rss
07/21/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#356

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Росія та Україна: проблема сумісності-несумісності систем
У нелінійних динамічних самоорганізовувальних системах (Україна є прикладом саме такої системи, соціально-економічної) раз у раз виникають (і це закономірно) так звані критичні стани (приклад – Революція гідності), які супроводжуються спробами ВІДНОВЛЕННЯ СУМІСНОСТІ. Такі кризові явища можуть мати лише два наслідки: або зміниться та частина системи, що є причиною НЕСУМІСНОСТІ, або система загине, якщо процеси НЕСУМІСНОСТІ зайшли надто далеко і стали необоротними.

«Сьогодні в Україні існує серйозний конфлікт об’єктивно несумісних інтересів і цілей базової системи (суспільства в цілому) і його командного компонента (держави). Цей антагоністичний за характером конфлікт викликаний ненормальним, з погляду системології, домінуванням інтересів та цілей чинної системи державного управління, як частини, над інтересами й цілями суспільства як цілого. Він є лише частиною головної системної суперечності у розвитку незалежної України, яке визначає її сучасний стан: гострого й багатоаспектного антагонізму між суспільством та більшістю його складових компонентів, з одного боку, і державою – з іншого. У зв’язку з цим слід зауважити таке. За системними законами, коли якась складова системи не співвідносить свої інтереси та цілі зі загальносистемними, не слугує їй і не працює на неї, то вона об’єктивно є не частиною даної системи, а чимсь чужим і непотрібним для неї. Якщо ж ця складова у процесі своєї взаємодії серйозно обмежує можливості існування системи та інших її компонентів, позбавляє їх необхідних для життєдіяльності субстратів (речовини, енергії, інформації), то тоді вона вже природно стає для системи не просто чужою та непотрібною, але й прямо ворожою. З усіма негативними наслідками, що звідси випливають.>…< Зрозуміло, що криза цілей негативно впливає на всі сфери нашого суспільного життя», (8, 10-13).
Стани сумісності й несумісності в динамічних нелінійних самоорганізувальних системах, прикладом яких є держави, не є еволюційним набутком Природи, а первісною її властивістю. Такі стани спостерігаються вже на рівні атома. Наприклад, стабільність ядра атома залежить від співвідношення спінових чисел електронів на валентній орбіті. Сумісність атомної системи може відновитися або шляхом виключення електрона з системи атома (перетворення атома водню у водневий іон) або приєднанням одного електрона з протилежно направленим спіном і утворенням стійкої молекули водню. Тут бачимо основні моменти відновлення сумісності: або приєднання елемента, що відновлює сумісність, до системи, або виключення з неї елемента, що порушує сумісність.
Певні аналогії зі станами сумісності-несумісності в системі можна спостерігати в організмі людини, де щодня відбуваються тисячі різноманітних змін, зокрема, й генетичні зміни у клітинах – так звані соматичні мутації. Кожна з них може бути або сублетальною, що зумовлює загибель клітини в момент її поділу, або нелетальною. Найважливішими для організму є нелетальні мутації. Деякі з них можуть викликати в структурних генах зміни, які призводять до синтезу нових білків, не передбачених генетичною програмою. Своєю чергою, ці білки (автоантигени) не можуть не вносити перешкоди у внутрішні інформаційні процеси в організмі, а отже, не можуть не викликати порушення сумісності всередині організму. Щоб цього не сталося, імунна система організму виробляє проти змінених білків (автоантигенів) автоантитіла, а самі клітини підлягають знищенню іншими імунними механізмами (кілерами, макрофагами). Лікарі знають, що коли в ДНК чи РНК інтегрувався вірус, то розвиток організму (системи) може зупинитися, або ж організм (система) розвиватиметься в іншому, непередбачуваному медициною напрямі.
Інакше кажучи, якщо в динамічній нелінійній самоорганізовувальній системі появляється чужорідний елемент (структура), що загрожує порушенням внутрішньої сумісності системи, то цей елемент (структура) підлягає знищенню механізмами реактивності. Якщо цього не трапляється, то наслідки, як правило, невтішні. Так звані «ЛНР» і «ДНР» для Української держави є саме такими чужорідними елементами...
Як уже зазначалось, кожна держава – це надскладна соціально-економічна динамічна нелінійна самоорганізовувальна система, яка може ефективно функціонувати за наявності внутрішньої сумісності (сумісності регіонів, людей, які є громадянами держави, різноманітних елементів економіки, політики, культури тощо) і зовнішньої (сумісності з біосферою, з державами і народами, які проживають у цих державах тощо).
