Марина Олійник, Київ

Минулий тиждень був багатим на скандали, навіть тяжко визначити наймасштабніший. Однак майже у всіх найбільш цікавих (з огляду на наслідки) скандальних сюжетах чітко простежується одна тема: проблема сепарації. Де «ми», де «вони», де межа між «нами» і «ними» – і як вона визначається? Де в нас з ними можлива спільна діяльність –а де ні? Де перехід від нас до них ще можливий – а де треба будувати стіну, та ще й з колючим дротом?

Саме слово «сепарація» походить від латинського separatio – відокремлення.
Сам цей процес супроводжує людину від народження – і до остаточного дорослішання.
Для малої дитини поняття «я» дуже розмите, і вона цілком спокійно зараховує до «я» і себе, і маму з татом, і улюблені пелюшки і брязкальця.
З часом межі між я і не я починають потребувати нагального вивчення, розмежування, проведення кордонів. У випадку ігнорування цієї потреби індивідууму загрожують як мінімум серйозні неприємності…

І особливо цікаві неприємності очікують на тих, хто розширює себе на кількох людей – а самих цих людей і взагалі не помічає. То все «я» (ну, в крайньому випадку, ще може «куций німець вузлуватий») – а більше нема нікого…
От, для прикладу, одна з останніх заяв президента України Петра Порошенка, голови ВР Володимира Гройсмана та прем’єр-міністра Арсенія Яценюка:
«За рік, що минає, спільними зусиллями Президента, Верховної Ради та Уряду вдалося зупинити наступ агресора».
Ми – ми втрьох зупинили агресора. Це ж якого агресора вони втрьох зупинили? Саакашвілі, чи що?
І це в країні, де громадяни віддавали – і віддають, попри всі «економічні успіхи» влади, останнє на фронт, армія зібрана фактично з добровольців. А прем’єр-міністр має нахабство підвищувати свою і так немаленьку зарплату на чверть. І явно не на фронт ту зарплатню віддає.
Однак про народ у заяві жодного слова – ні, тільки ми, президент, ВР (Гройсман – це ВР) і уряд (в особі Яценюка).
Певно ночами не спали, стояли по коліна в воді в окопах, і десь під Донецьком таки отримали одну на трьох славнозвісну кулю в лоб. А як інакше такі заяви пояснити?

І якби ж то просто була обмовка. Ну добре, дуже часто повторювана обмовка. Але ж ні – це гірше. Це когерентна обмовка.
Є в психології таке поняття – когерентність. Людською мовою – єдність слова і тіла. Коли вас просять зробити щось, що вам не подобається, і ви відмовляєтеся, і при цьому насупите брови і сконструюєте такий вираз обличчя, що молоко кисне від одного погляду – от тоді ваші вербальні і невербальні сигнали будуть когерентними. Якщо ж ви відмовлятиметеся, але з такою щирою посмішкою, ніби ви щойно мільярд в лотерею виграли – тоді ваші сигнали будуть некогерентними. І, як мінімум, автор пропозиції вже отримає підстави для того, щоб на вас натиснути, або ж підлеститися – і цілком ймовірно, що його зусилля будуть успішними. Бо він бачитиме, що ви не зовсім впевнені у своїй позиції, і вас можна «перевербувати» на його позицію.

Так от, останнім часом і дії, і обмовки української влади є надзвичайно когерентними.
А от вибачення і всілякі слізно-вербальні оди на честь народу – вони якось із цієї когерентності вибиваються…
Ще гірше те, що ця влада ніяк не може себе відліпити від Росії, і ніяк не може розібратися, де ми – а де вони.
Де спільні інтереси – а де не зовсім.
Он нещодавно волонтер Андрій Боєчко ощасливив країну: виявилося, що навіть переважна більшість орденів, що їх вручає український президент, робляться в Росії.
І президент їх вручає, зокрема, і тим, хто з цією Росією воював, хто втратив здоров’я, друзів, родичів на цій війні.
І люди, котрі отримують ордени, і люди, котрі підтримують тих, хто отримує ордени, кажуть, мовляв, а що ж тут такого, це ж не від президента, це ж від народу. І ніхто не уточнює, від якого саме народу – українського, чи народу Російської Федерації? А якщо вже зовсім точно, то Російської Імперії… Ну і від Володимира Путіна теж, 85% російського народу себе від Путіна не відділяють, якщо хто не помітив…
Відтак, якщо брати таку нагороду, то її хоча б здалося святою водою окропити – щоб потім не довелося викликати екзорциста…

