визначати характер свого національного життя, нарешті, потреба у державній самоорганізації включно до вищого рівня державотворення – створення самостійної, незалежної держави.
Нація постає етнічно і політично самоорганізованим народом. Але така самоорганізація певний історичний період може й не досягти рівня державотворчості, і тоді маємо справу з так званою бездержавною нацією.
У багатонаціональній державі титульна нація разом з іншими, не титульними націями, народностями даної території складає національне обличчя країни, що створюється на даній території.
В) Державний, народний і національний суверенітет
Кожен вид суверенітету є необхідним, але недостатнім. Країни історично постають і розвиваються по-різному. Але назву країні дає саме титульна нація. Вона і складає основу національного суверенітету держави.
Титульна нація – і ніщо інше – формує національну державу, в якій національний, народний і державний суверенітет постають у єдності і в демократичній державі є взаємозалежними.
На певній стадії свого розвитку народ країни, в якому провідну роль грає титульна нація, виконує установчу функцію – установлює свою управлінську самоорганізацію, потім свою державу, а в ній – певний політичний лад, який історично змінюється через еволюцію та революції.
Так національний та народний суверенітет стає джерелом і ґрунтом суверенітету державного.

Від теорії до історичної практики

Історія України-Руси є темою наукових та ідеологічних суперечок, які ще не стихли. Тим не менше, якщо за основу історії взяти загальноприйнятий світовий підхід, який стверджує, що історія країни є історією її народу, який на цій території виник і розвивався через різні, історично мінливі форми самоорганізації, то маємо таку картину.
Від доісторичного періоду та Княжої доби, від Київської Русі через Галицько-Волинську державу, через Козаччину, Руїну та Гетьманство, від перебування українських земель під владою різних держав та імперій до України незалежної – цей історичний шлях можна назвати синусоїдою, яка від Княжої та Козацької держав через бездержавність української нації 1991 року привела українців до державності у вигляді держави Україна.
Щодо старих суперечок – коли виникли українці та Україна, чи можна включати в історію України часи Київської Русі і т. п., то пошлемося на прості історичні аналогії.
Мешканців давнього Риму ніхто не називав італійцями – тоді ще така нація не сформувалася й італійської мови не існувало. Але історія давнього Риму є частиною історії Італії, і ніхто в світі це не оспорює.
Сократа, Аристотеля і Платона не називали греками, а називали мешканцями таких полісів, як, скажімо, Афіни; вони розмовляли мовою, яку не можна порівняти із сучасною грецькою, але і догрецький, і протогрецький етноси, і кріто-мікенська чи егейська культури, і період еллінізму – все це та багато іншого нині входить у історію Греції, і ніхто у світі цього не оспорює.
Те саме можна сказати і щодо історії багатьох базових націй Європи та світу.
Можна і потрібно це казати і щодо історії України. Історичне становлення племен, народностей, а згодом і нації, на землях сучасної України і є логічною основою формування історії України.
Але в контексті нашої теми нас цікавить новітня історія України з 1991 року – якраз через здобуття нею Незалежності та встановлення державного суверенітету.

