На в’їзді в Мар’їнку
	Райвідділ міліції в Мар’їнці, вщерть нашпигований «розтяжками»
	Закинуте приміщення районного суду
	Синьо-жовтий прапор на замінованій будівлі райвідділу міліції
	На прийомі у «мера» Мар’їнки
	Слід від снаряду САУшки біля зруйнованої вибухом будівлі бензозаправки на околиці Красногорівки
	Спалені вщерть банкомати

Їдемо донецькою землею. Поворот з Костянтинівки на Красноармійськ – немов з цивілізації у світ, забутий Богом і людьми. Бетонкою, дорогою, яка складається зі щілин і бетонних блоків, важко, надривно сунуть легковики і величезні фури.

Година-півтора – і ми, проїжджаючи через Красноармійськ, містечко, в якому війна нагадує про себе лише знайденими то тут, то там гранатами та присутністю військових – виїжджаємо на дорогу до Мар’їнки. Сіра зона – звучить, мов вирок. У місто ні виїхати, ні заїхати. Тільки за пропускною системою. Окремою дорогою, яка виділена спеціально для мешканців Мар’їнки. А все тому, що за містом – ворог. Чужі.

Попереду – блокпост. Але до поста ще треба доїхати дорогою, яка наскрізь порепана ямами. Тому часто-густо водії звертають на ґрунт. Їдемо невеличкою мобільною групою. Маленький пікап натужно виривається з глевкої землі і повільно, оминаючи численні ями, докочується до блокпоста. Поки чекали на дозвіл, погодували незмінних товаришів бійців – приблудних собачок, які насторожено дивляться на нас. Але їжу беруть.

Бажаючих їхати у Мар’їнку – не так і багато. Військові на посту – виснажені і втомлені. Аж чорні. Фотографувати не можна – заборонений об’єкт. Волонтер, пастор Олег Ткаченко, вітається з хлопцями, показує паспорт, і ми вирушаємо далі. Питаю, чи знає цих хлопців. «Аякже, – відповідає волонтер, – Ми ж їм пиріжки привозимо».

Похмура Мар’їнка

Мар’їнка – місто, яке досі обстрілюють сепаратисти. Щоночі. З артилерійських знарядь. Незважаючи на це, у місті досі живе 7 тисяч мешканців. Решту три виїхали з міста. Жити на передовій – складно. З міста всі ключові державні структури перенесли у Курахове. На людській біді заробляють перевізники, які одразу ж збільшили плату за проїзд. А мешканці Мар’їнки, які до війни, здебільшого, працювали у Донецьку, тепер вимушені жити за рахунок волонтерів. Або заробляти мізерну копійчину. Аби хоч якось вижити.

Місто незвично притихле. Люди, ніби вимерли. І лише неподалік від міської ради зустрічаємо пожвавлення. Як виявилося, це працює місцевий ринок. Утім, людей, як на семитисячне місто, дуже мало. Від сили – 30-40 осіб. Ринок працює лише кілька годин.

Під’їжджаємо до будівлі міської ради. Ґанок – геть знищений. Втім, сама будівля майже ціла. Хіба що кількох вікон бракує. Одні отвори акуратно закриті клейонкою. Інші – фанерою. Хоч раніше у будівлі не було жодного вікна. Загалом, для Мар’їнки, як і для її сусіда – Красногорівки – вікна, забиті фанерою – річ звична і повсякденна.

Чекаємо на мера, точніше, голову військової адміністрації. Довелося тупцяти у коридорі годину, аби зустрітися з новопризначеним очільником Мар’їнки.

Полковник Олександр Тесля, хоч і одягнутий у цивільне, по-військовому підтягнутий, зустрічає, може, трохи непроханих гостей. На момент зустрічі він – лише третій день на новій посаді. Проте, каже, вже встиг стати «зіркою Інтернету». Усміхаємося і запитуємо, як же його сприйняли люди.

«Мені кажуть: «От від вас гуманітарні організації відвернуться, бо ви – військовий». Ось кілометр від мене – це військові. А я – це гарантія безпеки. Я – цивільний душею. Я – це мешканець Мар’їнки. Прописки тільки немає. Я – це вирішення проблем людей. Я – це відродження Мар’їнки. А до військових жодного стосунку не маю. Я зобов’язаний налагодити стосунки між військовими і містом Мар’їнка», – каже полковник Нацгвардії.

І запевняє, що зробить усе, аби військові не ображали місцевих мешканців. А підстави для такого ставлення справді є. До того, коли у Мар’їнку заступила 14-а бригада, у місті дислокувалася 28-а бригада. Саме про окремих бійців цієї бригади місцеві мешканці відзиваються, м’яко кажучи, не зовсім добре. Від двох місцевих жінок мені довелося почути, як по них стріляли з «вишки». Нашої «вишки». Стріляли не, аби вбити, а для того, аби залякати. Змушували повзти. Гралися. З обуренням місцеві розповідають і про випадки мародерства. За участю окремих бійців тієї ж бригади. Про це не повідомляють у ЗМІ. Але завдяки отаким «героям» місцеві мешканці створюють відповідне враження про всю армію. Хоч «наслідили» окремі бійці. А решта бійців бригади – справді герої, бо стільки часу не давали прорватися ворогу.

