Якби таких офіцерів в армії була б більшість – ми мали б сильну потужну армію. Офіцер, для якого почуття обов’язку перед Україною – понад усе, навіть зараз –  радше виняток в українській армії. Майор Олексій Шмаков, колишній кадровий офіцер російської армії, саме з таких. Справжніх. Вже півтора року, як він на Донбасі. Там, на передовій. Доброволець. А ще – поет від Бога. Саме за такими – майбутнє української армії. І України.

– Олексію, як війна прийшла у ваш дім? Повісткою?

Ні, я пішов добровольцем. Не став чекати на повістку. Прийшов 2 березня, коли тільки-но почали надходити перші новини про те, що в Криму з’явилися «зелені чоловічки». Це було в неділю ввечері. Як сьогодні, пам’ятаю цей день. Прийшов у військкомат. Мене записали на наступний день. А вже 3 березня я ходив у погонах. Хоча мобілізація у нас почалася трішки пізніше – десь 18-19 березня.
Із середини грудня я був на Майдані. Перший Майдан я не сприйняв. А тут… щось таке всередині перевернулося.
А тому, коли ще й ззовні пішла загроза, для мене було само собою зрозуміло – що чоловік має йти і захищати свою Батьківщину. Крим у нас анексували, й інакше не скажеш. Це була саме військова операція.

– На вашу думку, чи був, бодай, маленький шанс не допустити захоплення Криму Росією?

Звичайно, стовідсотковий. Але наші військові частини повинні були отримати наказ. І діяти згідно з уставом. Якби конкретні особи – від рядового, людини, яка стоїть на КПП, на «вишці», до командира частини – всього-на-всього діяли згідно з уставом (але цей устав не завадило було підтвердити наказом із Києва), усе було б інакше.

– Але ж багато військових тоді перейшли на бік Росії.

Так, і цьому також є причина. Тоді була величезна різниця між статками російських військових, які служили у Криму, й українських військових. Різниця справді була дуже відчутною. Українські офіцери, порівняно з російськими, відчували себе трохи обділеними. Ця різниця кидалася в очі.

– Але ж далеко не всі наші військові перейшли на бік ворога.

Для декого матеріальна частина – це вторинне. Є почуття обов’язку, яке для військових – не порожні слова. Не застаріле поняття з книжок, а дійсно щось значить. І люди цим почуттям керуються. А інші ставляться до служби, як до роботи чи бізнесу…

– Чому на початку війни було так багато втрат серед військових? Можливо, саме тому, що у вищого керівництва було геть атрофоване ось це почуття обов’язку перед Батьківщиною? І перед своїми підлеглими?

Вище керівництво і це почуття, мені здається, були речами, взагалі, несумісними. Це – реальність. Мені важко говорити, що було в Порошенка, Турчинова чи Яценюка… Вони ж не були дітьми зі шкіл-інтернатів. Вони всі – люди з високим рівнем статків. Але ми можемо побачити, що сталося з такими людьми, як Парасюк, який вчора був один із символів Майдану. А минув якийсь час – і він став звичайним «поганим хлопчиком» з дорогими машинами, квартирами... Тепер складно сприймати Парасюка і ті лозунги, які він виголошував на Майдані. Це вже різні речі, різні реальності.
Мені складно сприймати людей, які стоять біля керма у нашій країні, починаючи від депутатів районного рівня до президента включно, як людей, які керуються почуттям обов’язку. Якщо є такі, то одиниці, і я їх, на жаль, не зустрічав. Хоча, припускаю, що вони є. Але це – не система. Вони, радше, винятки. Всі інші працюють у системі.

– Зараз хлопцям дали нарешті дозвіл стріляти у відповідь на провокації сепаратистів. Дозвольте уточнити – стріляти із стрілецької зброї чи з артилерійської?