Для Української держави проблема внутрішньої сумісності як ніколи актуальна. Треба визнати, що проблема взаємин (сумісності/несумісності) існує між українським Сходом та українським Заходом – підсистемами Української держави. Це не лише географічна проблема. Розділ проходить не по лінії Дніпра, а радше у свідомості людей. Існує відмінність (інакшість) ментальна, культурна, світоглядна. Є стереотипи поведінки. Нинішня війна на сході України це підтверджує – першопричиною війни на сході України значною мірою стала спровокована агресія в умах людей, які, не замислюючись над можливими наслідками, вперто причитали: «Донбас всю країну годує», «Донбас на коліна не поставити»…
«Національна самосвідомість українців розвивалась на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь і нашарувань, що зв’язують Україну із Західною Європою, й історично сформованого укладу народного життя, пройнятого духом демократизму», – так у 1915 році писав про українців Володимир Вернадський. Тож нинішні патетичні заклики та високі гасла на кшталт «Єдина країна – Единая страна» або «Схід – Захід разом!» неспроможні ліквідувати біполярність Української держави. Це різні ідеологічні полюси – український Схід і український Захід. Це не тільки різні території, але й інше світосприйняття-думання людей, котрі тут мешкають. Одній частині українців (підсистемі) все ще притаманні постколоніальні/постгеноцидні комплекси, інша частина українських громадян (інша підсистема) уражена постколонізаторським синдромом, який всіляко підживлює й провокує зовнішня система – Росія, з виразно притаманними їй елементами авторитаризму, ксенофобії, фашизму й імперськості.
«Чому раніше ми не чули про ворожий Схід, поки той Схід не почав представляти Віктор Янукович? – з таким запитанням звернувся до присутніх Євген Сверстюк на засіданні Загальнонаціонального круглого столу під час зустрічі президента України з лідерами політичних сил та громадськими діячами 27 липня 2006 р. і сам відповів: «Стало ясніше, коли я натрапив на документ. Фотографія 2004 року. Медведчук, Янукович і Кучма в доземному поклоні: перед ними в кріслі сидить маленький Путін. Ось це фото – вирізка з «Дзеркала тижня» за 30 жовтня. Тут зрозуміла і політична, і моральна, і економічна платформа. І чому «Схід» проти Заходу». І чому непримиренно. Добре схопив суть Путінський фотограф М. Климентьєв.>...< Але посткомуністи виявилися ще гіршими за комуністів.«Чорних книг» про себе не читають, вождів своїх не цитують, від спадщини їх не відмовляються, а від злочинів комунізму відмовляються. В Україні ті злочини найчорніші. Вина їхня перед українським народом найтяжча. Але й запеклість найтяжча. Вони й досі Україну та українську мову трясуть, як чорт суху грушу...»
Цілком можна погодитись з висновком Лариси Масенко, що «майбутнє України вирішать наслідки протистояння двох активних угруповань– проукраїнського і проросійського» (6, 156).
Яскравим прикладом існування ще однієї несумісної підсистеми в структурі Української держави є Верховна Рада – в ній більш ніж затишно почуваються не автохтони, а малороси і нащадки російсько-совєтських колоністів. Для багатьох з них українська земля лише на словах стала рідною. Для з них гетьман Іван Мазепа досі зрадник. «Головне й огидне – вони нічого не забули і нічого не навчилися – констатує кандидат філософських наук Євген Зарудний. – Україноненависть – на генетичному російському рівні, у їхніх червоних кров’яних тільцях. Вони завжди бачили в українцях злочинний елемент і діяли відповідно, а тепер дійшли до абсолютного цинізму. У «тихе і лагідне» шевченківське село з його «садком вишневим коло хати» прийшов кримінальний принцип радянських північних таборів– «сдохни ты сегодня, а я – завтра!» (7).
Парламент Української держави є несумісною підсистемою і з погляду представлених у ньому конкуруючих-ворогуючих політичних партій, фракцій, просякнутих духом угодовства, конформізму й корупції…
Євген Бистрицький, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження», на запитання Ірини Бекешкіної, відомого соціолога та експерта, яка цілком слушно поставила під сумнів Паризькі рішення Норманської четвірки від 2 жовтня 2015 року («Вибори на окупованій російськими військовими території? З озброєними бойовиками? Вони це серйозно?»), відповів: «Для роздертого конфліктами егоїстичного політичного класу України, а також для громадських лідерів це запитання (Ірини Бекешкіної. – О. Р.) про необхідність досягнення політичної єдності континентальної частини нації перед викликом надзвичайно важкої роботи такого з’єднання» (https://www.facebook.com/ye.bystrytsky/posts/468127443366788 ). Інакше кажучи, йдеться про потребу досягнення стану сумісності (єдності) в Українській державі.