Питаюся – чому ж не зверталися до командирів підрозділів. Чому дозволили, аби винні залишилися непокараними. У відповідь – мовчання. Люди боялися говорити. Боялися розправи.

Але хто сказав, що будувати армію буде легко? І не всі, кого мобілізували, усвідомлюють свою місію. Хтось використовує момент. Але за такі випадки треба карати. Жорстко. Із трибуналом включно.

Питаємо мера, а як же газ. Адже місто живе без газу, відколи війна пошкодила газопровід. Отримуємо жорстку відповідь, мовляв, газ відновимо, тільки-но припиняться бойові дії. Адже, бува, досягають домовленості про «тишу», але завтра вона може стати «фільчиною грамотою».

Із відновленням пошкоджених приватних будинків – проблема. Держава частково виділяє вікна, цемент.

«Але ж ви зрозумійте, одна справа гуманітарна організація, яку попросив, і вона виїхала. А зовсім інше – це державні кошти, які досить складно освоїти. Є ж закон про використання державних коштів. Ось у нас є на обліку 592 будинки. Із них 250 ми вже відремонтували. Але постійно пошкоджуються нові будівлі», – розповідає Олександр Тесля.

Розмовляю з місцевою мешканкою. Молода ще зовсім жінка, а в очах – біль і якесь німе запитання «Чому?» Її чоловік залишився у Мар’їнці, бо ж треба комусь берегти квартиру. Поруч з їхнім будинком упала міна, яка вщерть рознесла сусідню багатоповерхівку. Їхній квартирі ще «пощастило» – протікає іноді лише у коридорі, а спальню дощ оминає.

«Я учора телефоную чоловікові, питаю, як – залило? А він каже, ні, тільки коридор. Яке ж це щастя, коли заливає тільки коридор!» – майже плаче жінка.

Після пережитого у неї діагностували рак. Через неможливість жити у холодному приміщенні довелося виїхати у сусідню Красногорівку. До чужих людей. Син – поки що на стажуванні у США. Донька з хлопцем виїхали у Росію до його друзів. Часто телефонує, запитує, чи нема з «гуманітарки» щось і для неї.

Запитую, а як же ви ставитеся до єдиної державної української мови. Жінка каже: «Так, ми зросійщені. Але ж ми так звикли! Нам же треба наново вчити українську. Навіщо це нам?» І дивиться жінка російські телеканали. Бо так легше. А українських на Донеччині і нема. Для «Мінстеця» неозоре поле для роботи… Було б бажання.

І це – лише одна з тисячі історій. А кожна сім’я у Мар’їнці може розповісти свою. Таку ж страшну історію. Історію війни. Їхньої власної війни.

Мар’їнка – місто контрастів у повному розумінні. Поруч – напівзруйновані будівлі і сучасна церковця, яка виблискує золотими куполами.

Волонтери церкви «Добра звістка» роздають привезений одяг місцевим мешканцям. Приходять і старші, і зовсім юні. Люди похмуро дивляться на нас. Почуваю себе трохи незручно. Винною у тому, що на донецьку землю прийшла війна. Хоч, хтозна, може, ми всі винні у тому, що сталося?

Поруч із приміщенням церкви – напівзруйнована будівля міліції. На її вершині майорить український прапор. Вхід у приміщення – не забитий дошками. Туди у будь-яку мить може зайти будь-хто. А приміщення буквально нашпиговане «розтяжками». І поруч гуляють діти!

Красногорівка

З Мар’їнки до Красногорівки – зовсім близько. Місто зустрічає нас вищербленими зубами зруйнованої вщерть вибухом бензозаправки. Перед залишками будівлі – величезна вирва від САУшки. У приміщенні – спалені дотла банкомати. Спалені купюри розлітаються на попіл при найменшому дотику…

Усюди розкидані уламки від снарядів САУ. Маленькі, дрібні, вміщаються на одній руці. Саме тому і завдають такої великої шкоди. Бо розлітаються на величезну відстань.

Околиці міста – суцільні багатоповерхівки. Колись у них мешкали сотні людей. Тепер у кожній будівлі живуть, від сили, троє-четверо людей. Здебільшого, пенсіонери. Нас разом із місцевим пастором Церкви Христа Спасителя, також волонтером, зустрічають біля однієї з багатоповерхівок чотири бабусі. Жінки охайно вдягнені, а деякі навіть із нафарбованими вустами. Війна-війною, а жінка має виглядати гарно! І це попри те, що води у помешканнях нема, газу – теж. А електроенергію вмикають час від часу. Біля кожного будинку – саморобні печі. А також – купи сміття, біля яких крутяться голодні собаки. Жінки просять: «Ви б нам хоч хлібчика привезли!» Вони добре знають, що волонтери з Церкви Христа Спасителя часто привозять їм продукти. Бо інакше вижити майже неможливо.