Коли я їхав з «передка», ще не було даних, що звідти (з позицій сепаратистів – ред.) летить щось важке. Звідти у нас стріляли зі стрілецької зброї, АГС, крупнокаліберних кулеметів, гранатометів, СПГ.
Коли у нас стріляли зі стрілецької зброї, ми повинні були відповідати з такої ж. Бо, який би не був наказ, наші солдати – це люди, яким треба зберегти життя. Чи треба було просто чекати, терпіти й отримувати чергову кулю?
А коли зараз почала «працювати» тяжка зброя, звичайно, треба відповідати відповідно. Уже по нас гатять і ГРАДи, і 120-міліметрові міномети. Якщо брати до уваги моральний аспект – то відповідати у відповідь ми, звичайно, маємо право. Але є ще поняття наказу.

– Але є випадки, коли військові, які вдарили по ворогу у відповідь, мають тепер суттєві проблеми з прокуратурою. Їм тепер загрожує до трьох років ув’язнення.

Ось так і живемо… Є почуття обов’язку, й є об’єктивна реальність. На терезах у тих суддів, які судять цих військових, невідомо що переважить. А переважить те, що комусь буде вигідно…

– Президент не так давно заявив, що котел у Дебальцевому – ніщо інше, як спланований відхід українських військ. А до того згадував про цю операцію як про успішну. Ви також так вважаєте?

Коли був Іловайський котел, я був у Києві, проходив службу у військкоматі. А коли було Дебальцеве, я перебував у Станиці Луганській. Не так уже й далеко від Дебальцевого.
А щодо планового виходу… Чий то був плановий вихід? Дебальцеве було нашим. Про котел у Дебальцевому говорили ще за півроку до трагедії. Російські блогери над нами зараз сміються. Мовляв, котел ви нормально «з’їли», хоч ваших там тисячі полягли.
Що це було – я не знаю. Зараз модно казати «зрада». Це слово вживають, коли треба і не треба. Але тут, схоже, саме так і є. Тому що там на карті було видно, за всіма ознаками, що котел цілком можливий. Але або хтось думав, що ворог вдарити не посміє. Або чекав, що саме так усе і буде.

– Чи можна у цьому випадку казати про некомпетентність верхівки, яка керувала операцією?

Навряд чи це некомпетентність. Швидше за все, це чийсь злий умисел. Не знаю, на якому рівні. Скажу про Дебальцеве. Я був поруч, і добре усвідомлюю, яка там була ситуація. Те, що котел може статися, було видно неозброєним оком. Просто дивлячись на карту бойових дій. Або хтось не вірив, не дивлячись на те, що 12 лютого були підписані Мінські угоди. 15 лютого було оголошено перемир’я. Мав бути зафіксований статус-кво, який був на той момент. А Дебальцевський котел замкнувся 17 лютого.
Або це була якась наївна свята впевненість, що у нас стріляти не будуть. Хоч тоді «ополченці», сепаратисти відкрито казали про свій намір замкнути Дебальцевський котел. Перебуваючи у Станиці Луганській, я переглядав російські телеканали. Там відкрито декларували, що, мовляв, «Дебальцеве – це наша територія. І не важливо, про що там у Мінську домовились. Ми готові працювати за Мінськими умовами, але тільки після того, коли замкнемо Дебальцевський котел. А Дебальцеве заберемо собі».

– Трішки змінимо тему. Поговоримо про укріплення на передовій. Ні для кого не таємниця, що третя та друга лінії оборони укріплені значно краще, ніж перша. Втім, навіть вони, за ізраїльськими мірками, не тягнуть на потужні військові укріплення. Чому, на вашу думку, влада так нехтує оборонними укріпленнями, адже вони – це, насамперед, збережені життя солдатів.

Тут питання в тому, хто як розставляє пріоритети. Хтось вважає, що треба побудувати дорогу. Хтось – школу. І це також важливо. Хтось вважає, що треба провести мега-крутий фестиваль…

– Але ж – у країні війна, як би влада не називала її.