Голова Луганської військово-цивільної адміністрації Георгій Тука резюмує: «Я не в захваті від такого перемир’я, тому що в результаті ми отримуємо те, про що я попереджав ще півтора року тому – чорну діру практично в центрі Європи, порівняно з якою Придністров’я – це жалюгідне белькотіння… І якщо вже так складається, що ми на сьогоднішній день не в змозі без кровопролиття повернути собі цю територію (окуповані райони Луганської області. – О. Р.), мені видається, що треба влаштовувати повноцінний кордон з жорстоким контролем, передусім, щоб забезпечити велику Україну від проникнення терористів з того боку» (http://apostrophe.com.ua/news/society/2015-10-04/glava-luganskoy-oblasti-rasskazal-chto-nujno-sdelat-s-dnr-lnr-eto-chernaya-dyira/37289 ).
«Щоб забезпечити велику Україну від проникнення терористів з того боку» – це також умова забезпечення внутрішньої сумісності системи під назвою Українська держава.
Будь-яка система може існувати доти, доки існує внутрішня сумісність між підсистемами, які утворюють систему. Але для динамічної нелінійної самоорганізовувальної системи характерним є й те, що умови її існування постійно змінюються. Як спонтанно, так і під впливом механізмів пристосування (адаптації) до зовнішнього середовища.
Одним з елементів зовнішнього середовища для Української держави є Росія – постійний збурювач/каталізатор несумісності двох соціально-економічних систем.
Чи є сумісними Україна та Росія, скажімо, з погляду психології? Особливості ментальності росіян у різний час помічали представники різних народів. Це переконливо відображено й зафіксовано в численних книгах, щоденниках, дорожніх нотатках. Не залишився осторонь й українці, які надзвичайно влучно схарактеризували північно-східного сусіда. Ось лише кілька зразків прислів’їв і приказок, зібраних і впорядкованих Матвієм Номисом:« Тату, лізе чорт у хату!» – «Дарма, аби не москаль»; «Мабуть, москаль тоді красти перестане, як чорт молиться Богу стане»; «Коли чорт та москаль що вкрали, то поминай, як звали»; «На вовка помовка, а москаль кобилу вкрав»; «З москалем дружи, а камінь за пазухою держи»; «Москаль тоді правду скаже, як чорт молиться стане»; «Казав москаль право, та й збрехав браво»; «Собака брехне – москаль віри пойме»; «За москалем панство: коло ноги ременями – і все господарство»; «Не великий москаль, та страшний»; «Чортзна-що в лаптях, та й то москаль»; «Москва на злиднях збудована та й злиднями годована»; «Звичне, московська напасть»; «Бов, бов по московській брехні!»
Ці афористичні висловлювання – аж ніяк не вияви ксенофобії, а лише систематизація (своєрідна народна соціологія) величезного масиву прикладів/фактів/наслідків співжиття українців з московитами упродовж сторіч і багаторічних спостережень наших предків за далеко не найкращими виявами «загадкової російської душі».
Навіть сучасна так звана російська еліта на чолі з Владіміром Путіним раз у раз демонструє незнищенність російсько-імперсько-совєтського хамства, зарозумілості й безкультур’я. Прикладів усіляких скандалів, зокрема, й міжнародного рівня, за участю російських президентів, міністрів закордонних справ, дипломатів тощо предостатньо. «Найсвіжіше» підтвердження сказаному: «В інтерв’ю каналу TVN24 посол Росії Сергій Андреєв заявив, що Польща сама частково винна у тому, що в 1939 році на неї напала гітлерівська Німеччина. «До цієї катастрофи у вересні 1939 року призвела політика Польщі, бо в 30-х роках Польща своєю політикою багаторазово блокувала створення антигітлерівської коаліції. Частково Польща відповідальна за катастрофу». Крім того, посол заявив, що вторгнення радянських військ у Польщу в 1939-му не було агресією, а також виправдав радянські репресії щодо представників польського визвольного руху» (http://www.eurointegration.com.ua/news/2015/10/2/7039032/ ).