Втім, що там президент. Он шановні колеги з шанованого всіма українського національного інформагентства «Укрінформ» новину зі звітом штабу АТО проілюстрували фотографією від відомого всьому світові інформагентства ТАСС. І справді – кому ще краще видно роботу українського війська, як не інформагентству ТАСС?
Нема, нема чіткого усвідомлення – що ось тут ми, а тут – вони, і цілі в нас різні. І якщо вони досягнуть цілі – то нас не буде взагалі. Зовсім.
Ну добре, припустімо, у більд-редакторів нема такого розуміння.
Але його і у багатьох представників еліти культурної нема! Як нещодавно виявилося…

Он у Харкові відбулися «Дебати про Європу». На європейські гранти, звісно. Організатори кажуть, до Харкова в ці дні з’їхалися понад три десятки знаних європейських митців та інтелектуалів «для того, щоб обговорити питання спільного майбутнього України та Євросоюзу».
Дебати ся скінчили скандалом – на поважне зібрання завітала «поетеса» Олена Заславська, котра у своїх «поетичних творах» описує «героїв» Гіві, Моторолу і тому подібних.
Письменник Сергій Жадан, котрий брав участь у заході, заявив, що ми «приречені на пошук компромісу» із «людьми, які зараз знаходяться з того боку фронту».

От якби Жадан говорив повними реченнями, і думав над тим, де є ми, де вони, і куди він втрапив, то ця теза звучала б зовсім інакше.
Хоча б так: що нам робити із людьми, зазомбованими російською пропагандою на знищення нас, і як їх, як мінімум, перезомбувати на щось інше. І при цьому не забувати, що поки ми їх не перезомбуємо, ці «вони» мають свою цілком конкретну мету – нас знищити. І якщо ми навіть будемо казати «ні, ми з цією метою не погоджуємося», і при цьому так посміхатимемося, ніби ми мільярдний грант щойно на перемир’я отримали… То шанси, що вони досягнуть своєї мети, збільшуватимуться у геометричній прогресії.
І що ви думаєте? Виявилося, що ціла купа української «культурної еліти» не зрозуміла, що до чого. Ніжні поетеси, котрі в своєму ФБ банять за одну згадку про їхніх персональних ворогів, на котрих вони ображені за криве слово, закликали миритися з угрупованням, котре закатувало сотні українців, вбило – тисячі.

Один з небагатьох притомних учасників заходу – поет і психіатр Борис Херсонський. Він психіатр, йому легше.
Наведемо його заяву:

«Ймовірно, оскільки я брав участь у дебатах в Мінську та Харкові, я повинен висловитися з приводу запрошення на ці дебати представниці «іншої сторони» - поетеси (?) з Луганська Олени Заславської.
1. Ніяка Олена НЕ поетеса. Її літературна продукція знаходиться на печерному рівні. Навіть відвертий епатаж не може трохи підняти її рівень над плінтусом, навпаки, зносить її ще нижче, хоч нижче - нікуди.
2. Політична позиція Олени - ніяка не позиція. У тому вигляді, в якому вона цю позицію артикулює - це набір штампів російської антиукраїнської пропаганди зразка Лайфньюс або росія24. Ніякі спроби хоч на міліметр зрушити її з цього стилю і відмовитися від фантастично безглуздих суджень, на мій погляд, на даний момент неможливі.
3. Мені боляче, коли подібну позицію проголошує реально талановита, хоча і трохи аутична поет із Сімферополя. Коли цю імперську нісенітницю несе Олена, я швидше відчуваю зловтішне задоволення - ось де етика і естетика на одному рівні!
4. Я відфрендив Олену давним-давно, після зустрічі в Берліні, де вона програвала ту ж вінілову платівку. З подивом дізнався, що вона в таких заходах бере участь уже третій (це - тоді) раз.
5. Запрошення Олени на дискусію вважаю грубою помилкою. Схоже, ми робимо з цієї клоунеси зірку. Мене просто пересмикнуло, коли я побачив, як вона дає інтерв’ю (Олена і інтерв’ю! Господи, до чого я дожив!) Радіо «Свобода» та розмовляє з одним з кращих поетів-патріотів нашої країни Сергієм Жаданом.
6. Вже якщо Заславська виявилася учасницею дебатів про місце України в Європі, їй потрібно було знайти адекватного співрозмовника. Це міг бути будь-який українець, який побував у підвалах ДНР, або будь-яка жінка, яка втратила чоловіка в Іловайському котлі. Це мала бути людина, для якої події стали особистою трагедією. Але не думаю, що така людина став би говорити з Оленою людською мовою. А бити жінку, начебто - недобре. Але іноді - ось таку - хочеться.
7. Я не пішов ні на ту частину дебатів, де Олена була спікером, ні на фінальні відкриті дебати, посилаючись на втому. Але насправді це був сором.»