Так, це справжня війна. З того боку стріляють. З цього боку стріляють. І тут, і там гинуть люди. Як це можна інакше назвати?
Не хочеться повторювати слово «зрада», але комусь це вигідно. Щоб війна тривала. Щоб вона йшла саме так, як вона йде. Бо я не бачу інших причин. Адже можна було б закрити безліч інших програм, які зараз не такі важливі. І нарешті розставити пріоритети.
Чому ми не можемо отримати дерево для бліндажів? Так, у нашій частині є екскаватори. Вони вирили яму. На самому передку! Ми їх прикривали, як могли. І своїми тілами. БМП виставляли. Але яму треба накрити. Чим? А яма само по собі нічого не варта. Туди можуть прилетіти й уламки, і все, що завгодно. Нам потрібен ліс-кругляк, брус.

– Знаю, що вам волонтери допомагають із деревом.

Так, вони «підігнали» два КАМАЗи з деревом. Але тільки у нашого батальйону 18 км кордону, лінії, яку ми прикриваємо. А у бригади, відповідно, усі 50 км. Що таке два КАМАЗи? Коли я був у Сєверодонецьку, почав зачищати ліс, тому що це – військовий об’єкт. Є певні вимоги. Приїхали лісники і почали казати, що, мовляв, рубати ліс не можна.
Давайте тоді думати, від чого більше збідніє країна. Може, краще 10 ялинок зрізати, аби вберегти життя 10 солдатів?
Дякую, що хоч «буржуйки» нам дали. Зимове обмундирування видали. Чоботи нового зразка – теж. Але що таке лише штани без термобілизни? Тобто, солдат має вдягати або спортивні штани, або те, що привезли волонтери. Але чому уряд розраховує на волонтерів?
Півтора року минуло. Волонтери втомилися! У них закінчуються ресурси.

– Завдяки «перемир’ю» та збільшенню розцінок на комунальні послуги люди щораз менше й менше дають пожертви на армію.

Так і є. У нас же офіційно війни нема.
А з іншого боку, Україна має пройти через певні реформи. Частина з них буде непопулярними. Але через це пройшла Польща. І досягла кращого життя. Але там дозволили вирости малому бізнесу, середньому бізнесу… А у нас уже все розписано між монополіями, в яких все «схоплено» «нагорі», у податковій. І підвищення тарифів із цим також безпосередньо пов’язані. Бо, ніби ж, є і вимоги МФВ, Європи, Америки. І ми повинні пройти цей шлях. Але ми його розпочали якось неправильно. Не з цього боку.
Проте, я думаю не про це. А про те, чому у противника перша лінія оборони залита бетоном, зроблена за всіма правилами створення фортифікаційних споруд, а я вирубав половину лісопосадки, а решту випросив у волонтерів.
Стройового лісу на Донбасі – хоч греблю гати. Добре, навчіть нас, як його правильно рубати, щоб ми не порушували норми.

– Знаю, що державні шахти зараз також мають великі проблеми з лісом. А той, що є, йде на потреби ДНР. Його вивозять цілими вагонами на сторону сепаратистів. Тобто, для військових, для шахтарів лісу нема. А для ДНР – є.

І він лягає на їхні бліндажі. Не тільки на шахти.
У якийсь момент я вирішив не лізти вище свого рівня. Вирішив вирішувати проблеми так, як можу. На своєму рівні. Але коли починаєш задумуватися, то це не просто «зрада». Це – глобальна зрада! Бо, якщо розкласти все на полички, стає незрозуміло, хто за кого воює і заради чого. Таке відчуття, що хтось просто переставляє шахматні фігури…

– Знаю, що ви пишете вірші. Через більшість із них канвою проходить війна. В одному з віршів у вас є такі рядки «Лиш живим би дожити до того до дня… Ювелірно-прицільно рівняє нам стіни Бліндажа «ураган». Хай старається. Я  Ворогів не ненавиджу – не заслужили. Ми тут гинем, а їх офіційно – нема» (Переклад Наталі Трохим). Чому?