Ось як характеризує Росію всесвітньовідомий російський історик та етнолог Лев Гумільов з погляду сумісності/несумісності систем: «Росія – самостійний суперетнос, який виник на 500 років пізніше від західноєвропейського, у XIV сторіччі. Ми і західноєвропейці завжди цю відмінність відчували і «своїми» одні одних не визнавали. Якщо ми на 500 років молодші, то як би не вивчали європейський досвід, не зможемо зараз досягти добробуту і звичаїв, характерних для Європи. Наш вік і рівень пасіонарності передбачає зовсім інші імперативи поведінки. Звичайно, можна спробувати «увійти в коло цивілізованих народів», в чужий суперетнос. Але треба усвідомити, що ціною такого поєднання в будь-якому випадку буде відмова від вітчизняних традицій і подальша асиміляція» (1, 10).
Учений переконаний, що не треба нав’язувати людям інших етносів невластивий їм спосіб життя. «Не треба ображати людей, наклеюючи ярлики тільки тому, що їхня поведінка відрізняється від нашої. Не треба виходити з міфічних уявлень про суть етнічних процесів і будувати відповідно до цього практичну політику.
Не треба примушувати всіх жити разом. Краще жити нарізно, зате у мирі... Історичний досвід показує, що змішання народів, особливо з великими різницями у традиціях, на користь справі не йде» (1, 10).
І далі: «... будь-який мордвин, зирянин, мирянин, татарин, – прийнявши хрещення, ставав росіянином. Візьміть список російських прізвищ у Баскакова Миколи Олександровича. Які прізвища ординського походження побачите – Кутузов, Суворов, Тютчев, Шереметьєв і так далі». Ось так творилась країна, «російсько-татарська з православним віросповіданням» (2). По суті творилась етнічна химера. А «там, де складається етнічна химера, накладання етнічних полів різноманітного ритму, з’являються антисистеми» (2).
Так ось, коли українська нація в середині ХVII сторіччя переживала фазу самоорганізовування, саморегуляції (стадія формування козацької держави), на територію України вдерлась етнічна антисистема – Московія. «Безмірно трагічнішою є ситуація, при якій в країну, що переживає зміну стереотипу поведінки (фази етногенезу), потрапляє не просто чужий етнос, але вже сформована антисистемна община» (2).
Лев Гумільов визначав етнічну антисистему як системну цілісність людей з негативним світосприйняттям, яке представляє собою специфічне ставлення до матеріального світу, що виявляється у прагненні до спрощення систем, тобто, до зменшення густини/щільності системних зв’язків. Врешті-решт, густина системних зв’язків зводиться до нуля, що означає знищення системи, чи то держава, ландшафт або етнос. Антисистема виробляє для своїх членів спільне світосприйняття. Для антисистеми, незалежно від конкретної ідеології її членів, існує одна об’єднуюча установка: заперечення реального світу як складної і багатоманітної системи в ім’я тієї або іншої абстрактної мети (2), (3).
Тож сучасні московити постійно демонструють дологічне мислення в культурі, науці, економіці, політиці, дипломатії…Саме тому в сучасних російських авторів можна натрапити на твердження, що в Україні «всі доводи про масовий голод весни 1933 року та його причини не лише перебільшені, вони ще і зумисне спотворені. Так, у березні – квітні були серйозні труднощі з хлібом, але масових смертей від «голоду» не було!» (4). Тож не дивно, що Росія вимагає ООН не визнавати Голодомор геноцидом…
1994 рік. Згадує Лариса Скорик: «Я тричі була на переговорах з росіянами. Це стосувалося Чорноморського флоту. І я хочу сказати, що за третім разом заприсягалася собі: більше на жодні урядові переговори з росіянами немає ніякого сенсу їхати. Вони розмовляють тільки з позиції сили, абсолютно ігноруючи міжнародне право, будь-які закони, все, на чому стоїть цивілізований світ. Єдине, чого вони бояться, – це щоб їх хтось не обдурив. Що їм забракне спритності розгадати чийсь хід, бо відверто з ними говорити на рівні міжнародного права – порожня розмова. Вони постійно демонструють боярський менталітет: «Вот мы так, а вы как себе хотите». Хоч вмирайте. Я пам’ятаю, як наш юрист-міжнародник Буткевич виходив на терасу будинку в Одесі, де ми проводили ці нічні переговори з не зовсім тверезими (очевидно це в них уже традиційно) представниками делегації Росії, хапався за голову і казав: «Ні, цього не може бути! Що вони говорять?» А говорили вони, наприклад, таку нісенітницю, що СНД, мовляв, є суб’єктом міжнародного права. Логіки росіяни не сприймають, логіка на цих переговорах не проходить. Відверті, цивілізовані розмови теж не проходять. Особливо, коли посланці «белокаменной» розмовляють зі своїми вчорашніми васалами» (http://www.universum.lviv.ua/archive/book/2001/skoryk_1.html ).