Суверенітет України: подвійне проголошення

ДЕКЛАРАЦІЯ про державний суверенітет України

На фініші розпаду СРСР, коли Україна існувала ще у формі УРСР у складі СРСР, 16 липня 1990 р. відбулося символічне установлення незалежної України через прийняття Верховною Радою УРСР та оприлюднення принципово важливого документу – Декларації про державний суверенітет України. Цей документ на момент його прийняття відображав історично суперечливий характер тогочасного становища України.
Почнемо з того, що він був надрукований з тодішнім гербом УРСР, хоча по суті відкидав статус України як союзної республіки УРСР у складі СРСР, і починався такими словами:
«Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, П Р О Г О Л О Ш У Є
державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».
Як бачимо, комуністична більшість тогочасної Верховної Ради УРСР боялася слова «нація», тому у декларації фігурує поняття «народ України». Але правники підкреслюють, що, залишаючись юридично і фактично ще у складі СРСР і в статусі союзної республіки, тодішні депутати сформулювали у тексті Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. такі ознаки державного суверенітету України:
1) верховенство – відсутність іншої більш високої суспільної влади на території країни: державна влада може скасувати, визнати недійсним будь-який прояв усякої іншої суспільної влади;
2) самостійність – можливість самостійно приймати рішення усередині країни і ззовні за дотримання норм національного та міжнародного права;
3) повнота – поширення державної влади на всі сфери державного життя, на все населення і громадські організації країни;
4) неподільність влади держави в межах її території – одноособовість влади в цілому і лише функціональний її поділ на гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову;
5) незалежність у зовнішніх відносинах – можливість самостійно приймати рішення ззовні країни за дотримання норм міжнародного права і поважання суверенітету інших країн;
6) рівноправність у зовнішніх відносинах – наявність у міжнародних відносинах таких прав і обов’язків, як й у інших країн. До зазначених ознак суверенітету слід додати:
7) невідчужуваність – неможливість довільної відчуженості легітимної та легальної влади, лише наявність закріпленої законом можливості делегувати суверенні права держави органам місцевого самоврядування (в унітарній державі), суб’єктам федерації та органам місцевого самоврядування (у федеративній державі).
Ці поняття і складають сутність формального державного суверенітету. Тобто, формально цей суверенітет було проголошено, але реально його не існувало. Із правової точки зору за чинною в той час конституцією УРСР була союзною республікою з обмеженим суверенітетом. Зокрема, як констатували юристи, вона не мала власних Збройних сил, не мала дипломатичних стосунків із країнами поза радянським блоком, не мала права самостійно визначати соціальний лад. За офіційною ідеологією, вона була інтернаціональним утворенням. Для конституювання УРСР як держави їй бракувало своїх громадян і суверенної влади. Мешканці УРСР були, а ось громадян України не було, оскільки не існувало поняття громадянства України – тільки громадянство СРСР.
Здавалося б, під час прийняття Декларації було дотримано низку необхідних умов: Декларацію приймав легітимний на той момент склад парламенту – Верховної Ради УРСР, процедура голосування була проведена згідно з регламентом, усі положення Декларації відповідали нормам міжнародного права та стандартам демократії тощо.
Не було тільки головного – реального наслідку проголошеної незалежності.
Заява про державний суверенітет України прозвучала, а реального суверенітету не додалося ні на йоту.
На момент прийняття Декларації українська нація існувала, хоча й не була згадана у документі. Народ України існував також – отже – українці мали потенційний національний та народний суверенітет і право на його основі проголосити суверенітет державний.
Вони вустами тогочасних парламентаріїв його і проголосили.
І з того дня почали жити в умовах своєрідної політико-правової роздвоєності: законодавча влада УРСР проголосила державну незалежність України, а після цього ще рік із хвостиком Україна продовжувала функціонувати в статусі УРСР як бездержавна нація, з підкоренням державному суверенітетові СРСР.
Стосовно України СРСР залишався сувереном, тобто, верховним правителем, а стосовно СРСР Українська РСР до 24 серпня 1991 року залишалася сюзереном, тобто, підлеглим квазідержавним утворенням.
І лише після придушення ГКЧП 24 серпня 1991 року і розпаду СРСР сюзеренна УРСР була скасована, а Україна внаслідок прийняття Акту проголошення незалежності України та його затвердження на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року отримала офіційний державний суверенітет та була визнана повноцінним суб’єктом міжнародних відносин більшістю країн світу.

Суверенітет України: двадцять чотири роки становлення та метаморфоз

Усі роки після проголошення Незалежності є роками становлення, змін, розвитку та часткового занепаду суверенітету України.
Проаналізуємо по видах суверенітету.
Основним правовим документом, який закріплює усі три види суверенітету, є Конституція країни.
Конституційний процес у незалежній Україні був дуже важким і тривалим, хоча почався лише через місяць після Всеукраїнського референдуму – з січня 1992 року.
Лише через майже 5 років після проголошення Незалежності, 28 червня 1996 року, о 9 год. 18 хв., Верховна Рада України прийняла і ввела в дію Конституцію України.
Ця вікопомна подія відбулася після 24-х годин безперервної роботи Верховної Ради України, коли народний депутат з Черкащини, голова Тимчасової спеціальної комісії з доопрацювання проекту Конституції України Михайло Сирота, майже добу простояв за парламентською трибуною, зачитуючи текст і ставлячи на голосування поправки.
Народний суверенітет України з моменту прийняття першої Конституції незалежної України отримав конституційне закріплення у положенні, що народ визнається носієм суверенітету і єдиним джерелом влади.
Також у преамбулі підкреслюється, що ВР України ухвалює цю Конституцію – Основний Закон України від імені українського народу – громадян України всіх національностей.
Державний суверенітет України було закріплено у статті 1: «Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою».
Демократична суть держави конкретизується у статті 5, де Україну проголошують республікою за формою правління. Демократизм форм правління в Україні визначається й тим, що державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
Національний суверенітет України конституційно означений доволі сором’язливо. У преамбулі Конституції України вказано:
«Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей – виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію – Основний Закон України».