Мешканці цих багатоповерхівок, яким не пощастило жити на самому початку міста, яке постійно, щодня обстрілюють, живуть, немов у пеклі. Натомість, мешканці протилежної частини міста лише за звуками вибухів знають, що зовсім поруч – війна. Там поки що тиша і спокій. Там же – школа, в якій розмістилися школярі колись трьох шкіл. Тому директорів у школі – також троє.

А багатоповерхівки на передовій – немов змасакровані людські тіла – з вибитими шибками, наспіх забитими фанерою, з оскалом дір у стінах і беззубим дахом. В одному з вікон лише заблимав синій екран телевізора. Немов з іншої планети. А поруч – сіра похмура тиша…

Передова

Уже зовсім поночі. Повертаємося до Мар’їнки. Нас зустрічає прес-секретар 14-ї бригади Влад Якушев. Зустріч зовсім несподівана, адже колись доводилося працювати в одній львівській газеті. І Влад запам’ятався як неймовірний жартівник і вигадник. Але там, на передовій, Влад зовсім інший. Зосереджений і серйозний. І лише іноді у розмові промигне ота, тільки його, смішинка. І просто чудо, що приїхали ми на його день народження. Бачили б ви, скільки радості було в його очах! Щасти тобі на донецькій землі, Владе!

Бачила очі наших бійців, які на передовій – очі в усіх одинакові. Світлі і якісь неземні. І глибокі-глибокі.

Між нашими військовими і ворогом, який зачаївся у сусідньому ліску – від сили метрів 200. Є місця, де можна влаштовувати дуелі, бо між окопами буде лише 20 м! Щастя, що військовий санаторій у Мар’їнці – наш. Інакше б там сиділи снайпери ворога. А так – «наші» мають «висотку», яка руйнує безліч планів ворога. До речі, ми проїжджали зовсім поруч із цією будівлею. Від неї до Донецька – приблизно три кілометри.

Львів’янин Ярослав Демцьо – саме на посту. Каже, місцеві ставляться до військових добре. І додає, хіба іноді, буває, буркочуть, мовляв, «Поприїжджали тут. Чого прийшли?»

Їсти у вояків є що – годують і волонтери, й армія. Одяг – також. А от пости, каже боєць, таки варто було б зробити міцнішими. Наразі ж хлопці обходяться мішками з піском.

До наших хлопців на передовій постійно приходять смс-ки від ворога. Пишуть: «Братани, вас у Києві кинули напризволяще». Воюють проти них, здебільшого, чеченці, а тепер на ворожих позиціях з’явився ще й сербський прапор.

«Недавно бачив на їхньому каналі, як ворог заходив на нашу сторону і ставив розтяжки. У нас є тепловізори, але в них теж є спеціальна форма, яку тепловізор «не бере». Хіба в «нічник» (нічний монокль) його можна побачити. А «нічників» мало. В теорії такий пристрій мав би бути на кожному автоматі. Один такий «нічник» коштує в межах 40 тис. грн. А от вже «теплики» коштують до 60 тис. грн. Снайпери ворожі працюють. Щодня. Вони більше лякають, бо, якби хотіли влучити, то влучили б», – розповідає боєць.

14-а бригада – найбільша в Україні. Між підрозділами – іноді 30 км. Артилерія, танки стоять у тилу. Тому бійцям дуже потрібні цивільні машини.

Питаю – чи була б боєздатною армія без волонтерів. У відповідь – тільки сміх. Шановний пане президенте, бійці не поділяють вашу думку. Бо, на відміну від вас, вони добре знають ціну волонтерської допомоги. Яка часто коштує їм життя.

Насамкінець заїхали у розташування бригади у Мар’їнці. Волонтер Олег Тимченко передав військовим бензопили. Хлопці саме шикувалися. Поспілкувалися з комбатом. Говорили – а я думала, що з таким керівником можна і в вогонь, і в воду. Бо він за своїх хлопців стоятиме до кінця. Побільше б таких. Справжніх…

P. S. Висловлюю окрему подяку Донецькому прес-клубу та посольству США в Україні за можливість відвідати зону АТО у рамках прес-туру.

P. P. S. Вже потім ми дізналися, що через півгодини після того, коли ми розпрощалися із бійцями, ворог почав стріляти по них артилерійським вогнем. Знімальній групі одного з українських телеканалів не пощастило. Вони потрапили під обстріл. На щастя, ніхто не постраждав.

Зруйновані стіни бензозаправки	Волонтери (вони ж –  пастори) показують зруйновану Красногорівку
Околиці Красногорівки – немов місто привидів	Вікна зруйновані майже у кожній квартирі
Єдине віконце, в якому люди мирно дивилися телевізор	Жінка – чи не єдиний мешканець у цій багатоповерхівці
Живуть без газу та води. Жінки вийшли на вулицю погрітися	Уламок від снаряду САУшки
Отакі купи сміття – чи не біля кожної багатоповерхівки на околиці Красногорівки	Готують красногорівці на саморобних печах – коли нема ні електрики, ні газу
Боєць у бліндажі на передовій	Пастор благословляє бійців на передовій
Волонтер Олег Ткаченко вручає бійцям 14-ї окремої механізованої бригади ОК «Захід» бензопилу	Відгомін мирного життя