2015 рік. Згадує Володимир Огризко: «За мою більш, ніж тридцятирічну біографію дипломата, мені довелося вести переговори з Російською Федерацією з питання Чорноморського флоту. Я вам скажу чесно: легше було б домовитися з марсіанами, при тому, з будь-якого питання. Тому що з Росією можна домовитися тільки в одному випадку – коли їм нав’язують свою позицію, і коли вони розуміють мову сили» (http://obozrevatel.com/politics/34856-ogryizko-s-marsianami-legche-dogovoritsya-chem-s-rossiej.htm )…
Ворога можна здолати не лише силою зброї, а й перемогти в культурному протистоянні. З розвитком комп’ютерних технологій інформаційна, ідеологічно-культурна агресія з боку Росії набула тотальних форм. Виразно антиукраїнська тематика зайняла значну частину російського сегменту кіберпростору. Почали функціонувати спеціалізовані сайти, котрі породжували/генерували ненависть до українців, до України як суверенної держави. Інтернет-агресія окупувала віртуальний простір. Українофобські Інтернет-острівці перетворилися у велетенські інформаційні архіпелаги. Як наслідок, вербальні емоції російських ура-патріотів перекочували з віртуального простору в простір реальний. Словесні дуелі, взаємні образи й звинувачення переросли у криваву війну – ідеологічне підґрунтя закладалось звиш двох десятиріч фахівцями з інформаційних воєн і теоретиками «единой и неделимой», переконаних, що «без Империи не будет русского народа».
Згадаймо, як у 90-х роках минулого сторіччя на ринках Росії вигулькнула комп’ютерна гра «Війна з Україною».Під час електронної гри російські солдати легко здобували українські міста, зокрема, Севастополь, без особливих зусиль розганяли українські війська… У цей же час англійський письменник Джон Генде натхненно працював над новим футурологічним романом про Третю світову війну, яка починалася з конфлікту між Україною і Росією…
Досягнути сумісності таких самоорганізовувальних систем, як Україна та Росія шляхом підписанням високоморальних універсалів/декларацій примирення чи, скажімо, реалізації накинутих Києву «Мінських угод» неможливо. Жодні документи не є ефективним чинником у подоланні несумісності двох антагоністичних систем – Росії та України. Історією доведено.
Ми справді різні: українці та росіяни. Бо є творцями/представниками несумісних систем. «Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох, допоки землю і небеса на суд не покличе Бог», – блискуче зауважив свого часу Редьярд Кіплінг. Ця думка із знаменитої балади англійського письменника не втратила актуальність донині.
Понад три сторіччя Україна була колонією. Мільйони московитів у різний час прибували в Україну. І почували себе колоністи серед «малоросів» і «хохлів» повновладними господарями, завойовниками, культуртрегерами не лише тоді, але й зараз, через чверть сторіччя після проголошення незалежності України.
Російсько-імперська та большевицько-імперська пропаганда всіляко сприяла новітнім конкістадорам. І навіть нині з уст ровесника/ровесниці української незалежності можна почути викличне: «Ета мая Родіна. Я здєсь раділась(ся)». Ці парубки й дівчата навіть паспорт мають із тризубом. Багатьом з них навіть притаманне почуття територіального патріотизму. Особливо це помітно на сході й півдні країни. Але при цьому підкреслено хизуються, що НЕ є українцями. В різний спосіб дають зрозуміти, що є нащадками колонізаторів, які прибували в Україну ще за часів російської імперії, є онуками й правнуками тих, кого посилали «бороться с украинскими буржуазными националистами», що є дітьми партійної совєтської номенклатури або ж дітьми офіцерів, котрі після виходу на пенсію шукали краще життя у благословенній Україні.