У нас же війни нема? У нас – АТО. Безліч моїх друзів з Росії кажуть: «Русских там нету. Я тебе клянусь». І ненавидіти я їх не можу. Я ж на три чверті росіянин. Виріс у Росії. Закінчив там школу. Служив у Росії, вже будучи кадровим військовим. Не можу взяти і почати весь російський народ вважати ворогом. Хоч, припустимо, з моїх десяти друзів є двоє, які кажуть: «Хлопці, ви праві. Давайте, боріться». А інші двоє кажуть: «Ти – фашист, укроп, каратєль, тварюка». А решту шість – ні риба, ні м’ясо. Їм на все начхати. Звичайні обивателі.

– Як же так сталося, що ви пішли у добровольці й тепер захищаєте Україну та її людей?

Ну, попри те, що я виріс в Росії, народився тут. У Запоріжжі. Мої прадід і прабаба, не дивлячись на те, що мають російське коріння, насправді є з тих селян, які втекли від Катерини ІІ та кріпосного права і оселились на Херсонщині. І поховані вони на Хортиці.

– У вас про це також є рядки: «Грасування, цокання копит, Вітру свист, і кашель, вдих  видих – Все в тобі залишиться навіки… Гріх – як меч, обов’язок – як щит. Сухозлітка слів легка, і тісно Козаку себе в собі тримати. Жовто-синій обрій, Божа мати, Право в очі їй дивитись – гідно» (Переклад тут і далі – Наталі Трохим).

У 98-му році, коли я звільнився з лав Збройних сил Росії і приїхав сюди, було зовсім непросто. Усілякі часи були… Але я почав сприймати цю країну як свою Батьківщину. Читав книжки.

– А з мовою як?

Нормально. Вивчив. Але розмовляю російською і тим самим підкреслюю, що у нас нема мовної проблеми, яку нам намагаються нав’язати. У нас її ніколи не було. Її подавали як якийсь жахливий фактор перед кожними виборами. Політичні сили намагалися перетягнути ковдру одні в одних. Щось підраховували. І ніхто не задумувався над тим, до чого це призведе. А коли починалися події у Криму, на цьому ж і зіграли. Кримчани вили: «Ох, нас заставляють розмовляти українською мовою!» Хто? Там же тільки 6% шкіл вели навчання українською.
Республіка Крим на той час уже мала автономний статус. Працював свій кримський уряд. Там усе було нормально. Частина шкіл навчалася татарською, частина – українською, більшість же – російською мовами. Хоча це було неправильно. Бо аграрний сектор, до прикладу, там займали українці. Саме вони зробили з Криму Крим.
Насправді людей, які хотіли відділитися, було не так уже й багато. Але вони були зібрані докупи і виявилися більш організованими. Ну і, звісно, відіграла роль зовнішня сила, яка їм допомогла. А у нас, там – хутір, і там – хутір…
У мене є кримський знайомий. Ми з ним досить рідко спілкуємося. Він декларує, що намагається досить критично ставитися до ситуації, що склалася. Але, все одно, ми для нього – укропи і карателі.
Коли в Криму 16 березня відбувався референдум, він поїхав туди, аби з’ясувати, що ж насправді відбувається. Він мешкає під Керчю, в селі. Ось він поїхав у Керч, проголосував там. А потім ще раз – у селі. Запитую його: «Ти вважаєш, що це нормально?» А він мені: «А як із вами ще боротися?» Це така його аргументація!

– Як офіцер почав писати? Поетів серед військових не так уже й багато.

Я почав писати насправді не так уже й давно – три-чотири роки тому. Може, це би й отак загаснуло, але Інтернет дає певні можливості. Зустрілися певні люди на просторах мережі, помітили мої перші графоманські спроби, допомогли написане привести до ладу. Бо багато хто вважають, як душа пише – так нехай і пишеться.
Мені трапились люди, які допомогли не тільки вкладати душу, але й напрацювати певну техніку. Адже, як би там не було, є техніка, є поняття ритму, рими. Пишеться завше однаково – йде зсередини якийсь поштовх, і хапаєш телефон, записну ручку. Кілька разів спробував писати на замовлення. Не те…

– У вас є ще й такі рядки: «Дике поле, степ – замість Греції, Аномальних градів земля. Я горіхами змушений грецькими Засівать золоті поля». Зізнаюся, коли читала його, плакала.