Найгірше, що позицію «єдності нас і них» наразі поволі проштовхує і українська влада – за активної підтримки західних партнерів. Західних партнерів зрозуміти легко – загалом, їм все одно, що в Україні буде робитися, аби тільки не дуже голосно стріляли і ніц не підірвали такого, що могло би долетіти до них. Ну і щоб Росію далі не пускали, бо поляки і прибалти трохи нервуються…
Відтак, знову ж таки цього тижня в інформаційному просторі країни з’явилася ще й така чудова новина:

На засіданні підгрупи з політичних питань Тристоронньої контактної групи в Мінську був представлений неофіційний робочий документ з питань амністії.Про це повідомив спеціальний представник ОБСЄ з врегулювання ситуації на сході України Мартін Сайдік.
«Робоча група з політичних питань продовжила обговорення з модальностей на місцевих виборах в окремих районах Донецької і Луганської областей. Крім цього, координатор підготував неофіційний робочий документ з питань амністії на основі письмових пропозицій сторін. Цей документ буде обговорюватися в січні 2016 року», - сказав Мартін Сайдік.
Він зазначив, що відбулось засідання підгрупи з політичних питань разом з підгрупою з безпеки, на якому обговорювалися питання безпечного проведення місцевих виборів у самопроголошених «ЛНР» і «ДНР».

До слова: вгадайте, фотографію якого агентства поставив до цієї новини Укрінформ?

Не плачте, плакати і без того є над чим.
От вам ще одна цікава новина:

«Олександра Клименка, екс-міністра і засновника громадської ініціативи «Відновлення Донбасу», обрано почесним головою політичної партії «Успішна країна». ...Серед основних причин, які заважають Україні стати сильною і успішною державою, Клименко вказав на тотальний непрофесіоналізм влади і корупцію.
«...ми не гості на цій землі. Ми живемо тут. І ми бачимо своє майбутнє, майбутнє наших дітей тут», - сказав Олександр Клименко у своєму зверненні до делегатів з’їзду і до всіх українців».

Такі новини, між іншим, звучать на українських радіо. Слухачів вже потроху привчають згадувати прізвище славного міністра Клименка. Ще трошки – і незабаром доведеться ще й слово «мінздох» згадувати…
Загалом, механізм «крок вперед – два кроки назад» характерний для процесу розвитку більшості живих систем. Так людина визначає, як і де їй краще – з новими знаннями і звичками, чи зі старими. Тому доволі часто розвиток іде трохи, як би то культурніше сказати, – задом наперед. Проблема в тому, що є час, коли толерантність до старих звичок має межі, і ці межі не дають дуже розгулятися. Або ти лишаєшся старої звички – або тебе не буде. Є часи, коли можна всидіти на двох стільцях, є часи, коли на них всидіти тяжко. А є часи, коли треба терміново від’єднуватися від стільця, на якому сидять люди, котрі хочуть тебе знищити. І чим раніше від такого стільця відірвати дупу – тим краще для дупи…
Ну а вже потім можна буде думати, як домовлятися з тими людьми, щоб вони не зазіхали ні на ваш стілець, ні на ваше життя. Але це – потім. Спочатку треба відокремитися – і пересісти на свій стілець.