Не випадково журналіст Володимир Павлів звертає увагу на таке: «Коли всеможливі доброзичливці пхають мені під ніс різноманітні соціологічні опитування, з яких випливає, що багато українців люблять Росію і росіян, я відповідаю: звичайно ж, люблять. Як селянинові, що єдиний вижив з цілого села під час Голодомору, не любити червоноармійця із «заградотряда», котрий його не добив чи не закопав живцем, керуючись гуманним правилом «сам здохне». Як дитині репресованих батьків не любити владу, що забезпечила їй «світле майбутнє» у дитбудинку під зміненим прізвищем.>…< Тому тим, мабуть, нечисленним росіянам, яким цікава думка українця, я кажу: не поспішайте вірити в любов українців, бо вона є наслідком страху. Страху, часом патологічного, підсвідомого. Небезпечна ця любов. Росія так довго і жорстоко вибивала з українців неприязнь, що згодом єдиним виходом для виживання залишилось полюбити її. Полюбити цілком, беззастережно, щоб ні словом, ні поглядом, ні інтонацією, ні гримасою не зрадити глибоко прихованої ненависті. Як казали армійські старшини: «Вот разбудят тебя ночью, а ты сразу, не задумываясь – люблю Россию». Так, я переконаний, що українці в глибині душі ненавидять і бояться росіян. Але ще більше вони бояться у цьому зізнатись.
Утім, росіяни нас теж тихо ненавидять, як і свідомих білорусів. За те, що ми досі не стали повністю «русскими», за «измену» і т. д., і т. п. А ще за те, що завдяки саме нашим шляхтичам, мислителям та духовним особам вони увійшли колись до грона європейських цивілізованих народів.>…< На мою думку, українцям взагалі немає сенсу читати книжки про Росію чи росіян. Наше, здобуте власним потом знання, є і без того достатнім, щоб з усіх сил прагнути триматися від Росії якнайдалі. Росія для українців є втіленням антиЄвропи. Тієї Європи, про яку один німецький президент сказав, що вона «має знати не лише ціну, але й цінності». Росія знає собі ціну, але не знає цінностей. В Україні теж із цим є проблеми, але все ж ми не хочемо бути разом із росіянами співвідповідальними за Кавказькі війни, за вбивство Політковської у Москві чи «ліквідацію» Литвиненка в Лондоні, за газовий шантаж Європи чи загравання з Іраном і Китаєм (не кажучи вже про злочини ленінізму-сталінізму). Бо ми віримо в Бога. Знаючи собі ціну, Росія хизується своїми злочинами.>…< Не претендуючи на звання «панської нації», українці добре бачать, чим відрізняється «панськість» західна від східної. У Європі панське – це шляхетне, в Росії панське – це хамське» (5).

Ця розлога цитата зайвий раз підтверджує факт існування несумісності двох систем: України – спадкоємниці Київської Русі та Росії – спадкоємниці ординської Московії.
Нині Україна, зрештою, як і Російська Федерація, опинилась в стані внутрішньої та зовнішньої несумісності. Як нелінійна динамічна самоорганізовувальна система, вона переживає надзвичайно складний період розвитку – перебуває в критичному стані (в своєрідній точці біфуркації) з двома ймовірними наслідками: або перейде на якісно новий етап еволюції, або остаточно перетвориться на ще одну країну «третього світу».
Тож Українська держава, не зволікаючи, має зробити належні висновки: максимально усунути причини, котрі спричиняють/провокують внутрішню несумісність. Зовнішню також – пам’ятаючи/усвідомлюючи, що Україна та Росія – несумісні системи. Отто фон Бісмарк недаремно застерігав: «Ніколи не вірте росіянам, бо росіяни не вірять навіть самим собі».

Література
1. Гумилев Л. Мы живем в большой коммунальной квартире // Неделя. –1991. – № 6.
2. Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. М., 1979. Глава XXXVIII; Гумилев Л.Н. Биография научной теории // Знамя. – 1988. – № 4.
3. http://antisys.narod.ru/
4. Романенко К. Сталинский 37-й. – М.: Яуза, Эксмо, 2007. – С. 217
5. Павлів В. «…Та не з москалями…». Погляд українця на росіянина
http://www.volyn.rivne.com/2006/12/808-5.htm
6. Масенко Л. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. – К.: Вид. Дім «КМ Академія», 2004.
7. Зарудний Є. Інтервенціоністський геноцид // Дзеркало тижня. – 23– 29.12.2006 р.
8. Білецький О. Куди ідеш, Україно?// Універсум. – № 1-2, 2006.

Автор: Олег К. Романчук,
публіцист, кандидат філологічних наук,
шеф-редактор журналу «Універсум»

Подія в літературознавстві та суспільному житті

Авторитет влади та іміджі політиків

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com