Як бачимо, автори Конституції після 6 тисяч поправок, внесених до її тексту, згадали народ, людину, совість і навіть Бога, а ось про націю сказали скоромовкою, тут же доповнивши її поняттям «увесь Український народ».
Більше того – в Конституції є розділ «Права людини», в якому проголошено зо три десятки різноманітних прав, але розділу «Права нації» нема.
І такі от основні права нації, як:
– право на існування і вільний розвиток нації, на реальну можливість визначати характер свого національного життя;
– право на вільний розвиток національних потреб;
– право на духовно-культурний розвиток, на повагу до національної честі і гідності, на розвиток національної мови, культури, звичаїв, традицій;
– право ставити національні інтереси в основу державної політики;
– право на охорону національних цінностей і святинь – не мають належного конституційного закріплення.
А це означає, що сучасна українська держава є не національною, а, скажімо, інтернаціональною або ж безнаціональною по суті.
У контексті сучасних ідеологічних та пропагандистських дискусій та спекуляцій на кшталт того, що націоналізм є радикальний антигуманізм, твердження вітчизняних націоналістів про те, що український націоналізм є любов до своєї нації разом з повагою до інших націй, багатьма в Україні не сприймається.
Тому і сподіватися на те, що в Україні національний суверенітет постане рівно з державним та народним, ближчим часом не доводиться. Як і на те, що у значної частини суспільства зникне боязнь перед «страшилками» про націоналізм як примусову українізацію.
Відомо, що у багатонаціональній державі її суверенітет не може бути суверенітетом однієї нації як етносоціальної спільноти. Він містить у собі обов’язки стосовно інших націй, які є сучасниками «титульної» нації, існують у даній державі паралельно з нею.
Головне полягає у тому, щоб нація, яка складає більшість у країні і дала назву державі, не використовувала свою перевагу для обмеження прав представників іншої нації. Протиправною і недопустимою є будь-яка національна дискримінація або прагнення однієї нації підкорити іншу.
Не менш протиправною і недопустимою є ситуація, коли титульна нація перебуває у своїй країні фактично на правах Попелюшки.

Проблеми останнього часу

За останні роки якість суверенітету України значно погіршилася. Зволікання з реформами, грабунок країни, крах економічної політики, втрата частини території України, неоголошена війна на Сході України, неможливість контролювати 400 км державного кордону та значну частину Донецької і Луганської областей, всепожираюча корупція – ці та інші фактори призвели до того, що здатність влади України приймати суверенні політичні рішення та забезпечувати їх фінансово-матеріальними ресурсами впала до критичної позначки.
Тиск на Україну держав Нормандського формату і США, необхідність виконувати нав’язані Україні та значною мірою невигідні їй Мінські угоди, постійні заяви західних політиків, які межують із втручанням у внутрішні справи України, засилля західних радників та ставлеників, що прийшли на зміну засиллю російських радників та ставлеників часів Януковича, фатальна залежність від траншів МВФ та інших запозичень, нездатність віддати старі борги та стрімке накопичення нових, балансування на грані дефолту, погіршення соціально-економічної ситуації, відчутна нездатність уряду зупинити сповзання України до межі соціально-економічного хаосу, різке зниження довіри до органів влади і провідних партій та політиків – усе це становить відчутну загрозу національній безпеці України та підриває основи її суверенітету.
У дискусії з народним депутатом України, а нині науковцем і викладачем, Олександром Пухкалом, ми дійшли згоди щодо того, що Україна потребує принципово нової еліти, здатної піднятися над своїми корисливими інтересами, покласти в основу діяльності національні інтереси України, зрозуміти світові тенденції розвитку та місце України в них і запропонувати народові реалістичний шлях у гідне майбутнє.
Згадавши тих, кого я знаю особисто і по публікаціях, я зазначив, що такі люди в Україні є, але їх нагору не пропускають. Мафія ще сильна і блокує розумних і фахових патріотів.
Так що боротьба за нову проукраїнську управлінську еліту буде довгою.
На що пан Олександр слушно відповів: «Народ, «єдине джерело влади», має «виштовхнути» таких елітних (кращих, вибраних) людей нагору. Але задля цього він має сам стати державницьким».
Політичні та ідеологічні противники б’ють по слабих місцях України, не пропускають жодного факту неправильних дій чи бездіяльності нашої-ненашої влади, фіксуючи політико-фінансову залежність України і випадки безцеремонного нав’язування іноземними державами Україні своїх вимог, заявляючи про «недодержаву» Україну, про те, що вона не відбулася.
Але як би тяжко не було, скільки б невдач та поразок не пережила країна останнім часом, запорукою її виживання, виходу з дуже складного становища і подальшого розвитку є українська молодь, працездатні люди середнього і старшого віку, які кожен на своєму місці тягнуть воза і пруть плуга, клянучи при цьому тих, котрі, насамперед, мають це робити на високих та найвищих поверхах влади, та роблять це погано, або ж і зовсім не роблять.
Державна, народна та національна суверенність України починається з духовно-психологічної суверенності кожного з нас, якщо ми внутрішньо вільні, а зовнішньо роботящі і працюємо на Україну, на майбутнє держави, нації, народу, сім’ї, своїх та чужих дітей і онуків.
Вільні люди у вільній державі Україна переможуть. Адже рабів до раю не пускають?