Звісно, у цьому тексті все символічно. Ці образи ж відкілясь приходять… Мені майже ніколи не доводиться вимучувати вірш. Зазвичай, пишеться за лічені хвилини. Мабуть, так тоді відчував…

– З ким з українських авторів спілкуєтеся?

Із чернівецькою поетесою Надею Ковалюк. Ми разом із нею створили спільний вірш «Напиши». З молодою, але дуже талановитою Катею Кузьменко.
– Повернемося знову до теми війни. Розмовляла з нашими хлопцями на передовій. Вони в унісон скаржаться на те, що їх перекидають на нові місця. Мовляв, тут ми уже все знаємо, кожну стежину, кожне деревце. Облаштувалися на зиму. А нас кидають на нові позиції, зовсім невідомі. Такі дії, на вашу думку, правильні?
Яке ж правильні! Люди знають свій район. Знають свого ворога. Знають свої позиції. Чужі позиції. Де кабан стежину протоптав. Де чужий розвідник не пролізе. І ось за півтора місяця до «дембеля» цих людей зривають і кидають на голе місце. І знову копай, заривайся… Це якесь безглуздя! Таке враження, що люди прокидаються зранку і вигадують якусь дурницю. Так виходить. Я не бачу тут якогось ворожого впливу. Бачу звичайну людську дурість.
Буває, приїжджає високопоставлений офіцер і починає казати, що у нас дуже погано стоїть ДШК, великокаліберний кулемет. Мовляв, треба цю позицію переобладнати. Ми слухали, як він це гарно оповідає, а коли пішов, переглянулися між собою. Бо це був не ДШК, а АГС, автоматичний гранатомет. Вони настільки кардинально відрізняються між собою зовнішнім виглядом!

– Нещодавно прочитала у ФБ пост однієї з чиновниць Міноборони. Мовляв, командири бригад не надсилають документи, на підставі яких бійцям надають статус УБД. З вашої бригади, за її словами, не надійшло жодного такого документа.

Жодного – це неправда. Можливо, деяких не було. Але, уявіть, сидить собі на певному рівні якийсь чиновник. А там десь собі воює боєць. Воює, зазвичай, у формі-британці НАТОвського зразка. Ось він причесався, сфотографувався і побіг далі воювати.
Принцип простий – зібрати треба лише три документи: копію паспорта, ідентифікаційного коду і фото. І ось цей чиновник каже: «Це – не українська форма. Повертайте назад документи, нехай боєць буде в українській піксельній формі». Останні три місяці так і відбувається. Яка різниця, в якій солдат формі? Немає різниці! У метро не будуть приглядатися, в якій він формі на посвідченні. У бійця є наказ, що його призначили на посаду у військовій частині, яка проходить службу у зоні АТО. У нього є довідка, що він справді приписаний до цієї частини. Ні, чіпляються до форми.  
А ось я сфотографувався у формі «варан», нашій новій українській формі. Я вже півтора року як мобілізований, але у мене й досі нема посвідчення УБД. Але це не тому, що десь хтось затягнув із документами. Просто досі цим питанням не займався. А тепер мені сказали подати документи на частину – я подав. І цікаво, завернуть документи чи ні.

– Із формою свого часу Міноборони оконфузилось. Нова форма, яку вам видали на зиму, вже краща?

Так, уже більш-менш. Тоді ж питання з формою отримало широкий розголос. Хтось отримав «по шапці». Бо сумніваюсь, що у когось прокинулася совість.

– Ви вже можете демобілізуватися. Але залишаєтеся служити. Чому?

Я зараз проходжу ВЛК. Можу пустити сльозу – і мене не мобілізують. У мене там сидить рота, 87 чоловіків. Крім мене, чотири офіцери. І ні один не служив навіть у строковій службі. Усі – з військової кафедри. Зараз починає загострюватися ситуація. І якщо не буде жодної людини, яка розуміється на військовій справі, все може закінчитися дуже погано. Я не вважаю, що маю право піти зараз.

– Коли ж відчуєте, що вже можна йти додому?

Коли перестануть гинути…