Описання судового процесу над Надією Савченко одночасно вимагає як пера Франца Кафки, так і комп’ютерної клавіатури Леся Подерв’янського. Без суміші фантасмагорії, абсурдизму, сюрреалізму, магії та обсценної лексики навряд чи можна адекватно висловитися про те дійство, що відбувається нині у російському Донецьку, про його організаторів, ідеологів, статистів – і про деяких українських політиків, які з безпечної відстані спостерігають за цим.

І не тільки про українських, і не тільки про політиків, а й про певні панівні парадигми буття сучасного світу. Щоб вести про них мову, треба вийти на межі політкоректності (ще одна з модних парадигм), яка «гірша за ленінізм» (Володимир Буковський), бо не дає змоги виконувати засадничу – ще з ХІХ сторіччя – місію журналістики та гуманітаристики – «називати речі своїми іменами» (Олександр Герцен). І тоді унаочнять себе деякі дражливі сюжети.
Якби Надія Савченко мала темний колір шкіри, її викрадення та вивезення з Батьківщини мало б наслідком те, що у половині світу – а то й у більшості країн – біля російських посольств вирували б велелюдні маніфестації, а Путін став персоною нон ґрата для Європи, Америки, Африки й частини Азії.
Якби Надія Савченко маніфестувала себе як представниця альтернативної сексуальної орієнтації чи, бодай, бісексуалка, то маніфестації були би, мабуть, дещо менш велелюдними, але знов-таки, вони буяли б у половині країн світу, а кільканадцять Нобелівських лауреатів точно підписалися б на її підтримку.
Якби Надія Савченко була мусульманкою і виконувала «жорсткі» норми шаріату, закриваючи обличчя паранджею, то справа не обмежилася би виходом десятків мільйонів адептів ісламу на акції протесту; знайшлися б шахіди та шахідки, які підривали б разом із собою російські представництва.
А якби вона була ув’язненою Гвантанамо, де американці утримують узятих у полон найлютіших ісламістських терористів (якщо ж справді називати речі своїми іменами – то ісламофашистів), то її б підтримали авторитетні правозахисні організації світу – не можна тримати в’язнів у тяжких умовах.
Але наразі Надія Савченко лише українка. Лише українська патріотка. Лише захисниця рідної землі від російських агресорів. Лише депутат Верховної Ради України. І тому у сучасному світі імені Кафки й Подерев’янського вона не має і тисячної долі тієї підтримки, на яку заслуговує. Власне, до Савченко ставляться – попри риторику західних лідерів – так само, як і до України…
От, скажімо, кілька місяців тому міжнародні кредитори вирішили видати Греції нову позику розміром до 86 млрд. євро терміном на три роки, щоб вивести-таки країну з тяжкої кризи, куди вона потрапила через неадекватну економічну політику уряду і прагнення значної частини пересічних греків добре заробляти, нічого не роблячи. Це на додачу до тих сотень мільярдів, які були надані перед цим. Нагадаю, що в Греції живе 11 з половиною мільйона люду і їй не загрожує жоден серйозний зовнішній чинник.
Натомість, 45-мільйонній Україні, проти якої майже два роки Росія веде «гібридну війну», частина території якої окупована, відтак, величезні матеріальні цінності загарбані агресором і його сателітами, перед якою постійно стоїть загроза повномасштабної війни, міжнародні кредитори виділять буквально копійчані суми, обумовлюючи їх жорсткими вимогами (перші транші Греції такими вимогами не обумовлювалися, тільки зараз у цій державі розпочалася велика приватизація). Тим часом Україні (навіть за чинного рівня корупції) достатньо було би 5-6 млрд. євро допомоги – не кредитів, а безвідплатного «вливання» в бюджет упродовж трьох років під жорстким міжнародним контролем – щоби вийти з кризи без нинішнього згортання соціальних, наукових, освітніх і медичних програм, що неминуче матиме катастрофічні наслідки в майбутньому. Проте Україна – не Греція…
Але світ – світом, а Україна – Україною. Один із ключів до зміни на краще ставлення до Савченко у світі (і ставлення до самої України теж) – саме тут.
Питання, яке мене (думаю, не одного) постійно муляє: чому з боку Петра Порошенка як президента України не видно реальних кроків зі звільнення Надії Савченко? І чому з боку Юлії Тимошенко, чия партія «в’їхала» до Верховної Ради лише завдяки Савченко як номеру першому списку, цих кроків також не видно? Чому ці та інші наші політики й державні діячі при першій-ліпшій нагоді не нагадують західним лідерам, а насамперед, західному суспільству про державний тероризм з боку Росії у «справі Савченко»? Чому не звертаються постійно у цьому зв’язку Urbi et Orbi?
Висловлю гіпотетичні припущення: невже ж суть справи у тому, що Надія Савченко має надто яскраво виражені лідерські риси, так само, як і розум? А на додачу – ще й беззаперечну харизму та щирий український патріотизм, аж ніяк не пов’язаний з інтересами власної кишені, як у більшості політиків? І тому Савченко безпечна для цих політиків, поки вона перебуває «там», а не на волі, не в самій Україні, не в епіцентрі вітчизняних політичних процесів?
Скажете, фантасмагорія? А чого ж тоді досі в Україні не вгамована (бодай, частково) корупція, чого не покарані чільні діячі минулого режиму, чого їхня неототалітарна політична сила під іншою назвою бере участь у виборах? У вас є відповідь на ці питання? У мене – є, але страшно її вимовити вголос…